Тасманійський диявол (Sarcophilus harrisii) — вид хижих сумчастих ссавців, нині поширений винятково на австралійському острові-штаті Тасманія, єдиний сучасний представник роду Sarcophilus. Розміром тасманійський диявол з невеликого собаку, але має міцнішу статуру. Він відомий характерним чорним хутром, характерним запахом у разі тривоги, дуже гучним голосом і люттю, з якою пожирає їжу. Після того, як 1936 року на острові вимер тилацин (Thylacinus cynocephalus), тасманійський диявол залишився там найбільшим хижаком. Він може як полювати на живих тварин, так і харчуватися падлом. Живе поодинці, але інколи біля великої здобичі звірі збираються в невеликі групи.
На Австралійському континенті тасманійський диявол вимер приблизно за 400 років до початку колонізації материка європейцями в 1788 році. До 1941 року на Тасманії дияволи вважалися загрозою худобі, через що на них часто полювали, проте з 1941 року тасманійський диявол перебуває під офіційною охороною. З кінця 1990-тих років почалася епізоотія хвороби пухлин морди диявола (DFTD), що істотно зменшила чисельність популяції цих тварин та поставила виживання виду під загрозу. З травня 2008 року вид офіційно перебуває у стані «під загрозою». Уряд Тасманії нині здійснює низку заходів для зменшення ефекту хвороби та збереження виду.
Історія дослідження і таксономічне положення
Перший зоологічний опис тасманійського диявола опублікував в 1807 році Джордж Гарріс, який назвав тварину Didelphis ursinaHarris, G. P. 1807. Description of two species of Didelphis for Van Diemen's Land. Transactions of the Linnean Society of London, Volume IX. В 1838 році Річард Овен перейменував диявола на Dasyurus laniarius, а в 1841 році П'єр Буатар перемістив його до роду Sarcophilus та надав назву Sarcophilus harrisii (від — «м'ясо» і — «любити», тобто «гаррісів любитель м'яса»). Автори пізнішого таксономічного огляду 1987 року спробували змінити назву виду на Sarcophilus laniarius, засновуючись на викопних рештках тварини з материкаWerdelin, L. 1987. Some observations on Sarcophilus laniarius and the evolution of Sarcophilus. Records of the Queen Victoria Museum, Launceston, 90:1-27, але цей перегляд не був прийнятий науковою спільнотою і назва S. harrisii залишилася за сучасним видом, хоча назва S. laniarius і використовується за викопною материковою групою. Філогенетичний аналіз показав, що тасманійський диявол найбільш споріднений із кволом (сумчастою куницею, Dasyurus) та дещо менше із тилацином (сумчастим вовком, Thylacinus)Krajewski, C. et al. 1992. Phylogenetic relationships of the thylacine (Mammalia:Thylacinidae) among dasyuroid marsupials: evidence from cytochrome b DNA sequences. Proceedings of the Royal Society B-Biological Sciences 250:19-27 PMID 1361058.
Біологічний опис Зовнішній вигляд
Тасманійський диявол — найбільший представник сучасного ряду хижих сумчастих (Dasyuromorphia). Це тварина із міцною та приземкуватою статурою, розміром із невелику собаку, проте за статурою і забарвленням більше нагадує маленького чорного ведмедя. Самці дещо більші за самок. Довжина тіла самців 50—80 см (65 см в середньому), хвоста — 23—30 см (26 см в середньому), середня вага 8 кг. У самок — середня довжина тіла 57 см, хвоста — 24 см, вага — 6 кгGuiler, E.R. 1983. Tasmanian Devil in R. Strahan Ed. The Australian Museum Complete Book of Australian Mammals. p 27-28. Angus & Robertson ISBN 0-207-14454-0. Розміри тіла також залежать від віку, місця проживання і харчування. Рекордні самці важать до 12 кг при висоті в плечах до 30 см.
Тіло у тасманійського диявола незграбне і масивне. Кінцівки сильні, укорочені; передні лапи трохи довші за задні, що нехарактерно для сумчастих. Голова непропорційно велика, з притупленою мордою. Вуха невеликі, рожеві. Хутро коротке, чорного кольору; на грудях і на крижах звичайні білі плями у формі півмісяця, невеликі круглі плями бувають і з боків. Хвіст короткий і товстий, у ньому відкладаються запаси жиру, тому у хворої або голодуючої тварини хвіст стає тонким. Хвіст вкриває довге волосся, яке часто витирається, тоді хвіст залишається майже голим. Перший палець на задніх кінцівках відсутній; кігті великі.
Череп масивний з сильними щелепами і гострими, масивними зубами. Корінні зуби, як у гієни, пристосовані до перекушування і дроблення кісток. Тасманійський диявол здатний розвивати найбільший тиск серед всіх сучасних ссавців (понад 35 МПа), що дозволяє йому прокушувати своїй здобичі хребет або черепWroe, S, McHenry, C, and Thomason, J. 2005. Bite club: comparative bite force in big biting mammals and the prediction of predatory behaviour in fossil taxa. Proceedings of the Royal Society B-Biological Sciences 272:619-625 PMID 15817436. Така сила щелеп щонайменше частково є результатом великої голови. Тварина має один набір зубів, що ростуть все життя.
Тасманійський диявол має довгі вібриси на морді та пучками на голові. Вони допомагають знаходити жертву та інших дияволів в темряві. Слух у них дуже гострий, так само, як і нюх. Оскільки дияволи полюють уночі, їхній зір найгостріший у чорно-білому режимі. При цьому вони здатні легко розпізнавати рухомі об'єкти, але не стаціонарніDepartment of Primary Industries, Water and Environment. Tasmanian Devil - Frequently Asked Questions.
Сумка у самок має вид підковоподібної складки шкіри, що відкривається назад, в ній розташовано чотири соски.
Спосіб життя
Тасманійські дияволи можуть мешкати практично у будь-якій місцевості, за винятком густонаселених і безлісих районів. Найчастіше вони зустрічаються в прибережних саванах і поблизу пасовищ худоби, які «постачають» їм основну їжу — падло, а також в сухих склерофільних і змішаних склерофіло-дощових лісах. Дияволи максимально активні вночі, а вдень зазвичай ховаються в густих чагарниках, в щілинах серед каменів, в порожніх норах, під стовбурами впалих дерев, де влаштовують кубла з кори, листя і трави.
Тасманійський диявол дуже ненажерливий, його добова норма харчування становить близько 15 % маси тіла, однак за наявності можливості він здатний з'їсти до 40 % маси тіла за 30 хвилинPemberton, D. and Renouf, D. 1993. A field-study of communication and social behavior of Tasmanian Devils at feeding sites. Australian Journal of Zoology, 41:507-526. Він харчується дрібними і середніми ссавцями, птахами, комахами, зміями, земноводними, інколи їстівним корінням і бульбами рослин. Часто бродить по берегах водойм, знаходячи і поїдаючи жаб і раків, а на узбережжі — дрібних морських тварин, викинутих на берег. Також може розоряти колонії морських птахів, пожираючи їхні яйця. Проте велику частину здобичі тасманійський диявол отримує у вигляді падала. Використовуючи свій розвинений нюх, він знаходить і пожирає будь-які трупи — від риб до загиблих овець і корів, причому віддає перевагу м'ясу, що вже почало розкладатися, тухлому і червивому. Його постійну здобич складають мертві вомбати, валабі, потору, кролі та інші тварини. Можливо, раніше тасманійський диявол доїдав падло, що залишалося від трапез тилацина, а зараз він нерідко відбиває здобич у кволів. Здобич він поїдає цілком, разом зі шкірою, хутром і більшістю кісток, залишаючи лише найбільші. Як падальники і великі хижаки, тасманійські дияволи грають важливу роль у тасманійській екосистемі, зокрема вони знижують небезпеку зараження овець м'ясними мухами, оскільки прибирають падло, в якому розвиваються личинки. Окрім ненажерливості, цей звір відрізняється нерозбірливістю в їжі — в його екскрементах знаходили голки єхидни, шматочки гуми, срібну фольгу, шматки шкіряних черевик і збруї, рушники, неперетравлену моркву і кукурудзу.
Дияволи не територіальні, проте ночами в пошуках здобичі обходять певні постійні райони. Їхня площа становить від 8 до 20 км², а райони різних особин часто перетинаються. Тасманійські дияволи ведуть поодинокий спосіб життя, хоча декілька дияволів можуть збиратися разом для пожирання великої здобичі. Трапеза супроводжується ієрархічними сутичками і гучними криками, що інколи можна почути за кілька кілометрів. Тасманійський диявол видає велику кількість страхітливих звуків: від монотонного гарчання і глухого «покашлювання» до страшних пронизливих криків, що створили йому погану репутацію. Тасманійські дияволи вельми агресивні, проте звичка широко розкривати пащу, ніби позіхаючи, у них є не способом залякування і агресії, а скоріше ознакою невпевненості. Стривоженими, вони, подібно до скунсів, видають сильний неприємний запах. Не зважаючи на лють, навіть дорослі тасманійські дияволи піддаються прирученню, і їх можна тримати як домашніх тварин.
У спокійному стані тасманійський диявол досить повільний і незграбний, але в екстремальних ситуаціях переходить на галоп, розвиваючи швидкість до 13 км/год. Молоді тварини спритні і рухомі, добре лазять по деревах. Дорослі лазять гірше, проте здатні дертися по похилих стовбурах та подібних поверхнях. Також ці тварини непогано плавають.
Завдяки агресивній вдачі і нічному способу життя, у дорослого тасманійського диявола мало природних ворогів. Раніше на них можливо полювали тилацини і динго. Молоді дияволи іноді стають жертвами хижих птахів і тигрових кволів (Dasyurus maculatus). Останніми роками новим ворогом і харчовим конкурентом тасманійського диявола стала руда лисиця, ненавмисно або нелегально інтродукована на Тасманію на початку 2000-их років.
Розмноження
Самки починають спаровуватися практично відразу після досягнення статевої зрілості, зазвичай на другий рік життя. Під час шлюбного періоду, один раз на рік, у них розвиваються численні яйцеклітиниGuiler, E.R. 1970. Observations on the Tasmanian Devil, Sarcophilus harrisii II. Reproduction, Breeding and Growth of Pouch Young. Australian Journal of Zoology 18:63-70. Спаровування відбувається в березні, в захищених місцях, як удень, так і уночі. Протягом шлюбного сезону самці б'ються за самок, самки дістаються найсильнішим самцям. Дияволи зазвичай не моногамні, і самка може спаровуватися знову, якщо самець її не охороняє.
Вагітність триває 21 день, після чого народжуються 20-30 дитинчат (це число зменшується з віком), кожне вагою 0,18—0,24 гFisher, D.O. et al. 2001. The ecological basis of life history variation in marsupials, Appendix A. Ecology 82:3531-3540. Одразу після народження дитинчата переповзають з вагіни до сумки, де прикріплюються до соска і залишаються прикріпленими наступні 100 днів. При цьому між дитинчатами відбувається жорстока конкуренція, оскільки самка має лише чотири соски, і тому лише чотири дитинчати може розвиватися там одночасно. Зазвичай, причому, виживає більше самок, ніж самців. Сумка тасманійського диявола відкривається позаду, подібно до сумки вомбата, тому самка фізично нездатна взаємодіяти із дитинчатами в сумці.
В сумці дитинчата розвиваються досить швидко. У віці 15 днів вже видимі зовнішні частини вуха. Повіки видимі в 16 днів, вібріси — в 17 днів, а губи — в 20 днів. Хутро починає рости на 49-й день та повністю вкриває тіло на 90-й день. Очі відкриваються майже відразу після розвитку хутра — між 87 і 93 днями, — а рот починає відпускати сосок на 100 день. Вже на 105 день після народження дитинчата залишають сумку, на той час вони вже є мініатюрними копіями батьків та мають вагу близько 500 г кожне. На відміну від дитинчат кенгуру, молоді дияволи не повертаються до сумки, а залишаються в барлозі ще три місяці, вперше залишаючи її між жовтнем та груднем і остаточно в січні. В результаті самка піклується про потомство близько 10,5 місяців на рік.
Популяція Історія