«Ша́х-наме́» ( — «Книга царів», «Царський епос») — видатна пам'ятка персько-таджицької літератури, національний епос іранських народів. У «Книзі царів» описується історія Ірану — від стародавніх часів до проникнення ісламу в VII столітті. Книга складається з 55 тис. бейтів. З моменту своєї появи і впродовж століть поема була надзвичайно популярною. Внаслідок безлічі переписів, текст піддавався численним спотворенням та засмічувався сторонніми вставками.

Історія написання

Серед прозових і віршованих зведень найзначнішою є епопея Абулькасима Фірдоусі, написана в 976—1011 роках. Від решти зведень збереглися лише фрагменти в переказі різних авторів. Спочатку зведення називалися «Худай-наме», згодом з'явилася назва «Шах-наме». Зведення почали складати ще за часів Сасанідів (III—VI століття) средньоперською мовою, а в VIII—IX століттях їх стали перекладати на арабську. Жодне з цих зведень в оригіналі або в арабському перекладі дотепер не дійшло. У X сторіччі на основі «Худай-наме» та інших средньоперських творів, а також їхніх арабських перекладів були складені «„Шахнаме“» мовою фарсі (даруй). Поет Масуді Марвазі написав віршоване «Шах-наме», мабуть, включаючи міфологію, епос і придворну хроніку Сасанідів. Поет Абу-ль-Муаййад Балхі створив прозаїчне «„Шах-наме“», яке включало дастани й епізоди, відсутні в «Шах-наме» Фірдоусі. 957 року було закінчене так зване Абу-Мансурове прозаїчне зведення (за ім'ям саманідського військовика, на кошти якого книгу склали).

Передумови створення

Молодість Фірдоусі припадає на той період історії Ірану, коли місцева феодальна аристократія після численних років арабського панування звільнилася від ярма завойовників і у віддалених частинах халіфату знову захопила владу в свої руки. Тому цілком зрозуміло, що серед шляхти, що претендувала на владу і протиставляла себе арабам, розвинувся широкий інтерес до національних іранських переказів і традицій, які вона наполегливо прагнула воскресити.

Центром літературного життя того періоду була Бухара, де правила династія Саманідів, яка обґрунтовувала своє право на владу тим, що нібито вела своє походження від домусульманских царів Персії. При дворі цієї династії виникла вперше думка дати версифіковану новоперську обробку придворної хроніки Саманідів — «Худай-наме» (Книги царів). Це захоплення було й у молодого Фірдоусі; майбуть, з ранніх років він присвячував своє дозвілля вивченню старих хронік і, можливо, навіть збиранню народних переказів.

Праця Фірдоусі

Син аристократа-землевласника, що розорився, почав працювати над продовженням поеми «Шахнаме» поета Дакікі у 976 році (він встиг написати не більше однієї тисячі бейтів). Його окриляла надія, що правителі Бухари щедро сплатять за грандіозну працю. Але до моменту закінчення поеми династія Саманідів вимерла, і на зміну їм прийшов знаменитий султан Махмуд Газневід (998—1030), що вів своє походження від турецького раба Саманідів. Східні хроніки оточили створення поеми цілою легендою і повідомляють, що вона нібито була замовлена новим правителем, султаном Махмудом з Газні (Афганістан)Легенда ця, при всій своїй ефектності, виходячи з хронологічних міркувань, критики не витримує і тепер сходознавством залишена.. За час названої роботи матеріальне положення поета розхитувалося дедалі більше, і до кінця роботи старий Фірдоусі, як це виявляється з самої поеми, вже стояв перед загрозою голодної смерті.

Першу редакцію він завершив 994 року, другу — 1010 року. Спроби поета знайти покупця для своєї поеми серед дрібної аристократії були безуспішні, й він був вимушений звернутися із пропозицією до Махмуда. Книга була піднесена султану, який поставився до поеми різко негативно, бо її зміст суперечив його деспотичній загарбницькій політиціЗа дослідженнями Є. Е. Бертельса, Б. Р. Гафурова, З. П. Толстова та ін.. Основна думка «Шах-наме» — легітимістична теорія про те, що лише спадкові носії царської влади, пов'язані з древніми царськими родами, мають право на владу в Ірані — була надзвичайно корисна політично для Саманідів, але для Махмуда, який спирався тільки на право сильного, була вкрай небезпечна.

Відмова султана розгнівала поета. Існує переказ про складання ним сатири на султана Махмуда, в якій поет докоряв султанові походженням від раба. За свою 35-річну працю Фірдоусі не тільки не одержав ніякої винагороди, але потрапив під переслідування і довгі роки провів у вигнанні.

Перебравшись до Багдада, 80-річний старець пише свою другу поему — «Юсуф і Зулейха», на сюжет біблійної легенди про Йосипа Прекрасного. У цій поемі поет відрікається від свого безсмертного «Шах-наме», називаючи всі легенди про старих царів брехнею. Вигнанець на той час втратив свого єдиного сина й остаточно залишився без підтримки. Невелика винагорода, отримана за другу поему, дала поету можливість повернутися на батьківщину, де він помер у повному зубожінні між 1020 та 1026 роками.

Видання

Перше наукове видання «Шахнаме» здійснено в Індії у Калькутті англійським вченим Т. Маканом () на основі 17 рукописних списків (1829). Пізніше в Парижі вийшло видання французького вченого Ж. Моля () на основі 30 списків (1838—1878)Mohl J., Le livre des rois, P., 1877—1878. . Обидва кни ги були підготовлені за текстами пізніх (після XV століття) рукописів, які, до того ж, видавцями не були описані.

Німецький вчений І. А. Вуллерс () видав 3 томи з 9 (1877—1884). Його ж текст був складений шляхом звірення видань Макана і Моля. Це незакінчене видання було завершено в Тегерані до тисячолітнього ювілею Фірдоуси у 1934—1936 роках іранськими вченими З. Нафіси, Ікбалем і М. Мінові. З нагоди чого в Тегерані відбувся міжнародний конгрес іраністів, що закінчився урочистим відкриттям розкішного мавзолею Фірдоусі в Тусі, на ймовірному місці його поховання. Мавзолей побудований за кресленнями архітектора Біхзада в стилі домусульманского Ірану.

Вперше наукове видання тексту «Шахнаме» на основі сучасних методів текстології, розроблених Є. Е. Бертельсом, із залученням якнайдавніших рукописних списків (XIII—XIV століть) було здійснено Інститутом сходознавства АН СРСР (9 томів, 1960—1971). З 1971 цей текст під новою редакцією перевидавася в Тегерані.

У Росії вперше одну з частей епосу з німецької переклав у XIX столітті В. А. ЖуковськийЖуковский В. А. Рустем и Зораб (перевод с немецкого перевода), Полное собр. соч., т. II, изд. Маркса, СПБ, 1906. . У XX столітті — З. Соколов. Значну частину епопеї на російську мову переклали за радянських часів М. Лозінській, З. Ліпкин, В. Державін, Ц. Бану, М. Дияконів, І. СельвінськійШахнаме, т. 1-2. Перевод В. Державина и С. Липкина. Вступ. ст. И. С. Брагинского, подгот. текста и прим. М.-Н. О. Османова, М., 1964. .

У ХХ столітті один з рукописів «Шах-наме» знаходився у Олени Іванівни Реріх. Тепер він представлений в експозиції Центру-музею імені Н. К. Реріха (Москва).

Із спеціальних словників до поеми заслуговують згадки «Лугат-і-Шахнаме» Абдалкадіра Багдаді (розпочатий у 1656 році) і «Словник-конкорданс Шахнаме» німецького вченого Ф. Вольфа (1935).

Композиція

«Шахнаме» композиційно поділяється на 50 так званих царювань («падишахи») нерівного обсягу (від декількох десятків до декількох тисяч бейтів). Усередині окремих царювань є великі оповіді («дастани»). Найзначніші дастани епопеї — «Заль і Рудабе», «Сім подвигів Рустама», «Рустам і Сухраб», «Сіявуш», «Сім подвигів Ісфандіяра», «Рустам і Ісфандіяр», «Біжан і Маніже». Умовно заведено ділити «Шахнаме» на три частини: Міфологічну, що висвітлює міфологію древнього Ірану і утворення людського суспільства у вигляді історії міфічних Пішдадідів (царів древнього благочестяТут ми бачимо відсилання до ассиро-вавилонських міфів про першу післяпотопну людину Утнапішту.). Героїчну, присвячену війнам між Іраном і Тураном, під ними потрібно розуміти кочові іранські народи, що вели безперервні війни з іранцями осілими. Історичну (з появи Іскандера — Олександра Македонського), історію дому Саманідів, його падіння і підкорення Ірану арабами.

План цей відповідає старій саманидской хроніці «Худай-наме», яка (в арабському і пізнішому перському перекладі) й стала для Фірдоусі головним джерелом. Але окрім неї поет вдався також і до невичерпної скарбниці іранських народних епічних переказів і, використовуючи древні легенди про багатирів, зумів силою свого таланту оживити суху хроніку і додати їй дивовижну єдність, змусивши другу і третю частини немов би повторювати першу частину і тим самим зв'язавши розрізнені епізоди в єдину художню цілісність.

У міфологічну частину ввійшли в переробленому вигляді стародавні перські міфи і космогонічні уявлення, частково відображені задовго до н. е. в «Авесті», священному писанні древніх зороастрійців. Легендарна, найдавніша частина оповідання займає головне місце; історичний період поступається їй за обсягом і за поетичністю відповідних глав. Яскравіше за все виконаний цикл систанських билин про богатира Рустама і пов'язаних з ним осіб. У героїчній частині «Шахнаме» відбулася контамінація власне іранських епічних оповідей з систанским (сакско-скіфським) богатирським циклом, причому систанський елемент в «Шахнаме» став переважаючим і тому не який-небудь шах, а Рустам — головний герой всієї героїчної частини. Кожне царювання побудовано по певній схемі: зачин, тронна мова, оповідання, передсмертний заповіт, кінцівка.

«Шахнаме» значною мірою зберігає риси героїчного епосу з розробленими «кліше» для опису поєдинків, суперечок героїв таке інше. Разом з тим сильна і традиція письмової літератури, яка позначається у філософських сперечаннях, повчаннях. Історична частина епопеї зазнала за своєю формою сильний вплив жанру версифікованої придворної хроніки.

Стиль

Стиль автора відрізняється надзвичайним лаконізмом і граничною експресією, епічні штампи співіснують поряд з індивідуально-авторськими мовними характеристиками. Для творчої манери поета властивий прийом гіперболізування, поширюваний, на відміну від стилю героїчного епосу з його виборчим гіперболізмом, на опис і зовнішності, душевні переживання, подвиги героїв. В поетичній мові Фірдоусі багато епітетів і порівнянь і відносно мало власне метафор. Поету чужі абстрактні постаті й уявлення, засновані на категоріях ісламу і середньовічної філософії, а також ремінісценції з арабської літератури, арабізми в лексиці. У той же час в поемі помітна пристрасть автора до іранських архаїзмів.

«Шахнаме» пронизує ідея боротьби Добра і Зла, яка часто виступає у вигляді опозиції Справедливість—Несправедливість, представленої в художніх картинах безперервної боротьби Ірану (джерела Добра) і Турану (носія Зла), в образах, що втілили думки автора про ідеального правителя: у поемі намальована ціла галерея справедливих володарів. Інша основна ідея твору — любов до рідної країни, Персії. У «Шахнаме» богатирі й шахи вважають своїм святим обов'язком захист батьківщини від зазіхань на її незалежність іноземних загарбників.

В епоху необмеженого впливу ісламу Фірдоусі оспівав розум як вищий дар, умови перемоги і безсмертя людини:

Вся епопея пронизана співчуттям до людей праці, перш за все до селян. Книга закликає правителів піклуватися про них, не обкладати податками при стихійних лихах, захищати від свавілля урядовців. Симпатії до простого народу Фірдоусі виражає не тільки всім образним ладом поеми, але і в ліричних відступах, особливо в зображенні народних повстань — легендарного, під проводом коваля Каве, і історичного (V століття) — Маздака. Всупереч явно вираженому легітимістському світогляду автора: престол, на його думку, може займати лише представник законної династії — саме він є володарем «фарра» (божественної благодаті). Проте, якщо вінценосець стає на дорогу несправедливості, фарр покидає його. Тому визнається право за підданими на насильницьке скидання тирана.

Сюжет