Битва за Атлантику (Друга битва за Атлантику, на відміну від кампанії в рамках Першої світової війни) — військова кампанія Другої світової війни, боротьба Антигітлерівської коаліції з країнами Осі за комунікації і панування в Атлантичному океані й прилеглих до нього морях.

Після програної Третім Рейхом повітряної війни, основною ціллю морської війни зоставалося відрізати Велику Британію від матеріального постачання з боку союзників (головним чином США) і таким чином примусити її до капітуляції. Морська битва проти союзницьких транспортних конвоїв велась в основному підводним флотом Німеччини. Командував з'єднаннями підводних човнів («зграї морських вовків» — як вони звалися в німецькій пропаганді) грос-адмірал Карл Деніц.

Найбільш успішними для Німеччини були дії їх підводників у період між першою половиною 1942 і початком 1943, коли вони потопили дуже велику кількість транспортних суден союзників із зброєю і стратегічними матеріалами, що майже паралізувало постачання сухопутного фронту у Європі. Однак поступ у справі створення нових технічних засобів протичовнової боротьби та дешифровка британськими математиками німецької кодувальної машини «Enigma», дозволили союзникам переломити хід подій на свою користьAtlạntikschlacht. — Wissen.de .

Контекст

Історичний контекст Версальський договір, підписаний у 1919 році, затвердив поразку Німеччини під час Першої світової війни. На її збройні сили було накладено суворі обмеження, вони могли мати лише оборонну силу: було заборонено мати авіацію, підводні човни та авіаносці. Військово-морський флот був обмежений тоннажем 108 000 тонн, і жоден корабель не повинен перевищувати 10 000 тонн.

Після приходу до влади Адольф Гітлера двостороння військово-морська угода між Великобританією та Німеччиною була укладена в 1935 році. Підписники передбачили, що Німеччина може побудувати 35 % поверхневого тоннажу та 45 % підводного тоннажу Королівського флоту.

Після підводної війни без обмежень, здійсненої Німеччиною під час Першої світової війни, держави-переможці прагнули контролювати або навіть усунути підводну зброю, але не досягнули цього. Лондонський договір вимагав, щоб підводні човни дотримувалися таких самих правил, які застосовуються до надводних суден: атакувати на поверхні та доставити екіпаж у безпечне місце, перш ніж потопити перехоплений корабель (Стаття 22); однак це не стосується кораблів, які відмовляються підкорятися або відповідають зброєю. Ці правила не забороняли озброювати торгові кораблі, але це озброєння перетворювало їх ipso facto на допоміжні засоби військового флоту, які більше не отримують користі від захисту, передбаченого у статті 22Dönitz, Karl. Memoirs: Ten Years and Twenty Days ; von der Poorten, Edward P. The German Navy in World War II (T. Y. Crowell, 1969).

Географічний контекст Конвой, який хоче перетнути Атлантику, повинен пропливти 3043 морські милі, якщо він відправляється з Нью-Йорка до Ліверпуля; 2485 якщо він відправляється з Галіфакса і 4530, якщо він відправляється з Панами. Ця відстань відповідає періоду від 14 до 19 днів плавання у морі.

Північна частина Атлантики, завдяки північноатлантичним аномальним коливанням тиску, часто має складні погодні умови. Зокрема, взимку, прохід циклонів викликає шторми, які можуть слідувати за вантажними кораблями протягом усієї їхньої подорожі, або слідувати за кораблями, що йдуть від Європи до Америки. Британський корвет «HMS Pink» повідомляв про хвилі від 40 футів (12.19 м) до 50 футів (15.24 м) 16 грудня 1942 року.

Стратегічний контекст

Зі сторони союзників Після капітуляції Франції Великобританія, щоб продовжувати боротьбу проти нацистської Німеччини, могла розраховувати лише на запаси, що надходять з-за кордону, головним чином з її колоніальної імперії або з американського континенту. У 1939 році Сполучене Королівство було найбільшим імпортером у світі. Більшість імпорту стосувалось їжі, для людей чи тварин, вовни та бавовни; нафта та її похідні мали не менше значення ніж імпорт продовольства. Імпорт продовольства знизився з двадцяти двох мільйонів тонн до п'ятнадцяти, а потім до одинадцяти мільйонів тонн, з майже повним зникненням їжі для тваринництва. Британські військові дії постійно залежали від імпорту нафти та сировини; імпортувалась майже половина людської їжі (у калоріях). Імпорт обмежувався наявною транспортною потужністю. Середнє вантажне судно (наприклад класу «Ліберті») перевозило приблизно 10 000 тонн вантажів. Лише один із цих кораблів міг перевезти еквівалент трьохсот танків, трьох мільйонів гвинтівок або 10 000 тонн м'яса, що еквівалентно індивідуальному щотижневому раціону в один кілограм для десяти мільйонів людей, тобто населенню Лондона.

Окрім забезпечення британського населення, військові дії також потребують значних перевезень. Наприклад, щоб скинути мільйон тонн бомб на Німеччину потрібно завантажити сто суден класу «Ліберті», і ще сто інших, щоб забезпечити паливом бомбардувальники. На момент підготовки до висадки потреби зростають. Перевезення американської піхотної дивізії займає 32 000 тонн вантажу. Слід зазначити, що в 1944 році половину імпортного тоннажу становили боєприпаси.

Третій елемент, який слід врахувати: потреби СРСР. Вони лише частково постачалися арктичними конвоями. Велика частка запасів проходила через Британські острови; решту провозили вантажні конвої через Атлантику, які обходили Британські острови, маршрутом через Ісландію. У листопаді 1941 року до СРСР було відправлено 500 000 тонн їжі.

Зі сторони держав «Осі» Щоб послабити Сполучене Королівство, його противникам необхідно було уповільнити потік постачання, спрямований в британські порти. Для цього найкращим способом було топити більше транспортних суден, ніж суперник здатний будувати.

Сили країн Осі без розбору нападали на всі союзні торгові кораблі, незалежно від того, вийшли вони з Англії, чи прямували туди. Так звана крейсерська війна вимагала мати в морі досить велику кількість сил, і відповідно виробляти їх якомога більше. Тим більше, що бойовий корабель в місії проводить короткий період, між часом відновлення на базі та часом транзиту між базою та місцем бойових дій. Для флоту підводних човнів лише третина їх знаходиться в морі в патрулюванні, інші дві третини перебувають у транзиті, або в обслуговуванні в портах.

З самого початку розробки «плану Z» в 1935 по реконструкції Кріґсмаріне постало питання про пропорцію між надводними силами та підводними човнами. Останні мають дуже сприятливу собівартість та термін будівництва порівняно з надводними кораблями, але досвід підводної війни в 1914—1918 роках також показав велику їх вразливість — 40 % екіпажів та 229 з 345 підводних човнів було втрачено, що призвело до провалу.

Еріх Редер, начальник військово-морського флоту, вирішує цю дилему на користь надводних кораблів, на тій підставі, що без них англійці зможуть перешкодити виходу підводних човнів з Північного моря. «План Z» все ще передбачав і велику підводну силу — 249 підводних човнів усіх типів, у тому числі 152 (а саме 90 типу VIIB та 60 типу IX), що відповідали баченню командувача підводними човнами адмірала Деніца. Решта — це або прибережні підводні човни, роль яких є оборонна, або модні моделі, такі як підводні крейсери (подібні до французького Surcouf), або «підводні човни ескадри», які мали на меті відкрити дороги для надводних сил. Деніц вважав, що потреба була вдвічі більша (триста підводних човнів), згідно з книгою, яку він опублікував у 1939, щоб мати можливість досягти своєї метиKarl Dönitz, Die U-Bootenwaffe (" Підводна зброя "), Berlin, 1939, Mittler.. З цієї кількості 90 було б у засідці, у групах з трьох, щоб перехоплювати конвої, що проходять по трьох основних ідентифікованих дорогах: Північна Атлантика, центр Атлантики та уздовж узбережжя Африки, пройшовши Гібралтар. Навіть на момент початку бойових дій «план Z» (горизонт планування якого був 1945 рік) був далекий від досягнення — Деніц мав всього 57 підводних човнів: 18 в Атлантиці, 21 у Північному морі, 10 у Балтиці та ще 8 неробочих.

Учасники

Сили Осі

Надводні німецькі кораблі На початку конфлікту важкий крейсер Admiral Graf Spee в ході битв в Південній Атлантиці потопив 9 кораблів загальною водотоннажністю 50 000 тонн, але, переслідуваний, був потоплений після ушкоджень отриманих під час битви битви біля Ла-Плати. Другий крейсер, Admiral Scheer проводить подібну операцію, топить комерційних суден загалом на 110 000 тонн і вдало повертається до Німеччини.

Після програної повітряної «битви за Британію» в кінці 1940 план десантування до Британії «Зеельове» відкладається на невизначений термін, і війна проти комерційних суден стає пріоритетною. Kriegsmarine знають що їх флот не може протистояти Королівському, тому ставить за ціль своїх операцій атакувати лише торгові судна, забороняють пошук прямих протистоянь. З 22 січня по 22 березня 1941 лінкори Scharnhorst та Gneisenau проводять успішну операцію Берлін: вони топлять або захоплюють 22 кораблі тоннажністю понад 100 000 тонн і повертаються неушкодженими. Окрилені успіхом Kriegsmarine випускають 18 травня 1941 в море абсолютно новий лінкор Bismarck та крейсер Prinz Eugen задля операції «Рейнюбунг». Цього разу рейд зазнає невдачі — Королівський флот виявляє та переслідує німецькі кораблі Данській протоці, зриваючи всі плани, і хоча «Бісмарк» топить HMS Hood 24 травня, але і сам тоне через три дні, Prinz Eugen тікає. Після цього Kriegsmarine відмовляється використовувати свої великі надводні кораблі для полювання на транспорт в Атлантиці.

Другою спробою Kriegsmarine озброює торгові судна, перетворюючи їх у допоміжні крейсери. Серед одинадцяти, які будуть використані — Атлантис, Оріон та Тор. Вони топлять 800 000 тонн вантажів союзників, що набагато менше ніж 23 000 000 тонн, які потопили підводні човни.

Підводні човни

Тогочасні підводні човни U-Boot не є підводними човнами в тому сенсі, в якому ми розуміємо їх в наш час. Швидше за все, їх потрібно називати «підводними торпедними човнами»: вони не розроблені для того, щоб постійно залишатися в зануренні. Більшу частину часу, найчастіше вночі, вони пливуть на поверхні, використовуючи дизельні двигуни, щоб підзаряджати акумулятори, які живлять електродвигуни при підводному плаванні. Вони занурюються, щоб здійснити торпедну атаку, або уникнути контратаки. У зануреному стані їх швидкість становить близько чотирьох вузлів (близько 7 км/год) і то протягом лише кількох годин. Але швидкість може досягати приблизно сімнадцяти вузлів на поверхні. Їх швидкість на поверхні приблизно рівна швидкості більшості кораблів супроводу, відповідальних за захист конвоїв.

Тільки океанські підводні човни будуть використані для переслідування конвоїв; прибережні підводні човни не мають достатнього запасу радіуса дій. Основними типами будуть VII та IX.

U-Boot тип VII, водотоннажність 760 тонн, на поверхні він міг досягати швидкості 17 вузлів. При зануренні він рухається зі швидкістю лише 4 вузли (8 максимум) кілька годин. Його радіус дії на поверхні становить 8 500 морських миль, але 80 при зануренні. Екіпаж — 44 особи, дозволена максимальна глибина занурення — 120 метрів. Він оснащений п'ятьма установками для запуску торпед (чотири в форштевні та одна позаду) і має дев'ять резервних торпед. Він також має 88-мм гармату на палубі та дві зенітні 20 мм гармати. Занурення триває приблизно 20 секунд.

U-Boot тип IX, З водотоннажністю 1616 тонн на поверхні він міг досягати швидкості 19 вузлів. При зануренні він рухається зі швидкістю лише 4 вузли (максимум 7), але теж всього кілька годин. Його радіус дії становить 31 500 морських миль, 80 при зануренні. Його екіпаж — 57 осіб, дозволена максимальна глибина занурення — 120 метрів (трохи більше на практиці). Він оснащений шістьма установками для запуску торпед (чотири на форштевні та дві ззаду) і має шістнадцять резервних торпед (частина з яких під палубою). Він також має 105 мм гармату на палубі та 37 мм та дві 20-мм зенітні гармати. Він занурюється повільніше, ніж тип VII.