Ю́рій (Георгій) Йо́сипович (Юрко́) Тютю́нник (), село Будище, Пединівська волость, Звенигородський повіт, Київська губернія, Російська імперія [нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна] — 20 жовтня 1930, Москва, РСФСР, СРСР) — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР.
Життєпис
Народився на Великдень в селі Будище Київської Губернії (нині Звенигородський район Черкаської області). Походив із сім'ї селян, мав 13 братів та сестер, а сам був десятим і наймолодшим із тих, хто не помер у дитинстві від тифу. Мати Юрка — Марина (Марія) Василівна, походила з будищанського роду Педанів, а також роду Осадчих. Батько Юрка — Йосип Степанович, наймит, проходив службу в армії.
Батьки були господарями середніх статків, маючи трохи більше семи десятин землі. За рахунок земель вони тримали на ногах молодшого Юрія разом з його трьох братами та однією сестрою: Іваном, Макаром, Мусієм та Ганною. Через чотири дні, після хрещення в Покровській церкві сусідньої Майданівки, малюка нарекли на честь великомученика Юрія (Георгія) Переможця — Георгієм. Однак зрештою підписувався так як його називали батьки — Юрко.
Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів. У травні 1902-го поліція арештувала всю родину Тютюнників. Тоді Іван Йосипович отримав посаду тальнівському маєтку графа Шувалова, де разом з братом Макаром розповсюджував заборонену літературу.
Два роки навчався в сільській школі, потім закінчив агрошколу в Умані.
Військова діяльність 1913 року призвано на військову службу, служив в Шостому сибірському полку у Владивостоці. У його складі, з початком Першої світової війни, пішов на фронт. 11 жовтня 1914 року був тяжко поранений у голову в боях біля Комарова під Лодзем. Після лікування отримав коротку відпустку, після чого потрапив до запасного полку в Кременчуці, а звідти повернувся до 6-го Сибірського стрілецького полку.
Після двомісячної самопідготовки був направлений до Києва, де у 1-й Київській гімназії екстерном склав іспити за неповний курс гімназії й звідти був посланий на Кавказ, де в жовтні 1915 року у Ґорі Тифліської губернії закінчив військову школу прапорщиків. Зі школи в чині прапорщика знову прибув до 6-го Сибірського стрілецького полку. У боях біля озера Нароч отримав поранення в руку. Після лікування, у листопаді 1916 потрапив до Сімферополя до 32-го піхотного запасного полку, де прослужив до Лютневої революціїЗа матеріалами автобіографії.
Останнє звання у російській армії — поручик.
Українська революція Революцію 1917 року Тютюнник зустрів в Сімферополі. Після створення Української Центральної Ради брав участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 року заступник голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів призначив його членом полкового комітету.
На початку квітня 1917 року заснував у 32-му піхотному запасному полку, де служив, Український військовий клуб, який незабаром перетворився на 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана Дорошенка.
У середині травня 1917 року до Криму прибув Олександр Керенський, який запропонував Юрієві перейти до Штабу Одеського військового округу на високу посаду, але Тютюнник, не поділяючи поглядів Тимчасового уряду, відмовився.
29 травня 1917 відбулося надзвичайне засідання Севастопольської солдатської української ради, під керівництвом підполковника Білявського, прапорщика Тютюнника, підпоручника Драченка, на засідання з усіх солдатів-українців Сімферопольського гарнізону було створено український полк. 31 травня засідання українського Сімферопольського клубу під головуванням прапорщика Тютюнника постановило негайно повідомити телеграфом військовому міністру про створення українського запасного полку в Сімферополі, що налічував 5811 солдатів і 36 офіцерів, і попросити його затвердження.
Робота серед українських мас не сподобалася сімферопольським меншовикам, тому вони поскаржилися Керенському на Тютюнника. Керенський наказав перевести Тютюнника до Катеринослава у 228-й запасний полк. Але на той час Тютюнника вже обрали делегатом від українців Сімферопольського гарнізону на Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, куди він і виїхав, попри заборону з'їзду Керенським. На з'їзді його було обрано членом Центральної Ради, він залишився в Києві і почав працювати як член Українського революційного центру і, залишаючись безпартійним, завжди підтримував найрадикальніші течії у Центральній Раді. У цей час сформувався його політичний світогляд. Він починає дивитися на революцію в Україні як на національну.
У листопаді—грудні 1917 року — комендант військової в'язниці Києва та гауптвахти Київського гарнізону.
З 29 грудня 1917 року — член Політичної Ради при Генеральному Військовому Секретарстві Центральної Ради.
У січні 1918 року повернувся до рідного села Будище на Звенигородщині для організації Вільного козацтва, став командиром (отаманом) його підрозділу.
Після захоплення Києва більшовиками, у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців. 12 лютого звенигородські козаки під рукою Тютюнника розігнали скликаний більшовиком Б. Кацом повітовий з'їзд, і вже 13 лютого селянський з'їзд визнав український уряд.
Навесні 1918 року на чолі козацьких загонів брав участь у роззброєнні збільшовичених частин російської армії, що поверталися з фронту Першої світової війни. У запеклих боях розгромив озброєні збільшовичені підрозділи 8-ї армії, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частини 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську збільшовичену 8-тисячну групу військ (3-ю революційну армію) Михайла Муравйова.
З березня 1918 року — уповноважений Військового міністерства УНР з демобілізації частин колишньої російської імператорської армії на Звенигородщині. Мав доступ до армійських складів зі зброєю та боєприпасами.
До травня 1918 року контролював великі території Київщини та частково — Херсонщини.
Улітку 1918 року — один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання, повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями та гетьманцями.
9 листопада 1918 Тютюнника, як учасника підпільного Революційного штабу Києва, заарештували гетьманці. Перебував на гауптвахті в Лук'янівській в'язниці, у камерах поруч з отаманом Палієнком та сотником Могилева Андрієм Вовком. У грудні 1918 Тютюнника мали розстріляти за наказом Головнокомандувача військами Гетьманату князя Долгорукова. У ніч проти 14 грудня 1918, під час антигетьманського повстання, отаман Палієнко, Андрій Вовк і Юрко Тютюнник здійняли повстання у Лук'янівській в'язниці, внаслідок якого в'язні захопили частину Києва та цим допомогли військам Директорії ввійти до міста. Після звільнення, вирушили назустріч військам Директорії.
Незабаром відмовився від співпраці з УНР, бо орієнтувався на боротьбистів, які прагнули порозуміння з більшовиками.
У січні 1919 Тютюнник помилково потрапив до штабу повстанської Правобережної дивізії Української Червоної армії, де було вирішено його розстріляти, проте, після агітаційної промови, підрозділ «червоних», який мав розстріляти Тютюнника, перейшов до Чорноморської дивізії військ УНР.
У лютому 1919 року військовий підрозділ Тютюнника об'єднався із загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу в складі армії УНР (23 тисяч багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів) під назвою Херсонська дивізія. Командування повстанською армією перебрав на себе М. Григор'єв, начальником штабу став Тютюнник. З 1 лютого 1919 року, за постановою ЦК партії боротьбистів та за погодженням з командуванням Українського фронту РСЧА, — начальник штабу 1-ї бригади (яку очолював отаман Григор'єв) 1-ї Задніпровської дивізії Української радянської армії, яка підпорядковувалася Реввійськраді РРФСР на чолі з Троцьким. Бійці-червоноармійці (колишні повстанці) під командуванням Григор'єва та Тютюнника повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і 6 квітня Одесу. 7 квітня Юрій Тютюнник призначений комендантом Одеси (до 20 квітня), одночасно — командир 1-ї бригади 6-ї Української радянської дивізії, яка розгорталася із загонів отамана Григор'єва.
У травні 1919 року, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор'єв повернули зброю проти більшовиків, 9 травня 1919 року Тютюнник на чолі двох полків своєї бригади зайняв Катеринослав.
Наприкінці травня 1919 року, після поразки повстання, з невеликим загоном у 150 осіб пішов на з'єднання з частинами армії УНР Симона Петлюри, здійснюючи в північно-західному напрямку тисячокілометровий рейд тилами Червоної армії. По дорозі загін збільшився до 2 тисяч повстанців.
25 червня Тютюнник з 1700 козаками боєм рушив на Київщину, згодом на злучення з Армією УНР — вже з 2500 козаками, 4 гарматами та до сотні кулеметів. Після загибелі командувача армії у липні 1919 року, Тютюнник на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Після з'єднання 13—14 липня в Копайгороді, Подільської губернії, до армії УНР приєдналася велика повстанська група (тис. вояків) на чолі з отаманом Ю. Тютюнником, яка пройшла радянськими тилами близько 1 тис. км. На її основі загін було переформовано у Київську групу Дієвої армії УНР, яка складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій . Ю. Тютюнник залишився командувачем цієї групи.
Улітку 1919 року очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Тютюнника визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли до району Шполи.
У кінці серпня 1919 року частини Тютюнника протистояли Південній групі Йони Якіра, а в жовтні-листопаді — денікінському корпусу генерала Якова Слащова.
8 листопада головний отаман Петлюра зняв із посади отамана Сальського, що виступав за припинення бойових дій, та призначив командувачем Тютюнника.
Був одним із керівників військових з'єднань Першого зимового походу: з 5 грудня 1919 року заступник командувача Дієвої армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з виконанням обов'язків начальника Збірної Київської (Стрілецької) дивізії. З 06 травня 1920 року — начальник 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР, з якою воював проти більшовиків до осени 1920 року.
За участь у Першому зимовому поході Юрка Тютюнника нагороджено орденом «Залізного Хреста» за номером один. Дружина хорунжого — Віра Андріївна Тютюнник, яка в часи походу була сестрою-жалібницею, нагороджена Залізним Хрестом під номером п'ять. Після завершення походу Віра Тютюнник страждала через епілепсії.
5 жовтня 1920 року Тютюнник підвищений до генеральського звання (генерал-хорунжий), з приводу чого командарм Михайло Омелянович-Павленко сказав, що генеральське звання «пасує йому як корові сідло». 13 листопада 1920 при наступі червоноармійців на Київську дивізію УНР між селами Берлинці-Барок, становище врятував генерал Тютюнник, який з'явився в передніх лавах зі штабною сотнею і зім'яв атакувальників.