Украї́нська повста́нська а́рмія (УПА́)(іноді вживається — повста́нча) — військово-політичне формування, яке діяло в Україні протягом 1942—1960 роківОстанній бій УПА (хоча були й випадки бойового спротиву окремих бійців УПА і пізнішеЦентр дослідження українського визвольного руку. Останні самураї УПА), озброєне крило ОУНР .
Перші загони УПА Поліська Січ були сформовані Тарасом Бульбою-Боровцем 28 червня 1941 рокуБульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. —— Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1981.. Члени ОУН якийсь час не підтримували збройну боротьбу з німцями, називаючи партизан агентами Сталіна і Сікорського. Вони розпочали активну діяльність лише з весни 1943 року на територіях, які входили до складу: Райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943 року, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943 року, Холмщина — з осені 1943 року) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944 року. Окремі загони також діяли і на сході України, на Донбасі та навіть на Кубані.
Згідно з позицією ОУН (б) офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, хоча деякі історики вважають цю дату умовно пропагандистською та переносять період заснування приблизно на півроку вперед. У травні 1943 року загони ОУН(б) почали офіційно іменуватися «Українською повстанською армією». Ряди УПА поповнювалася за рахунок добровольців з числа ідейних націоналістів, перебіжчиків із допоміжної поліції, дезертирів з Червоної Армії.
Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке мало розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави, яка мала включати в себе всі етнічні українські землі. Крім українців, яких була переважна більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.
З самого початку свого існування УПА воювала на три фронти: з військами Третього Рейху та його союзниками, польським Рухом опору (Армією Крайовою, Армією Людовою) та радянськими партизанами. З поверненням радянського режиму на західноукраїнські землі, УПА ще кілька років змогла чинити активний спротив каральним загонам НКВС. УПА діяла до 1954 року, коли активні її дії припинилися. Окремі осередки спротиву продовжувались впродовж 1950-х — 1960-х років. З травня по листопад 1943 року Головним Командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік — генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік — Василь Кук.
Ставлення до УПА в українському суспільстві протягом років після відновлення незалежності 1991 року коливається між позитивним («борці за незалежність») і протилежним («німецькі колаборанти»): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін. З 2015 року вояки УПА мають встановлений Верховною Радою статус борців за незалежність України у XX столітті. Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920—1950 років. У грудні 2018 року прийнято закон, який надає солдатам УПА статус учасників бойових дій, додатковий соціальний захист, в тому числі пільги на оплату комунальних послуг і проїзд у громадському транспорті, а також медичне обслуговування і забезпечення медикаментами.
Передісторія створення
1939—1940 Передтечею створення УПА були перші українські національно-визвольні змагання 1917—1921 років, підпільно-бойова діяльність Української військової організації та Організації українських націоналістів проти Польщі в 1920-х — 1930-х роках. До 1938 року ОУН очолював полковник Січових Стрільців Євген Коновалець. Протягом 1930-х років ОУН зростала чисельно та територіально, її підпільні структури охоплювали більшість теренів Західної України. Одним із найважчих в історії організації став період 1939—1941 років, коли після розділу Польщі західноукраїнські землі увійшли до складу СРСР. Тоді ОУН вперше зіткнулася із репресивною машиною СРСР — НКВД.
За оцінками сучасних українських істориків, на кінець 1939 року налічувалося 8—9 тис. членів ОУН. Частина України була окупована Червоною Армією, а інша — вермахтом. ОУН на чолі з Андрієм Мельником вважала, що потрібно робити ставку на Третій рейх, а інша частина, на чолі з Степаном Бандерою — що треба створювати збройне підпілля і бути готовими до партизанської війни, в тому числі і з нацистами. Обидві частини організації погоджувалися, що СРСР — головний ворог. Мельник і Бандера зрештою не домовилися, прибічники останнього 10 лютого 1940 року в Кракові оголосили про створення революційної фракції ОУН. Оунівці під керівництвом Бандери почали готувати збройне повстання в Східній Галичині та на Волині.
Весь 1940-й і перша половина 1941 року — час війни підпілля ОУН і НКВС. За радянськими джерелами, тільки в квітні 1941 року оунівці вбили 38 радянських і партійних працівників, провели десятки диверсій на транспортних, промислових і сільськогосподарських підприємствах. У квітні-червні 1941 року НКВС ліквідували 38 повстансько-диверсійних груп, вбили і заарештували 273 оунівця. Загалом у 1939—1941 роках, за даними радянських органів держбезпеки, на Заході Україні було заарештовано, захоплено в полон або вбито 16,5 тис. членів націоналістичних організацій, однак попри ці радянські репресії, організація тоді змогла зберегти основне кадрове ядро для подальшої боротьби в нових умовахОрганізація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С. В. Кульчицький (відп.ред.). — К.: Наук. думка, 2005. — с. 29-30.
1941 Після нападу 22 червня 1941 Німеччини на СРСР, слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені невеликі загони оунівців («похідні групи») по 7-12 вояків, які формували українські органи місцевого самоврядування та поліцію. Слідом за цим націоналісти розгорнули масштабне повстання в тилу Червоної армії. Партизани ОУН нападали на відступаючі підрозділи Червоної армії і НКВС, закликали населення не допомагати червоноармійцям, нападали на в'язниці з політичними ув'язненими
Оунівці підтримали частини 17-ї армії вермахту під час взяття Львова. Перестрілки з підрозділами Червоної армії тривали до 28 червня. Перед відступом з міста, співробітники НКВС розстріляли дві з половиною тисячі політв'язнів, які перебували у в'язницях «Бригідки», на Лонцького та Замарстинівській. Серед розстріляних був і брат Романа Шухевича. Першим у Львів увійшов батальйон «Нахтігаль», який знаходився в складі полку абверу «Бранденбург-800» і був укомплектований переважно з членів ОУН(б). У місті солдатами підрозділу взято під охорону ключові точки міста — електростанція, вокзал, радіостанція, водонапірні башти та інші об'єкти.
30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу в присутності кількох німецьких генералів ОУНР проголошено «Акт відродження Української держави» та створено уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Ядром армії нової держави мав стати створений 25 лютого 1941 року з санкції керівника абверу адмірала Вільгельма Канаріса «Український легіон». У оунівських документах це формування фігурує під назвою ДУН (Дружини українських націоналістів), що складалися з групи «Північ» (батальйон «Нахтігаль» під керівництвом Романа Шухевича) і групи «Південь» (батальйон «Роланд» під керівництвом Ріхарда Ярого).
Ставлення німецького керівництва до ОУН було суперечливим. Як писав у своїх мемуарах Ярослав Стецько, військова розвідка, абвер, готова була підтримати ОУН. Адмірал Канаріс вважав, що лише при «створенні Української держави можлива перемога німців над Росією»Стецько Я. 30 июня 1941 г. Торонто, 1967. С. 203. Абвер дозволив готувати групи ОУН в своїх навчальних таборах. Він виділив ОУН 2,5 млн марок. За це ОУН постачали абвер інформацією про СРСР: про частини Червоної Армії і внутрішні війська НКВС, їх озброєння, дислокації, чисельність, командний склад, місця проживання сімей командирів, військові об'єкти.
Влітку 1941 року ОУН сформувала «Легіон українських націоналістів». Німецьке командування планувало використати його для підривної роботи на українській території, тоді як Бандера розраховував, що ці підрозділи складуть ядро майбутньої української армії. Але політичне керівництво НСДАП на чолі з Мартіном Борманом відкидало будь-яку співпрацю з ОУН.
Спроба створити власну державу викликала незадоволення Гітлера. Він зажадав негайно знищити «змову українських самостійників». 5 липня 1941 року в Кракові заарештований Бандера, 9 липня у Львові — Ярослав Стецько. Бандера постав перед берлінськими чинами, де від нього зажадали публічного скасування «Акту відродження». Не добившись згоди, Бандеру помістили до в'язниці, а через півтора року — в концтабір «Заксенхаузен», де він утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами — до 28 вересня або грудня) 1944 року. І після звільнення Бандера категорично не пішов на співпрацю і відмовився зробити ОУН і УПА союзниками Рейху у війні проти СРСР.
Під час перебування в містечку Юзвін військовослужбовці батальйону «Нахтігаль» дізналися про арешти Бандери і Стецька. У ситуації, що склалася, Шухевич направив на адресу верховного командування збройних сил Вермахту лист, в якому вказав, що в «результаті арешту нашого уряду і лідера легіон не може більше перебувати під командуванням німецької армії». 13 серпня 1941 «Нахтігаль» отримав наказ передислокуватися в Жмеринку, де на залізничному вокзалі солдатів роззброїли (зброю повернули наприкінці вересня), залишивши при цьому особисту зброю офіцерам. Після цього під охороною німецької жандармерії їх перевезли до Кракова, а потім у Нойхаммер (сучасний Сьвентошув в Польщі), куди батальйон прибув 27 серпняОрганізація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С. В. Кульчицький (відп.ред.). — К.: Наук. думка, 2005. — С. 61.
21 жовтня 1941 року «Нахтігаль» і «Роланд» об'єдналися в один підрозділ. До кінця жовтня 1941 року утворений таким чином «Український легіон» у складі близько 650 осіб перебазовано до Франкфурта-на-Одері, де з 25 листопада його членами почалося укладання індивідуальних контрактів на службу в німецькій армії строком на 1 рік — з 1 грудня 1941 по 1 грудня 1942 р.
Успіхи німецької армії і швидке просування на схід до середини вересня 1941 року стали приводом для Гітлера остаточно відмовитися від ідеї появи «незалежної української держави». До найбільш активних членів ОУН(б) у Генерал-губернаторстві були застосовані репресії. 13 вересня Головне управління імперської безпеки видало наказ про арешт провідників і активних членів ОУН (б)Мацкевич И. Криминологический портрет Степана Бандеры. — Москва: Проспект: РГ-Пресс, 2017. — с. 91-92. Відтоді німецька окупаційна влада проводили масові арешти, які проходили в багатьох містах України. Сотні оунівців опинилися в тюрмах і концтаборах. Було заарештовано більшу частину лідерів «похідних груп» ОУН, частині вдалося піти в підпілля та розпочати створення мережі ОУН по всій Україні, декого, наприклад лідера Східної похідної групи ОУН — Миколу Лемика — розстріляли відразу після затриманняЕнциклопедія історії України: / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2011. — 520 с.: іл. — Т. 8. Па−Прик — С. 461−463..