«Украї́нський па́січник» — щомісячний журнал, присвячений пасічництву. Виходив у Львові у 1914 (редактор о. Василь Пилипчук), 1928—1939 (редактор Михайло Боровський), у 1941—1944 (редактор — Іван Драбатий) та з 1991 (редактор — Микола Осташевський).
Передісторія (1909—1913) Створенню журналу «Український пасічник» сприяло товариство «Сільський господар», започатковане наприкінці XIX століття у місті Олеську гуртом передових громадян на чолі з парохом села Дуб'є отцем Томою Дуткевичем, який також був пасічником. Після перенесення у 1903 центрального осередку товариства до Львова воно з місцевої хліборобської організації переросло у крайову (обсягом діяльності на цілу Галичину) господарську установу. Метою товариства «Сільський господар» було піднести добробут українського селянства шляхом модернізації сільського господарства та правового захисту інтересів українських господарств.
За спогадами о. Василя Пилипчука («Український пасічник», 1937), «почин до пасічничої організації перед 1914 роком дав з'їзд пасічників, який відбувся у місті Стрий, під час хліборобської виставки у 1909 році. На з'їзді було вирішено заснувати пасічниче товариство, яке гуртувало би українських пасічників, ширило пасічничу освіту, а головне, щоби пасічники через своє товариство могли організовано збувати свій продукт — мед. Цю ініціативу перехопило товариство „Сільський господар“ і скликало пасічників на збори до міста Львова 8 грудня 1909 року». На цей час заснувати товариство пасічників з правлінням у Львові не було можливості, бо не було людей, знаних з бджільництва, у Львові чи його околицях, які могли би очолити й організувати його роботу.
За порадою президента товариства «Сільський господар», доктора Євгена Олесницького, замість самостійного товариства збори створили пасічницьку секцію у складі товариства «Сільський господар». Ця секція була створена з умовою створити матеріальну базу, організувати філії, осередки, а вже тоді стати окремим пасічницьким товариством.
У центральну секцію пасічників при товаристві «Сільський господар» обрали 20 пасічників, серед яких були відомі й опосередковано обізнані з бджільництвом краю. Секцію створили при головній раді «Сільського господаря», очолив її відомий пасічник Іван Марцінків з Мізуня, а секретарем — о. Тома Дуткевич, парох села Чішки, що біля Бродів.
На цей час, всі добре розуміли, що таке керівництво секцією через місця проживання і праці не зможе добре організувати роботу, але було прийнято, бо іншого кращого не було. Також рядові члени ради пасічничої секції мешкали і працювали у різних куточках Галичини. У цей час не було у них таких засобів зв'язку і інформації, які маємо сьогодні. Тоді це листування або назначені зібрання членів ради секції, і які через умови праці та транспортного сполучення не всі могли добратися до Львова.
За словами о. Василя Пилипчука, «пасічнича секція при „Сільському господарі“ ледве животіла». У своїх спогадах о. В.Пилипчук писав: "При Господарському часописі, яку видавав «Сільський господар» було відведено дві сторінки на «Наше пасічництво» - але то все було якесь анемічне, тим ніхто не цікавився, ніхто не дописував, на збори Пасічничої секції ніхто не приїздив. Причина була та, що в «Сільському господарі» не було чоловіка, який би на пасічництві розумівся, який би переводив в діло ухвали Пасічничої секції. Навіть ту мізерну субвенцію (1000 корон), яку «Сільський господар» мав з державних фондів на пасічничі цілі, зуживав «Сільський Господар», не питаючись ради Пасічничої секції. Зважаючи на об'єктивні причини (проблеми з транспортним сполученням на великі віддалі) та фінансові справи, Пасічнича секція підупадала і у 1912 році перестала існувати.
Щоби підняти бджільництво Галичини, необхідне було незалежне громадське пасічницьке об'єднання, яке б організувало господарські, наукові та просвітницькі заходи серед пасічників. Відомі на той час пасічники з околиць Тернополя (о. Михалевич, о. Герасимович, Сеник, о. Пилипчук, Білинський, Рой та інші), які регулярно зустрічалися в Тернополі, організували «Краєве товариство українських пасічників». Датою заснування товариства вважається 18 квітня 1913 р.
Товариство активно запрацювало. Отець В.Пилипчук пише: «Правда, що на це товариство „Сільський господар“ глядів кривим оком, а провід Пасічничої секції почувався до певної міри ображеним, але не було іншої ради. Це не був сепаратизм, але конечність (необхідність)! А зрештою, ця нехіть скоро зникла, атмосфера прочистилася».
При господарських справах керівництво товариства мало багато запитань і проблем, які вимагали різних закликів, навчань, зв'язку, що наводило на думку про необхідність мати своє періодичне видання.
Заснування, перший етап (1914) Питання пасічництва, з'їздів та зборів пасічників, засобів годівлі бджіл, джерело купівлі й розподілу цукру, для бджолинних сімей, пасічничих курсів, які проводили товариства «Сільський господар» та «Краєве товариство українських пасічників у Тернополі» подавалися у вигляді статей та реклам у газетах «Руслан» і «Діло». У газеті «Діло» від 16 грудня 1913 року читаємо: «З днем 1 січня 1914 року почне виходити перша в Галичині українська пасічнича газетка „Український пасічник“, органом „Краєвого Товариства українських пасічників в Тернополі“ першого кожного місяця в об'ємі що найменше аркуша друку і буде видавана після програми закордонних пасічничих журналів. Видає редакційний комітет. За редакцією відповідає о. Василь Пилипчук. Члени Товариства при річній членській вкладці 4 корони. Будуть одержувати газетку вже даром. Для не членів річна передплата 3 корони, для Росії (російської України — ред.) 1 рубель 50 копійок. Зголошуватися в члени товариства і передплату газети за адресою: п. Теодор Сеник, президент Товариства українських пасічників в Тернополі». Всі журнали «Український пасічник» друкувалися у 1914 році у друкарні Йосифа Степка (Тернопіль).
З нагоди 10-річного ювілею першого відродження «Українського пасічника» о. Василь Пилипчук (перший редактор журналу) у статті «Передвоєнна пасічнича організація українських пасічників в Галиччині» пише про появу «Українського пасічника»: «Тому, що я в 1913 році видав був свій підручник пасічництва, який загал пасічників прийняв прихильно, то мені повірено редакцію. Дуже воно було не вигідно, що редакція була на селі, віддалена 6 миль від Тернополя, але ніхто інший не хотів піднятися редагування. Моїми найближчими сусідами по пасічництву були о. Євген Герасимович, і п. Григорій Метельський, учитель з Гаїв Залозецьких. З тими були мені ще найлегше скомунікуватися. Найбільшою журбою було, чи буде, кому до газетки дописувати. Журба показалася безпідставною. Матеріалу було тілько, що з вибухом війни, коли у серпні 1914 року на 8 числі всьо мусіло урватися, матеріалу лишалося тілько, що до кінця року не було би можна все зужиткувати».
До часопису «УП» дописували о. Микола Михалевич, о. Юліан Дуткевич, Григорій Метельський, Теодор Сеник, о. Микола Гошовський, Теодор Рій, Василь Должанський, Іван Марцінків (всі з Галичини), Василь Різниченко з Києва, Павло Голубович з Волині.
У споминах о. В.Пилипчук писав: «Праця редакції, адміністрації і експедиції була на разі безплатна. Гонорарі мали бути визначені з кінцем року, а тимчасом на 8 числі всьо мусіло урватися. Почалася війна. Не багато ще праці було виконано, бо час був закороткий, але леди були проломані, був доказ, що в нас можна видавати свій пасічничий орган, що буде кому його читати, той буде кому в нім писати».
У серпні 1914 році почалася Перша світова війна, на терени Галичини вступила російська армія. Під час окупації 1914—1915 рр. було знищено все, створене товариством «Сільський господар» та «Крайовим товариством українських пасічників в Тернополі». Часопис «Український пасічник» перестав виходити у світ, а редактор о. Василь Пилипчук потрапив у в'язницю як редактор україномовного журналу і священик УГКЦ.
Другий етап (1922—1928) У 1922 році коли до Львова прибув Євген Архипенко він був учасник 1-го, 2-го, 3-го, 4-го і 5-го конгресів «Апіславії», на 4 конгресі нагороджений золотою медаллю за праці на ниві пасічництва і пасічницькі твори. На цьому конгресі пана Євгена Архипенко було обрано до Ради Всесловянського союзу пасічників. Всеслов'янський з'їзд відбувся 5 липня 1927 року. Євгена Архипенка вважають основоположником українськомовної періодики з бджільництва. Так уперше в історії українські пасічники отримали часопис «Українське бджільництво» з його ініціативи і його редагування. Часопис вийшов 12 березня 1906 року у місті Києві. Цей часопис хоч з перервами, але видавався до листопада 1910 року, а далі Є. Архипенко видавав новий хліборобський часопис «Рілля», який мав велику пасічничу рубрику. З початком Першої світової війни і цей часопис на Великій Україні припиняє своє існування.
У 1919 році Євгена Архипенка призначають міністром рільництва Української Народної Республіки. Після окупації більшовиками України Євген Архипенко емігрує до Львова, де з 1922 по 1928 роки видає журнал але вже під назвою «Українське пасічництво». Журнал «Українське пасічництво» виходив у світ у видавництві Є. Архипенка «Сільський світ». Є. Архипенко на роботу у «Сільський світ» запрошує інженера-агронома Михайла Боровського, який у 1927 році переїжджає з Закарпаття до Львова. Інженер-агронома Михайла Боровського високо цінили як знавця пасічництва і садівництва. Тут виникає питання, а чому Є.Архипенко не продовжує свій авторський журнал «Українське бджільництво». Напрошується така відповідь, Є. Архипенко знав про журнал «Український пасічник» і можливо назвою подібного, а саме «Українське пасічництво» вирішив продовжити справу на теренах Західної України авторів та редактора журналу «УП» о. Василя Пилипчука.
Читачі журналу «Українське пасічництво» хотіли бачити портрет Петра Івановича Прокоповича. Портрет друкувався у журналах № 5 за 1922-й рік, № 7 за 1927-й рік та журналі «Пасічник» міста Прилуки № 8 за 1926 рік. Дослідник біографії П. І. Прокоповича Василь Різниченко стверджував, що із слів очевидців Степан Великдан був подібний до П. І. Прокоповича. Це для художника було матеріалом. Цей портрет був невдалий: П. І. Прокопович з люлькою, сьогодні вже доведено, що Петро Прокопович не курив.
У 1928 році через заборгованість друкарні видавництво «Сільський світ» припинило свою діяльність у місті Львові, а Є. Архипенко переїжджає до міста Луцька. Цей час – час діяльності Євгена Архипенка у місті Львові, о. В. Пилипчук вважав другим етапом відродження і розвитку українського пасічництва на Галичині.
Третій етап (1928—1944) Третій етап культурного відродження та організації пасічництва Західної України почався з 1928 року і до 1939 року, завдяки товариству «Сільський господар», Крайового Пасічничого кооперативу «Рій» у місті Львові та вперше відродженого журналу «Український пасічник».
Відроджувати знищене майно російською армією під час Першої світової війни, товариству «Сільський господар» довелося в складних умовах польської окупації, почавши з 1920 року. Територія Західної України, згідно Брестської угоди між більшовицькою Росією та Польщею, була окупована останньою.
Найліпшого розквіту товариство «Сільський господар» набуло тоді, коли 20 січня 1928 року його очолив Євген Храпливий, якому на цей час ще не виповнилося і 30 років, на посаді виконавчого директора. Він розгортає планову працю в «Сільському господарі» перебираючи провід цілого товариства як головний директор і керівник організаційного відділу, а також розуміючи велику пропагандистську, інформаційну та просвітницьку роль професійних періодичних видань та книг стає редактором всіх видань цього Товариства, у тому числі і «Українського пасічника». На території Галичини Євген Храпливий був одним з найкращих теоретиків та провідним ідеологом модернізованого хліборобства на взірець західноєвропейського.