Мегара, Мегари (, ) — грецьке місто, у давнину — одне з найвизначніших міст-держав Еллади. Розташоване у номі Західна Аттика, на узбережжі Саронічної затоки, за 42 км від Афін.
Історія
Легендарна доба
Місцевість, навколо міста, яка здавна йменується Мегаридою, була заселена з неолітичної доби. Перші поселення на місці Мегар можуть бути датовані початком II тис. до н. е.. За переказами, спочатку цей край населяли карійці (можливо, родичі анатолійських карійців, хоча жодних підтверджень цього зв'язку немає), потім лелеги. Згадки про ці часи збереглися у назві найдавнішого акрополя Мегар — Карії (). Згодом першопоселенців витіснили греки — швидше за все іонійці, близькі ахейцям. Від мікенських часів на мегарському акрополі залишилися фрагменти мурів характерної «циклопічної» кладки. Щоправда, жодних згадок про «мікенські» Мегари у загальногрецьких міфах немає. За часів Троянської війни ця територія належала до володінь Агамемнона, сина якого Гіперіона пізніше називали останнім мегарським царем (власне, він цілком міг бути останнім царем перед приходом дорійців).
За архаїчних часів за аргосськими зразками була складена генеалогія мегарських царів легендарної доби, яка, щоправда, виглядає доволі фантастичною. Згідно з нею першим царем міста був Кар, син Форонея, царя аргоських пеласгів. Потім містом оволоділи лелеги, що з'явилися з Єгипту, а правнука першого царя лелегів, Скірона, позбавив влади Ніс — син скіронової сестри і афінського царя Пандіона (той свого часу перебував в Мегарах у вимушеній еміграції). Цей Ніс розбудував мегарську гавань, що на його честь була названа Нісеєю, але загинув під час облоги міста критянами під проводом Міноса.
Після звільнення від критян, царем в Мегарах став зять Ніса Мегарей з беотійского міста Онхеста. Наступником Мегарея став його зять Алкафой, що прийшов з Еліди. Алкафой нібито збудував в Мегарах новий акрополь, замість зруйнованого критянами старого акрополя заснував новий. Владу після смерті Алкафоя міг успадкувати вже його зять — Теламон, цар Саламіна. Але той до того часу помер, тож престол дістався його сину (і онуку Алкафоя) Аяксу, а від того — кузену Гіперіону (обидва були правнуками Пелопа).
Легенди стверджують, що дорійці прийшли до Мегариди з півдня (швидше за все з Арголіди) і облаштувалися тут після того, як зазнали поразки в боротьбі за Аттику. З місцевою іонійською верхівкою було досягнуто компромісу — вона визнала владу дорійської династії, натомість її представники разом з дорянами увійшли до міської ради, очільників якої на іонійський лад називали есимнетами. Протягом IX століття до н. е. навколо Мегар об'єдналися навколишні містечка і селища, верхівка яких також була інкорпорована до вузького кола мегарської аристократії. Відчувши свою силу, знать почала обмежувати владу царя. Зокрема збереглася легенда, що за посередництвом саламінців було вирішено, що військом командуватиме не цар, а обраний радою полемарх, першим з яких перекази називають Скірона. До кінця IX століття до н. е. царська влада в Мегарах була фактично ліквідована, повноваження басилея були обмежені функціями жерця. Протягом наступного століття і термін його повноважень був скорочений з пожиттєвого до однорічного. Вища влада перейшла до ради на чолі з 8 виборними есимнетами, військом замість одного полемарха керувала колегія з 5 стратегів, а громадськими справами — колегія з 5 даміоргів.
Панування аристократії і боротьба з Коринфом
Природні умови Мегариди не сприяли розвитку землеробства. Водночас вигідне розташування міста на перехресті шляхів — із Пелопоннеса до Середньої Греції, з Іонійського моря до Егейського сприяло розвитку торгівлі, тим більше, що до окрім власного порту Нісеї у Саронічній затоці у міста було ще дві гавані у Коринфській затоці — Паги і Егосфени.
Щоправда, Мегарам досить швидко довелося зіштовхнутися із конкуренцією сусіднього Коринфа. У 770 — 760 рр. до н. е сутички переростають у збройний конфлікт, результат якого був не на користь мегарян. Коринф приєднує до своїх володінь колись мегарський Кромміон, Перахору і відсуває кордон між двома державами майже до самих Мегар. На знак особливого приниження переможені ще й мусили надсилати плакальників на похорони коринфських царів (звідки з'явилася приказка про «мегарські сльози» (). Діоген Лаертський відносить «сльози мегарян» до похоронів царів МегарДіоген Лаертський, VI, 34, , їх згадує і ГесіодГесіод. Suid. s. v, проте не пояснює причини появи цієї приказки. Щоправда, невдовзі це зобов'язання вже не потрібно було виконувати, адже у Коринфі царська влада була скасована, натомість встановився режим Бакхіадів.
З третьої чверті VIII століття до н. е. Мегари оговтуються від поразок і навіть розпочинають створення власних колоній. Експедиція на чолі з Ламісом у 732 р. до н. е. вирушила до Сицилії, де заснувала колонію Тротіл. Згодом, щоправда, колоністам довелося її залишити і «підселитися» до мешканців Леонтін, з якими вони врешті не знайшли спільної мови, знову переселилися до Тротіла, потім заснували колонію Тапс і нарешті, на запрошення місцевого володаря переселилися на гіблейське узбережжя, де виникла колонія Мегари Гіблейські (727 р. до н.е).
Під час Лелантської війни (720 — 660 рр. до н. е.) мегарці підтримали конкурентів коринфян — еретрійців. Коринфських посланців з ганьбою вигнали з міста, а загін на чолі з олімпіоніком Орсиппом перейшов у наступ і частково відвоював колись втрачені землі. Успіхи були закріплені після укладання союзу із ще одним супротивником Коринфа — аргоським царем Фідоном. Мегарці почуваються настільки впевнено, що відновлюють колонізацію — в той час як евбейські міста її фактично припиняють. Користуючись тим, що еретрійці і мілетяни, як союзники, воліли з Мегарами не сваритися, вони засновують Астак (711 р. до н. е.), Калхедон (685 р. до н.е), Селімбрію (біля 670 р. до н. е.) і Візантій (660 р. до н.е).
Тиранія Феагена
Тим часом проблеми у Мегар виникають з несподіваного боку. Сусіди — афіняни захоплили Елевсін, який мешканці міста вважали своєю «історичною вотчиною» (згідно з місцевими легендами навіть Скірон загинув, захищаючи саме Елевсін). Загострюються і внутрішні протиріччя всередині міської громади. Містяни були невдоволені тим, що доходи від морської торгівлі привласнюють собі переважно представники аристократії, селяни вимагали надання їм громадянських прав. Цими настроями скористався воєначальник (можливо навіть полемарх, чинний або колишній) Феаген. Разом зі спільниками він влаштував своєрідну демонстрацію, перебивши худобу, що належала мегарській знаті на пасовиську біля річки Япіс — якою тепер проходив кордон між Мегарами і Афінами. Це стало сигналом до перевороту і встановлення тиранії Феагена (приблизно 645 — 630 рр. до н. е.).
На початку свого правління Феаген користувався неабиякою популярністю і намагався її зміцнити. Відомо, що він збудував криту водойму, що забезпечувала містян питною водою, і прикрасив Мегари іншими будівлями. Тиран також відомий організацією клерухії на острові Саламін. Можливо саме він і приєднав острів до Мегар, хоча не можна виключати, що Саламін належав мегарянам ще з VIII століття до н. е. Феаген намагався поширити свій вплив і на сусідні Афіни. Він, зокрема, надав підтримку своєму зятю — афінянину Кілону, відомому своєю перемогою на Олімпійських іграх. Кілон намагався встановити в Афінах тиранію за мегарським зразком і Феаген надіслав йому озброєний загін, з яким заколотники захопили акрополь. Але це їм не допомогло. Путч був жорстоко придушений, а Афіни розпочали з Мегарами війну. Врешті Феаген втратив підтримку у власному місті і народ, підбурюваний його супротивниками, вигнав тирана з Мегар.
«Поміркованому» уряду, сформованому після звільнення від тиранії, вдалося здобути кілька перемог над афінянами, у тому числі на морі, і змусити їх на законодавчому рівні відмовитися від зазіхань на Саламін. Але це лише загострило невдоволення пересічних громадян, які тепер вимагали такої ж участі в громадянських справах, як і у захисті міста. Зрештою «поміркованих» теж усунули від керма, влада від аристократичної ради перейшла до народних зборів і в Мегарах був встановлений режим «необмеженої свободи» ().
«Необмежена свобода»
Жертвами стрімкої «демократизації» стали насамперед представники аристократії і великі власники, частина яких змушена була залишити місто, а їхнє майно одразу конфіскували. Тих, хто залишився, теж змушували «ділитися» власністю і годувати за свій рахунок інших громадян. Новий уряд втягнув державу і до зовнішньополітичних авантюр, однією з яких була війна з Перинфом і його метрополією — Самосом (602 р. до н. е.), що завершилася цілковитим розгромом мегарського флоту. У полон потрапили майже шістьсот громадян (які, щоправда, і в Самосі влаштували «демократизацію», допомігши усунути від влади геоморів). Скориставшись поразкою мегарців, афіняни швидким ударом захопили Саламін (600 р. до н. е.).
Повернення додому клерухів, яких афіняни змусили залишити острів, призвело до ще більшого зростання соціальної напруги в Мегарах. Уряд оголосив про проведення палінтокії () — тобто повернення відсотків, вже виплачених боржниками кредиторам. Але ті, хто вимагав повної касації боргів, і цим були незадоволені. Ситуація вийшла з-під контролю. Уряд не зміг навіть покарати тих, хто напав на священне посольство, що прямувало через Мегариду з Пелопоннеса до Дельф. Внаслідок цього Мегари посварилися з усією Грецією, а посередництво Спарти у суперечці навколо Саламіна завершилося тим, що острів віддали Афінам.
Водночас, запекла політична боротьба сприяла розвитку в Мегарах літератури і театрального мистецтва. З коротких сценок з політичним підтекстом виросла комедія, засновником якої вважають Сусаріона з Триподиска, який саме в цей час мешкав у Мегарах. Автором пристрасних елегій, сповнених ненависті до режиму «необмеженої свободи», був Теогнід, який змушений був залишити рідне місто і творити в середовищі близької до нього аристократичної еміграції.
Зрозумівши, що підтримка з боку містян тане, уряд демократів врешті вдався до крайньої міри, надавши громадянські права усім вільним мешканцям Мегариди. Це дозволило згодом зібрати нове військо і таки відвоювати Саламін. Але ненадовго. У 565 р. до н. е. Пісістрат вже назавжди приєднав острів до Афін і висадився в безпосередній близькості до самих Мегар. Коли афіняни зайняли Нісею, режим «необмеженої свободи» був повалений самими мегарцями. До міста повернулися вигнанці, і разом з ними — «поміркована» олігархія. Мегари навіть відновили колонізацію — у 560 р. до н. е. була заснована Гераклея Понтійська (до якої були відправлені, зокрема позбавлені своїх ділянок сала мінські клерухи і визнані небезпечними у метрополії прихильники демократії), у 540 р. до н. е. — Каллатіда, у 527 р. до н. е. — Херсонес Таврійський і нарешті у 510 р. до н. е. — Месембрія.
Між Афінами і Спартою
Хоча олігархічний режим у Мегарах був відновлений за сприяння Афін, нова влада з підозрою ставилася до східного сусіда і віддавала перевагу зближенню зі Спартою, що завдяки своїй військовій потузі і послідовній боротьбі проти тираній перетворювалася на фактичного гегемона материкової Греції. В середині VI ст. до н. е. Мегари приєдналися до Пелопоннеського союзу, в якому, завдяки своєму флоту, мали статус привілейованого союзника.
З початком греко-перських війн мегарська олігархія дотримувалася нейтральної позиції, і лише вторгнення Ксеркса до Еллади змусило її змінити політику. Мегарські кораблі брали участь в битві при Артемісії, 20 суден — билися проти персів у Саламінській протоці (флотилія мегарців поступалася лише афінянам і коринфянам). У битві при Платеях мегаряни виставили 3 000 гоплітів.