Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Шевченка — академічний театр у Харкові. Вистави показують на трьох сценах: великій, малій (яка має назву «Березіль») та експериментальній.

Історія

Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка — один з найстаріших театрів України. Харківський драматичний театр було побудовано у 1841 році за проєктом архітектора з Москви Андрія Тона. 1883 року його було реконструйовано інженером-архітектором з Вільно Болеславом Михаловським.

Зі спогадів майбутньої відомої співачки О. Сантагано-Горчакової:Один із братів моїх, пристрасний аматор театру, який брав участь зі мною у всіх аматорських спектаклях, одружившися, залишив полк і, на жах всієї родини, зняв Харківський театр… Платня була величезна, артистів маса, але грошей щось ми не бачили, і спершу наш ліс, а потім дачі йшли на це підприємство, і мій брат потроху розорявся. Але театр має таку привабливу силу, що, бачачи неминучу загибель, брат не вгавав і жив надією!.. Я всі вечори, коли тільки мене відпускали, проводила в братовій ложі, що виходила також на сцену, впиваючись запахом лаштунків, немов отрута, що вливалася нам у жили…

Знаменитий на той час трагік, негр Олдрідж, який зводив з розуму Петербург, де він грав кілька речей з шекспірівського репертуару з імператорською німецькою трупою, [1862 року] виявив згоду гастролювати і у нас. Всі місця бралися з бою, ложа брата була продана, і я благала батька піти зі мною в партер… Добре володіючи англійською мовою, я з завмиранням серця і страшним хвилюванням стежила за всіма перипетіями трагедії і, повернувшись додому, не могла заснути, таке сильне було враження, справлене на мене. Ілюзії сприяла відсутність суфлера. На другий день Олдрідж був у нас і незабаром став щоденним гостем, радіючи, що є з ким побазікати по-англійськи…

Будівля Державного театру УРСР 1925 року будівлю театру, який на той час був найбільший в Україні і був названий іменем Тараса Шевченка, відремонтували до 9-ого Всеукраїнського З'їзду Рад.

1933 року до Харкова було переселено колектив Александрінського театру драми з Ленінграду, якому надали приміщення Клубу друкарів.

Період «Березолю»

«Березіль» як художній колектив заснував у Києві 31 березня 1922 р. реформатор українського театру, актор, режисер, народний артист України Лесь Курбас, який дав йому поетичну назву «Березіль». Назва театру підкреслювала його мету і завдання: стати буйною весною нового українського театру.

Добре обізнаний з практикою західноєвропейського мистецтва, Лесь Курбас переносив на національний ґрунт здобутки театру експресіонізму. Його метод образного мислення — перетворення — заперечував натуралістичне копіювання життя, збуджував пульсуючу думку, викликав широкі асоціації. Режисер був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні.

З самого початку свого існування театр був сміливим і міцним експериментальним колективом у якому променіли молоді акторські таланти — А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, Й. Гірняк, В. Чистякова, Л. Сердюк, Д. Антонович, І. Мар'яненко, Ф. Радчук та ін. У театрі під керівництвом Л. Курбаса була створена режисерська лабораторія (режлаб). До неї входили молоді режисери й актори, серед яких були Ф. Лопатинський, Г. Ігнатович, М. Крушельницький, Б. Балабан, В. Скляренко, В. Чистякова, В. Василько, П. Береза-Кудрицький та ін. Протягом 1923—1924 рр. у режлабі обговорювалися принципи роботи митців, що представляли сучасний на той час німецький експресіонізм. Про це свідчить й тогочасна практика театру. Крім вистав за п'єсами драматургів Г. Кайзера («Газ»), Е. Толлера («Машиноборці», «Людина-маса») рисами експресіонізму були позначені також постановки Л. Курбаса «Джіммі Хіггінс» за Е. Сінклером, «Гайдамаки» за Т. Шевченком та інші.

На початку 1926 р. Народний комісаріат освіти України вирішив перевести «Березіль» як кращий театр республіки до тодішньої столиці Харкова. 4 травня 1926 року у Київському театрі відбулися урочисті проводи «березільців», а 16 жовтня 1926 року розпочався перший харківський сезон прем'єрою вистави за п'єсою Ф. Кроммелінка «Золоте черево» у приміщенні на вулиці Сумській, 9. Ось уже більше як 90 років театр живе і працює за цією адресою.

У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців: режисера Леся Курбаса, художника Вадима Меллера і драматурга Миколи Куліша. У творчій співдружності вони створили вистави «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Маклена Ґраса» (1933), які набули широкого розголосу в Україні, а перші дві вистави навіть стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. Проти Л.Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Наприкінці 1933 р. Л. Курбаса звільнили з посади художнього керівника театру, а згодом арештували. 9 квітня 1934 р. Л. Курбаса було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім відправлено на Соловки. У грудні 1934 р М. Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до націоналістичної терористичної організації. У березні 1935 р. він був засуджений до 10 років Соловецьких таборів. 3 листопада 1937 Леся Курбаса і Миколу Куліша було розстріляно в урочищі Сандармох.

1930-ті — 1940-і роки Після Л. Курбаса майже двадцять років театр очолював його учень і послідовник — Мар'ян Крушельницький, який створив героїко-романтичний театр. З 1935 р. театр «Березіль» було перейменовано на театр ім. Т. Г. Шевченка. Вистави «Ярослав Мудрий» І. Кочерги та «Генерал Ватутін» Л. Дмитерка були відзначені Державними преміями. У 1947 р. театр одержав звання академічного.

Театр під художнім керівництвом М. Крушельницького входив до п'ятірки найкращих театральних колективів колишнього СРСР. Перед війною у нових якостях розкрився талант таких акторів, як С. Федорцева, Ф. Радчук, І.Мар'яненко, М. Покотило, В. Чистякова, Є. Бондаренко, Л. Криницька, І. Костюченко, Н. Тимошенко. М.Крушельницький виступав як режисер і актор. Шевченківці славилися ансамблевим виконанням вистав, глибокою розробкою ролей, психологізмом, життєстверджуючим характером творчості. Серед вдаліших постановок цього періоду — «Платон Кречет» О. Корнійчука (реж. Б. Тягно), «Васа Желєзнова» М. Горького, «Дружина Клода» А. Дюма-сина, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Тев'є-молочник» за Шолом-Алейхемом, «Талан» М. Старицького (реж. Л. Дубовик), «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Богдан Хмельницький», «В степах України» О. Корнійчука, «Євгенія Гранде» О. де Бальзака (реж. М. Крушельницький).

У роки німецько-рядянської війни шевченківці працювали в евакуації. У місті Кизил-Кія група акторів за допомогою мінімальних ресурсів підготували й здійснили постановку комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Шельменко-денщик», яка досі не сходить зі сцени театру. У цей період до театру приходить молода артистка Р. Кіріна. Влітку 1943 р. шевченківці організували фронтову бригаду акторів, яку очолював Л. Сердюк. Артисти виступали у військових частинах Першого українського фронту. Після визволення Харкова колектив повернувся додому і відкрив новий сезон на рідній сцені виставою «Богдан Хмельницький». Театр ім. Т. Г. Шевченка був першим з числа евакуйованих творчих колективів, який розпочав свою роботу на стаціонарі.

Перші післявоєнні роки для шевченківців були передювілейним. Вони зустрічали ювілей прем'єрою вистави «Приїздіть у Дзвонкове» О. Корнійчука. Окрім того, колектив поновив виставу «Гроза» М. Островського і поставив п'єсу Ліліан Геллман «Лисички». 1947 року за постановку п'єси «Генерал Ватутін» Любомира Дмитерка колективу театру присуджено Сталінську премію.

1950-ті — 1980-ті роки Влітку 1951 р. театр представляв у рамках Декади української літератури і мистецтва у Москві вистави «Дай серцю волю…» М. Кропивницького, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Загибель ескадри» і «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Єгор Буличов та інші» М. Горького. З високою оцінкою творчості шевченківців виступили у обговоренні вистав Б.Захава, Б. Бялик, С. Бірман. Про «Єгора Буличова…» з Крушельницьким у заголовній ролі в постановці режисера Б. Норда говорили, як про принципову перемогу театру.

У 1951 р. М. Крушельницький перейшов до Київського театру імені І. Франка. На початку 1950–х до складу шевченківців влилися вихованці корифеїв театру — Л. Биков, Р. Колосова, С. Чибісова, Б. Ставицький, В. Крайниченко, Л. Попова, Л. Тарабаринов, зі Львова було запрошено Я. Геляса.

Наприкінці 40-х — початку 50-х років з успіхом йшли вистави у постановці Олексія Глаголіна: здійснені разом з художником С. Йоффе — «Підступність і кохання» Ф. Шіллера (1948), «Мірандоліна» К. Гольдоні (1949), «З коханням не жартують» П. Кальдерона (1952); у співпраці з художником В. Греченком — «Отелло» В. Шекспіра (1952), «Легенда про любов» Н. Хікмета (1953).

1952 р. на посаду художнього керівника театру був призначений Лесь Дубовик, але у серпні того ж року він несподівано помер. Посаду головного режисера одержав Бенедикт Норд і працював на ній до 1963 р. включно, поки не перейшов на педагогічну роботу і не переїхав до Москви. У 1957—1963 р. обов'язки директора і худрука театру виконував Лесь Сердюк.

Серед вистав Б. Норда найбільше значення мали: «Єгор Буличов» та ін." М.Горького (1947), «Ревізор» М. Гоголя (1952), «Гамлет» В. Шекспіра (1956); дві останні вистави було створено ним разом з художником В. Греченком.

У 1963—1964 рр. колектив театру очолював Володимир Крайніченко. Він ставив різні за жанрами та стильовими особливостями вистави. Серед його найкращих постановок — «Лимерівна», «Повія» за Панасом Мирним (1952,1954), «Кров людська — не водиця» за власною інсценізацією у співавторстві з М. Стельмахом (1959), «Двоє на гойдалці» В. Гібсона.

У 1965—1966 рр. головним режисером театру був Віталій Смоляк. 1967 року до театру повернувся Володимир Оглоблін, який перебував на посаді головного режисера протягом трьох років. Актори-«шестидесятники», які працювали разом з ним — В. Маляр, В. Івченко, А. Дзвонарчук, Л. Платонова, Л. Стілик та інші — говорили як приказку: «Всі ми вийшли зі школи Оглобліна». Режисер-педагог з багатою художньою уявою, він виховував акторів, спроможних відтворювати тонкі психологічні нюанси у цілісних образах сценічних героїв. Серед вистав, що були здійснені ним на шевченківській сцені — «Привиди» Г. Ібсена (1955), «Розплата» О. Корнійчука (1966), «Перекоп» І. Кавалерідзе, «Чудаки» М. Горького (1967).

Режисер Ф. Александрін тяжів до драматургії, що відтворювала народне життя. Найкращі його постановки — «Безталанна» І. Карпенка-Карого (1969), «Трибунал» А. Макайонка (1970).

З 1971 до 1974 року головним режисером театру був Броніслав Мешкіс, який привіз із собою випускників Київської театральної студії при академічному театрі ім. І. Франка: Л. Захарчук, П. Рачинського, О. Бабенко, Г. Коран, О. Бурда, А. Натолоку, О. Копитіна, П. Шидевар, В. Навроцького. Окрім студійців до театру прийшли молоді артисти: О. Качан, В. Петров, О. Гава, Ю. Головін, С. Соловйова, Г. Плохотнюк.

З 1974 до 1978 колектив очолив Анатолій Литко, який здійснив вистави «Живий труп» Л.Толстого (1974), «Російські люди» К. Симонова (1975), «Річард III» В. Шекспіра, «Не стріляйте в білих лебедів» за однойменною повістю Б. Васильєва (у співрежисурі з В. Івченком, 1977).