Григоріа́нський спів, або григоріа́нський хора́л (; , , , ) — монодійний спів католицької церкви, який поширювався в різних регіонах Західної Європи починаючи з раннього середньовіччяЗагнітко, с.11, який середньовічна традиція пов'язувала з папою Григорієм І Великим.

Особливості Григоріанський спів є одноголосним, хоча в ході історичного розвитку він став основою ранніх форм європейського багатоголосся від органуму і дисканту до мес Високого Відродження.

За характером розспівування літургійного тексту розрізняють силабічні хорали (1–2 тони на склад тексту), невматичні (від 2 до 4–5 тонів на склад) і мелізматичні (необмежена кількість тонів на склад). До першого типу відносяться речитативні вигуки, псалми й більшість антифонів офіція, до другого — переважно інтройти, комуніо і більшість пісень ординарію меси, до третього — респонсорії, трактуси, алилуї, Киріє елейсон й ін.

За типом виконання григоріанський спів поділяється на антифон (чергування двох груп співаків, у такий спосіб виконуються, наприклад, всі псалми) і респонсорій (спів соліста чергується зі співом ансамблю або хору). Громада в богослужбовому співі в цілому участь не бере (за винятком деяких спільних молитов). Ладо-інтонаційна основа григоріанського співу — вісім модальних ладів, званих також церковними ладами.

Історія В основних рисах григоріанський спів сформувався на території сучасної Франції, південної Німеччини, Швейцарії й у Північній Італії в VIII–IX століттях (в результаті відбору, переробки й уніфікації різних богослужбових наспівів). Важливу роль у цьому процесі відіграло Каролінзьке відродженняЗагнітко, с.172: саме тоді був сформований і поширений новоримський різновид латинської монодії, який увійшов в історію під назвою григоріанського хоралу.

Назва "григоріанський спів" пов'язана з реформаторською діяльністю папи Григорієм І Великим, якому середньовічна традиція приписувала впорядкування церковного співу, проте підтверджень конкретного вкладу папи Григорія І в кодифікацію літургійного репертуару не знайденоЗагнітко c.20.

У григоріанському співі синтезовані найдавніші інтонаційні формули східно-середземноморських музичних культур, елементи візантійського, галліканського, амвросіанського співу, фольклор німецьких і кельтських племен. До XII–XIII століть він утвердився на теренах Європи від Британських островів до західнослов'янських країн (Польща, Чехія). Існує кілька діалектів мелодики григоріанського співу. Григоріанський спів виконується латинською мовою; проте окремі пісні співалися грецькою мовою, а в Хорватії й Чехії допускалася також старослов'янська мова. Тексти бралися переважно з Біблії.

Найбільш ранні рукописи григоріанського співу (кінець VIII століття) містять тільки тексти. В IX столітті з'явилися перші записи музики. Ритміка найдавнішого григоріанського співу заснована на нерегулярному чергуванні довгих і коротких тривалостей; особлива роль належить найтоншим ритмічним нюансам (невелике подовження або зменшення тривалостей, легкі акценти усередині груп з коротких звуків тощо). Григоріанський спів записувався за допомогою безлінійної невменної нотації, на основі якої у XII столітті виникла лінійна квадратна нотація. Поява нового способу запису відобразила ряд змін, що відбулися у григоріанському співі — діатонізації мелосу, зведення ритміки до слідування рівних тривалостей ( — рівний спів).

У цьому вигляді григоріанський спів зберігався в епоху Відродження, бароко й у XVIII–XIX століттях був тематичною й конструктивною основою багатоголосної музики. У піснях з'явилися мелодійні обороти, що істотно відрізняються від первісних форм. Реконструкція автентичних мелодій григоріанського співу почалася в другій половині XIX століття зусиллями французьких учених-бенедиктинців і призвела до появи так званих Ватиканських видань градуалу, антифонарію й інших співочих книг. До григоріанського співу близькі також пам'ятники середньовічної латинської гімнографії — тропи, секвенції, строфічні гімни офіцію, versus й ін.

Регіональні традиції співу У науці останніх десятиліть утвердилася точка зору на григоріанський спів як на мейнстрім західно-християнської церковної музики від її пізньоантичних витоків до кінця Середньовіччя. Разом з тим, дослідники підкреслюють історичну значущість регіональних традицій співу. Серед них виділяють, головним чином: амвросіанський спів; давньоримський спів беневентанський спів; мосарабський спів; гальський спів.

Ці регіональні традиції (свого роду «діалекти») співу, що виникли до григоріаніки, протягом IX–XI століть були скасовані Римом, який своєю владою прагнув уніфікувати літургію і, в тому числі, її музичне оформлення. У ході цієї уніфікації місцеві нотні рукописи (ужиткові співочі книги) були здебільшого знищені. Дивом збереглися окремі (і вельми пізні в порівнянні з найдавнішими григоріанськими) нотні рукописи із записами регіональних розспівів. Там зберігаються сліди оригінальної специфіки, перш за все, щодо літургійних жанрів і форм, у характері розгортання мелодії і в звуковисотності (гармонії) розспіву в цілому.

Поширення в Україні Після хрещення Русі князь Володимир підтримував контакти із Західною церквою та неодноразово приймав посольства з Риму. Зокрема, перебування на Русі місіонера Бруно Кверфуртського засвідчене у його «Посланні до короля Генріха II» дає підстави припускати, що князю Володимиру були відомі традиції латинського богослужіння, зокрема й григоріанський хорал.Загнітко, с. 41.

Значна кількість пам'яток григоріанського співу в Україні збереглася у Львові. Зокрема, у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника та Львівського історичного музею зберігаються бревіарії, градуали, антифонарії, псалтирі, секвенціарії, киріали, процесіонали та інші літургійні книги XI–XVIII століть, що містять записи григоріанського хоралу, виконані невменною, квадратною, готичною та мензуральною нотаціями, що свідчить про тяглість римо-католицької традиціїЗагнітко, с. 58..

Джерела

Література Загнітко К. М. Григоріанський хорал у сучасному науковому дискурсі: історія, теорія, практика : дис. ... канд. мистецтвознавства : 17.00.03 / Львівська національна музична академія ім. М. В. Лисенка. — Львів, 2017. — 210 с. Apel W. Gregorian Chant. London, 1958. Hiley D. Western Plainchant: A Handbook. Oxford, 1993. Посилання