Іван Сірко

Іва́н Сірко́ (1605 (1610) — 1680) — козацький ватажок, подільський шляхтич, учасник Визвольної війни українського народу і битви під Жванцем (1653) зокрема, кальницький полковник (1658—1660), кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового (1660—1680, з перервами). Якийсь час у 1660-х жив з родиною під Харковом поблизу Мерефи і був полковником Харківського полку (1664—1665, 1667 роки). Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок.

Дотримувався суперечливої політики: з одного боку, негативно ставився до союзів з Московським царством і був противником підписання Переяславської угоди (1654) та противником укладання Переяславських статей (1659), брав активну участь в антимосковському повстанні (1668); з іншого боку, не підтримав гетьмана Івана Виговського під час московсько-української війни (1658—1659). Окрім того, виступав проти союзів з Річчю Посполитою і альянсу з Кримським ханством, з яким проводив часті воєнні сутички.

Життєпис

Молоді роки Іван Сірко народився приблизно між 1605–1610 роками. Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років.

Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі — сучасне місто Мерефа Харківської області. Але це припущення оскаржують багато істориків, зокрема Володимир Маслійчук.Маслійчук В. Іван Сірко та «боротьба метафор» / Historians.in.ua. — 25 Серпня 2017 р. Дослідники Юрій Мицик і Володимир Борисенко вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля (сучасна Вінниччина), і припускають, що місце його народження — сотенне місто Брацлавського полку Мурафа, неподалік Кальника. Мицик наводить кілька аргументів на користь своєї версії: Мерефа зі Слобідської України заснована лише 1658 року, тобто тоді, коли Сірко був у зрілому віці. Він відзначає, що отаман жив із сім'єю у слобожанській Мерефі у своєму будинку. За припущенням Мицика, лівобережна Мерефа отримала назву саме від подільської Мурафи, бо переселенці з Правобережної України на Лівобережну нерідко давали новим поселенням назви своїх рідних сіл чи містечок. Сірко також у 1658—1660 роках був вінницьким (кальницьким) полковником, а за тих часів на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв. Як аргумент наводиться також лист гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, де у російському перекладі переказані слова самого Сірка: «А как родился за ляхами, там хочет й умереть», що вказує на те, що Сірко народився на Правобережжі, тобто українських землях, які тоді перебували під владою Речі Посполитої.

За переказами, які були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтіха Сірка, одруженого з Оленою Козинською, можливо що вони були родичами ватажка запорожців.

Тридцятирічна війна

В українській історіографії XIX—XX ст. хибно вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Про це писали Борщак, Крип'якевич, Мицик.

Зокрема, стверджувалося, що у 1644 Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Французького королівства графом де Брежі й наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Гданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків начебто був Іван Сірко, який у жовтні 1645 брав участь у боях проти Іспанської імперії у Фландрії під командуванням Людовіка II де Бурбона, а в 1646, спільно з армією принца Людовика Конде, взяв «ключ від Ла-Манша» — неприступну фортецю Дюнкерк.

Ці твердження спростували історики Збігнєв Вуйцик, Іван Вергун, Володимир Голобуцький. Зокрема, за розвідкою Вуйцика, у джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні (Військовий архів у Венсені, Архів закордонних справ у Парижі), ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Зроблено припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo. А самі ці уявлення істориків XIX ст. походили від тексту у передмові книги П'єра Шевальє 1663 року. У передмові були такі неточності, як перебування Хмельницького у Франції. А 2400 польських піхотинців із тексту передмови відомий і авторитетний історик XIX ст. Микола Костомаров почав помилково називати українськими козаками.

Кошовий отаман Брав участь у війнах Богдана Хмельницького з Річчю Посполитою, але найбільше й успішно воював проти Османської імперії та її васалів.

В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 року.

1654 року Іван Сірко, разом із полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступав проти підписання Переяславської угоди, і як більшість запорожців, відмовився від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 1650-х років — Вінницький полковник.

Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом у битві під Конотопом 1659 року Сірко перебував в опозиції до гетьмана, як помсту за рейд орди зі збирання ясиру по ЛівобережжюГоробець В. М. «„Чорна рада“ 1663 року. Передумови, результати, наслідки» НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2013. — 200 с. (186—187 с.) К., 2013 ISBN 978-966-02-6884-5, на чолі запорожців завдав поразки союзникам гетьмана — кримським татарам під Аккерманом, і сплюндрував степовий Крим. Через що татари, союзники Гетьманщини, змушені були повернутися до Криму, і Іван Виговський відмовився від подальшого походу на Москву.

Сірко відмовився поставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно порвав з Ю. Хмельницьким і вирушив на Чортомлицьку Січ.

У 1660—1680 роках дванадцять разів його обирали кошовим отаманом.

1664 року поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667 роки).

Як політик часто змінював орієнтацію.

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, закидав їм пропольську політику; однак, у цей же період був противником Московії.

Після Андрусівського договору 1667 року зайняв виразно антимосковську (й разом із тим антипольську) позицію, брав активну участь в антимосковському повстанні 1668 року.Довідник з історії України (А — Я): посібник для серед. загальноосвіт. навч. закл. / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. — 2.вид., доопрац. і доп. — К. : Генеза, 2001. — 1136 с. — ISBN 966-504-179-7. Восени 1667 вчинив успішний напад на Кримське ханство у час коли більшість татарського війська допомагала Дорошенку в його боротьбі з Польщею.

Попри свою ворожість до Османської імперії, тривалий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, опісля зорганізованої ним страти Івана Брюховецького, як і запорожці, полишив гетьмана.

Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій у нього був маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.

1672 року претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольська (ймовірно, за підтримку Петра Дорошенка та зв'язки зі Степаном Разіним). У 1673 році повернувся з московської неволі. Водночас на Січі разом з донським козаком Іваном Міуським з'явився самозванець Лже-Симеон Олексійович, що називав себе сином московського царя Олексія Михайловича. Спершу Сірко утримував самозванця, поважно до нього ставився, маючи намір використати його проти Московії за потреби. Однак через арешт запорозьких послів у Москві та затримку постачання товарів на Запорожжя отаман погодився видати самозванця, за що отримав від царя подяку і винагороду .

Завжди обстоював насамперед автономні інтереси Запорожжя та в ім'я їх встановлюючи зв'язки, то з Річчю Посполитою, то з Російським царством, то навіть з Османською імперією і Кримським ханством.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.

Іван Крип'якевич у своїй праці «Історія України» про Івана Сірка написав: Крип'якевич, Іван Петрович. Історія України / І. П. Крип'якевич; відп. ред.: Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. — Львів: Світ, 1990. — 519 с. : іл. ISBN 5-7773-0004-9

Чигиринські походи

Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного османсько-кримськотатарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Григорія Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги османи й кримські татари змушені були відступати з України.

У 1678 році до Чигирина прийшло 200 тисяч османських і кримськотатарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для османсько-кримськотатарських військ, хоч вони й зайняли й зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах османсько-кримськотатарських військ.

Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, який був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий османське командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Запорожці пропустили османські кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили османів, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Івана Самойловича Сірко написав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для османського війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.

Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а османського начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили османські мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, які направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів із військом для відбудови мостів.

У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Османській уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим османським походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка османському султану.

Відомий лист запорозьких козаків до султана Османської імперії Мехмета IV 1676 р. підписав Іван Сірко, що показано у відомій картині Іллі Рєпіна.

Останні роки життя