Рельєфи доби Київської Русі

Значну роль у внутрішньому оздобленні Софійського собору в Києві (окрім фресок і коштовних мозаїк) відігравали різьблені панелі-рельєфи. Як сировину використовували шифер та мармур. Найближчі поклади каменю, легкого в обробці, знайшли поблизу міста Овруч, звідки везли пірофілітовий сланець (шифер). Овруцький камінь йшов на тесані архітектурні деталі (карнизи), підлоги з мозаїками, парапети галерей центральної нави собору та кам'яні саркофаги князів. На хорах храму зберіглося десять панелей з овруцького каменю, а дві відсутні — створені з дерева. Чільні боки панелей, повернуті у простір головної нави, прикрашені складним плетивом. Геометричний центр панелей зазвичай відведено заокругленій розетці, облямованій плетивом чи вінком з листям. Розетка — або орнаментальна, або з зображенням орла. Плетиво стрічки не має кінців, утворюючи складний візерунок хвилястих ліній, кілець, складних симетричних вузлів. Одна з панелей має стрічку, що утворює математично правильні дванадцять ділянок, схожих на ділянки східних арабських килимів.

Рельєфні зображення риб та кипарисів, лози з гронами винограду і хрестів спрощеного малюнку знайдені на князівських саркофагах. Руйнації і пограбування Києва 1240 року, занепад храму в 14-15 століттях мало сприяли збереженню як мозаїк і фресок храмів, так і оздоб-рельєфів. Були пограбовані і князівські саркофаги. Так, саркофаг, знайдений в Михайловському Золотоверхому соборі, втратив кам'яну кришку і був порожнім. Другий кам'яний саркофаг був знайдений під час розкопок зруйнованої Десятинної церкви, створення якого датують 10 століттям. Найбільш збереженим виявився мармуровий саркофаг, який пов'язують з похованням Ярослава Мудрого. Зовні саркофаг нагадує давньогрецький храм з двосхилим дахом. Площини «даху» розділені на окремі прямокутні ділянки, тло який займають хрести з лозами винограду, птахи біля басейну і стилізованих дерев. Один з боків цього саркофагу підніс сюрприз — його площина несе лише графічний малюнок майбутнього рельєфу, який не встигли створити. Це ще одна вказівка на те, що саркофаги та різьблені парапети виготовляли саме в Києві, а не привозили здалеку. Здалеку могли запросити лише майстерного митця — різьбяра. Довжина мармурового саркофагу дорівнює 236 см, а висота разом з кришкою — 181 см.

Унікальним експонатом Музею Михайлівського Золотоверхого собору стала панель з червонувато-фіолетового шиферу з рельєфом святого воїна-вершника, ім'я якого не встановлене. Рельєф знайдено під час розкопок на території давнього Михайлівського монастиря в Києві.

Два рельєфи з Берестова

Князівське село Берестове було розташоване на північному заході від Печерська. Ймовірно, воно було затишним і безпечнішим за Верхній Київ. Згодом сюди перенесли князівську резиденцію та вибудували церкву Спаса. Князівський палац і церкву неодноразово руйнували під час війн. Так, відомо, що 1640 року Петро Могила, київський митрополит на той час, дав наказ відбудувати західну частину церкви Спаса на Берестові.

Розкопки в 20 ст. дозволили знайти в колишньому селі Берестові два прямокутні рельєфи з шиферу, що привернули увагу. Рельєфи мали не біблійну, а світську тематику. Розгадка сюжету одного не мала проблем. Старовинний різьбяр подав зображення Самсона (або Геракла ?), що роздирав пащу лева біля схематично відтвореного дерева. Більше питань викликав другий. На візку була подана жіноча фігура, а візок тягла пара левів, спокійних і неагресивних. За припущеннями, жінка — богиня Кібела. Світський характер рельєфів породив гіпотезу, що шиферні рельєфи були частиною декору князівського палацу або були створені під час весілля когось з князівської родини. Із Самсоном могли ототожнювати чоловіка, а з нареченою - жіночу особу.

Аналіз рельєфів виявив ознаки, характерні для обробки деревини, в цьому випадку перенесені на камінь. Обидва рельєфи непогано збережені, датовані 11-12 століттями, не мають ніяких декоратиних орнаментів. Передані до музею Києво-Печерської лаври.

Меморіальна скульптура Пізнього Відродження і маньєризму на західних землях

Меморіальна скульптура Пізнього Відродження і доби маньєризму отримала поширення на західних українських землях у 16 столітті, бо саме там найчастіше стикалися з новими віяннями та новими ідеями, що йшли від контактів як з явищами італійської культури, так і безпосередньо з митцями Італії чи північних країн, що теж проходили етап Віжродження. Так, Львів цього часу став місцем культурного перетину ідей і традицій італійської, німецької, фламандської та слов'янської культур. Переважали італійські впливи як свідоцтво високого рівню тогочасної Італійської культури, що пройшла тисячолітній шлях розвитку і накопичила значні ремісничо-технологічні і мистецькі знахідки. Львівська ренесансна меморіальна пластика йшла в межах стилістики, розробленої у місті Венеція архітектором і скульптором Сансовіно.

Померлий з багатих родин подається лежачі на саркофазі у стані містичного сну. Зазвичай його фігуру облямовують архітектурою — колонами, фронтонами, рустикацією. Фронтони могли мати складний, фігурний вигляд, а надгробок супроводжували герб родини, військова арматура (зброя, прапори, лицарські обладунки в чоловічих надгробках), хрести, молитовні пози, біблія (в жіночих похованнях) і пишні надгробкові епітафії. Написи найбільш цікаві, бо дозволяють точно ідентифікувати померлого, його вік і стан. Завдяки рятувальній діяльності, яку провів український мистецтвознавець Возницький Борис Григорович, для українського народу збережено низку надгробків від 16 до початку 19 століть. Серед збережених: надгробок дітей Даниловичів з Жидачева надгробок Йоанна та Катерини Гербуртів надгробок дітей Понінських тощо.

Унікальним став врятований надгробок Олександра Ванка Лагодовського (1573 року). На саркофазі відтворено фігуру немолодого Лагодовського в лицарських обладунках під пишним архітектурним балдахіном. Надгробок має епітафію, текст якої написано кирилицею, що вказівка на його місцевий, український характер.

До рідкісних зразків пишних надгробків цього періоду належить і надгробок князя Костянтина Острозького, встановлений в Успенському соборі 7 серпня 1579 року в Києві. Але видатна меморіальна пам'ятка була остаточно зруйнована 1941 року. Маємо лише невдалу копію у Московському Державному історичному музеї та фотофіксацію.

Надгробки та фахова скульптура початку 17 століття несуть відчутні впливи Фландрії. Так, відомо, що у Кенігзберзі в середині 16 століття робив надгробки фламандець Корнеліс Флорис де Вріндт (1513/14 — 1575). Відомо, що саме у Львові оселились втікачі з Кенігзберга, майстри — різьбяри та скульптори. Серед львівських майстрів початку 17 ст. — скульптор Ян Пфістер, що працював в стилі фламандсько-німецького маньєризму. Пфістер використовував як різьбу по дереву, так і гіпс. Саме Пфістер створив оздоби каплиць Кампіанів та Боїмів, а також надгробки в костелі Бережанського замку на сучасному Тернопіллі. Серед врятованих від знищення надгробків — саркофаг з фігурою Катерини Сенявської у вигляді її небесної покровительки — Св. Катерини.

Впливи художньої манери Пфістера має і різьблений вівтар з груповим портретом городян Львова, датований 1627 роком і створений його послідовником.

Скульптура доби бароко і рококо

Крім скульпторів, різьбярів каменю, працювали в Західній Україні також скульптори — конвісарі або людвісарі. Так називалися відливачі з металу. Головним центром ремесла й мистецтва в добу бароко в Україні зоставався Львів. Одною з більше відомих львівських майстерень була майстерня родини Франковичів, що майже ціле XVII ст. переходить від одного члена роду до другого. Франковичі відливали в своїй майстерні найбільше дзвони та гармати, іноді з дуже вибагливими та артистичними орнаментами, але виготовляли також і самостійні металеві скульптури. Основоположник родини Юрій Франк або його син Каспер Франковим були авторами доброї статуї крилатого, закованого в броню архістратига Михаїла, що побиває списом дракона (про якого мова була вище). Наприкінці XVII ст. майстерня Франковича перейшла до Юрія Лотрйнга. З того часу у львівському Промисловому музеї збереглася артистично виконана праця, що представляє дельфіна з гербом міста Львова, тобто з левом у брамі. Остання артистична праця львівського людвісарства відома досі, це — сім апостолів, і де збереглися в тому ж Промисловому музеї з 1740 р. Після цього артистичних праць львівського людвісарства чи конвісарства не з'являлося, й традиція цього старого львівського мистецтва, здається, увірвалася.

У Східній чи Центральній Україні, де скульптура набула деякого значення головним чином як декорація пишної архітектури козацького бароко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори різьби працювали головно в камені, майстри козацького бароко різали переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції. В музеї Харківського університету перед війною збереглася ікона, різьблена високим рельєфом, що представляла розп'яття, сцени страстей, Інші алегоричні персонажі і 12 апостолів вряд, і все це досить свіжої й артистичної праці. З дерева різали виносні хрести з рельєфно різаним розп'яттям та іншими сценами, але це більше відноситься до дрібної скульптури, що сусідить із сніцерстизом. Ще більше, ніж фігуральна скульптура, в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев'яна різьба: обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілі іконостаси. Якраз у добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючися вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом із тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою. До революції вцілів розкішне різьблений іконостас в одному з бічних притворів Софійського собору в Києві з 1689 р. Самі іконостаси в добу бароко стали незвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатною різьбою часто проводилися не рівними поземними лініями, але зигзагуватими, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що й сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими — відступав у глибину до вівтаря. Різьба іконостасів часто бувала позолочена і справляла враження тонкої й вибагливої мистецької праці. Київські сніцері також осягали великої артистичної вмілості в срібних виробах риз для ікон, оправ на євангеліях.

Різьблені іконостаси в Україні

Твори Пінзеля

Світські монументи в Україні 19 ст

Меморіальна скульптура в Україні 19 ст

В українській скульптурі кінця ХІХ ст., за висловом Д.Антоновича, панував еклектизм*. Пластичність класицизму відходила в минуле, на зміну йшов реалізм, що прагнув віддзеркалювати явища реального життя без помпезності та урочистості. Саме в такому стилі працювали скульптори Наддніпрянщини – М.Микешин, В.Беклемішев, Ф.Балавенський, М.Гаврилко, Л.Позен та Галичини – П.Війтович, Г.Кузневич, Р.Левандовський та ін.

Українська скульптура першої половини 20 ст