Слобідська́ Украї́на або Слобожа́нщина (рідше — Слобідщина)Від слова слобода — поселення вільних українських городови козаків і селян, що не обкладалося податками тривалий час. Назва Слобідської України виникла в першій половині 17 століття, і її вживали до початку 19 століття. — історико-географічний та етнокультурний регіон у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого збігається з територією п'яти українських козацьких полків Слобожанщини XVII—XVIII століть.
Слобідська Україна була невід'ємною частиною земель українських козаків. На заході межувала з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям та володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, північно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. У сучасних межах охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, центральну, східну, південну частини Білгоро́дської, південну частину Воронізької, та західну — Курської області.
Рання історія Сліди найстаршого заселення пізнішої Слобожанщини походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян, з кінця IX ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема у XI ст. до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після татаро-монгольської навали XIII ст. землі відійшли до Золотої Орди, а після битви на Синіх Водах 1362 року до Великого князівства Литовського.
XVI століття Територія Слобожанщини становила на XVI століття майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московської держави — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами — Ізюмським та Кальміуським шляхами. На Слобожанщині глибоко в степ заходили українські козаки — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті)Див. Соляна промисловість.
Починаючи із другої половини XVI століття, на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Речі Посполитої); з заходу — українська, заселення порубіжних знелюднених земель українським народом, викликана, за одними версіями, бажанням вільного життя (від польсько-шляхетської неволі), за іншими — силою економічно-господарчих інтересів населення Наддніпрянщини.
Створення оборонних ліній Існує поширена в історіографії думка, що була державна колонізація (Московської держави) і народна, стихійна, українська.
Втім передусім Московська держава була зацікавлена у створенні певного захисного пояса. Це наступальні дії, які вона проводила не лише тут, на сході, а й в Сибіру чи на інших просторах, де існувала мережа укріплень і фортець. На цю мережу селили служилих людей з родинами, їм давали пільги. Замість сплати податків чи ще якихось навантажень ці люди мали служити і будувати укріплення. Основним проєктом, який окреслює межі Слобожанщини, була Білгородська укріплена лінія. Протягом другої половини XVI ст. московський уряд утворює сторожові станиці, будує міста Орел, Лівни й Вороніж (1585 р.), Єлець (1592 р.), Білгород, Оскіл і Курськ (1596 р.), Валуйки (1599 р.).
Московська смута (1605—1613 рр.) затримала це будівництво, але в першій половині XVII ст. московський уряд побудував міста Вільний, Хотмижськ, Усерд та інші — здебільшого на місці городищ з княжих часів. В 1630-ті роки, після поразок Смути, стало зрозуміло, що ще можна пересуватися далі на південь. Смуті передувала політика царя Бориса Годунова. З його волі воєвода Богдан Бєльський оселив 1599 р. далеко на півдні місто Цареборисів. Проєкт був ризикованим: у пониззі р. Осколу, на віддалі від основних фортець, без належного забезпечення, проте Московська держава бажала закріпитися на землях давньої Русі.
У другій половині 17 ст. збудовано Ізюмську лінію від річки Коломак до міста Валуйки (1679–1681 рр.).
У першій половині XVIII ст., коли у процесі заселення Слобідської України Білгородська лінія втратила військове значення, спільними силами козацько-селянської людності Слобідської України і Гетьманщини утворено нову — Українську лінію, яка йшла від річки Орелі до річки Дінця (1731–1733 рр.).
Усі етнічно російські анклави на Слобожанщині, пов'язані з тим, що тут існували якісь фортеці чи населені пункти московських служилих. Найбільше для цього зіграла політика пізнішого часу. Коли уже Білгородська лінія відслужила своє, Ізюмську лінію, заселяли переважно українцями, вже не потрібно було відновлювати наступальний рух на даних теренах, треба було рухатися далі на південь. Тож на південь від Ізюмської лінії створили Українську лінію. Ці поселення були етнічно російськими, з однодворців — їх збирали з колишньої Білгородської лінії, навіть із-під Курська, це така мережа, анклавчики на півдні Слобожанщини. Одна лінія Білгородська — це північ Слобожанщини, Українська лінія — це південь Слобожанщини. І північ, і південь — це вторгнення російського.
XVII — XVIII століття
Етапи заселення Слобідської України Протягом XVII ст. — XVIII ст. відбулося декілька хвиль.
Масового характеру заселення цієї місцевості набуло в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники шукали волі та землі в Слобідської України, раніше не заселеної через межування зі степом (найбільша хвиля — це учасники повстання Я. Острянина 1638 р., які в кількості 900 осіб, заснували та оселилися в Чугуєві). Ще більшим стало заселення Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651 р.: переселення 1652 р. козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували місто Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 р. засновано місто Харків, 1662 р.— Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю переселення, головним чином з Правобережної України в 1670–1680-х роках (в тому числі організований Іваном Самойловичем, що окремі історики трактують як насильницький «Великий згін», 1678–1679 рр.). У 1674 р. засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 р. — місто Ізюм. Подальша хвиля заселення була пов'язана з ліквідацією повстання Палія у 1704 р. та переселенням мешканців Правобережної на Лівобережжя у 1711—1712 роках, що було організовано московською владою. Остання велика хвиля припадає на 1720–1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р., а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людності на Гетьманщині.
Внаслідок українського заселення московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.
Населення Слобідської України становило наприкінці XVII ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 р. — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія відновилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120—200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину XVIII ст. близько 10 % населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25 %.
Виникнення полків
Московський уряд довгий час користувався українським населенням Слобідської України. Москва мала добру військову силу з місцевих козаків для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувала потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, «дозволяв» українцям селитися на українських землях цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), «наділяв» їх землею й «зберігав» за поселенцями козацькі права і полковий устрій (до повного їх знищення Катериною II).
Уже в 1650-х pp. існували українські козацькі слобідські полки: Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. У 1685 р. утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (у 1734 р. на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. У XVIII ст. були спроби централізувати адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників: харківський полковник Федір Шидловський (1708–1711 рр.), охтирські полковники Федір Осипов (1711 р.) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь Капніст (1751–1757 рр.) та ін.
Але над козацькою владою Слобідської України була адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у XVIII ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський) придворні московського царя, призначені імперією контролювати захоплені території України.
У 1711 р. Харківським, Ізюмським і Острогозьким полками керував азовський губернатор, адмірал Фєдор Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 р. і Харківським) — київський губернатор князь Дмітрій Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора.
Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на ГетьманщиніДив. Полковий устрій.. У другій половині XVII ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), а затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді й з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, знищюючи традиціі української козацької демократіі та створюючи свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.
Список полків, що існували у Слобідській Україні: Харківський полк, Ізюмський полк, Балаклійський полк (1669—1677, увійшов до складу Харківського та Ізюмського полків), Сумський полк, Охтирський полк, Острогозький полк.
XIX та XX століття Після деяких нових адміністративно-територіальних змін Слобідсько-Українську губернію ліквідовано у 1835 р.; більшість її території (південну частину) перейменовано на Харківську губерніюДив. Харківщина., менша північна увійшла до складу Воронізької і Курської губерніїДив. Північна Слобожанщина..
Адміністративно-територіальний поділ УНР охоплював майже всю територію Слобожанщини, було створено такі одиниці: Подоння, Харків, Слобідщина, Донеччина. Частини Слобожанщини увійшли до Половецької землі та Полтавщини. Поза лишилися українські землі довкіл Мілерового і на лівобережжі Дону. Ці землі відійшли до козацького Всевеликого Війська Дінського, але й на ці терени претендувала УНР, яка діяла під закликом об'єднати всі українські землі.
Поділ Слобідської України на активну (в новітній історії України) Харківщину і пасивну Північну Слобожанщину ще більше закріпився за радянської влади: Північна Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РРФСР.
Соціальний устрій та народне господарство Соціальний устрій