Ю́ліуш Слова́цький (, 4 вересня 1809, місто Кременець, нині Тернопільської області — 3 квітня 1849, Париж) — польський поет і драматург, один із трьох національних поетів-пророків польської літератури поряд із Адамом Міцкевичем і Зиґмунтом Красінським.
Твори Словацького, відповідаючи духу епохи та тогочасному становищу польського народу, торкалися важливих проблем, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою, минулим народу та причинами неволі, у яку він потрапив. Також поет писав на загальні екзистенційні теми. Його творчість вирізнялася містичністю, дивовижним багатством уяви, поетичних метафор і мови. Як лірик він прославився своїми піснями, зверненими до східних мотивів, народної творчості, теми слов'янських народів. Він був поетом настрою і майстром слова. Поряд з Ципріаном Камілем Норвідом і Тадеушем Міцінським він вважається найбільшим містиком польської поезії. Він мав (і описав їх у «Східному щоденнику») досвід містичних переживань.
Мав величезний вплив на поетів наступних поколінь, доби т. зв. Молодої Польщі та міжвоєнного періоду, таких як Антоні Ланге, Кшиштоф Каміль Бачинський, Ян Лехонь. 9 січня 2009 року Сейм Республіки Польща оголосив 2009 рік Роком Юліуша Словацького.
Життєпис
Молоді роки Народився 4 вересня 1809 у місті Кременець на Волині. Його батько — Евзебіуш Словацький — був викладачем риторики та поетики Волинського ліцею, автором кількох драматичних творів. Мати — Саломея — була донькою управителя господарства Кременецького ліцею Теодора Янушевського, вірменського походження. Саломеї заледве виповнилося 16 років, коли 14 листопада 1808 вона підписала шлюбний контракт з Евзебіушем Словацьким, старшим від неї на 20 років. Юліуш був єдиною дитиною від цього шлюбу.
У 1811 сім'я Словацьких переїхала до Вільна (Вільнюса) — тут Евзебіуш Словацький працював на кафедрі історії польської літератури Віленського університету. У 1814 батько помер від туберкульозу. Молода вдова з п'ятирічним сином переїхала до Городенки.
У 1818 завдяки численним зв'язкам у вищих колах Саломея одружилася вдруге. Її чоловіком став професор медицини Август Бекю — вдівець, батько двох доньок.
Кінець серпня 1818 — Саломея із сином переїхала до Вільного. Вони оселилися в домі професора на вулиці Замковій (). Мати майбутнього поета тримала щось на зразок літературного салону, завдяки якому Юліуш у дитинстві та ранній юності був знайомий з тогочасними інтелектуалами, особливо з Віленського імператорського університету. Так він познайомився з Адамом Міцкевичем (перед депортацією поета з Литви) та Людвікою Снядецькою, яка стала його першим нерозділеним коханням.
З 1819 навчався в гімназії.
У середині лютого 1829 р. Словацький виїхав із Кременця до Варшави, де жив у палаці Віхерта, по вул. Електоральній, 20. 30 березня обійняв посаду стажера Урядової комісії доходів і казначейства. На початку 1830 року він анонімно дебютував як поет у щорічному альманасі «Melitele» поетичним романом «Гуго». Після початку Листопадового повстання поет, не маючи змоги служити зі зброєю в руках, 9 січня 1831 року взявся працювати в повстанській дипломатичній канцелярії князя Адама Єжи Чарторийського. Він був обурений засудженням повстання папою Григорієм XVI. 8 березня він залишив Варшаву і через Вроцлав поїхав до Дрездена. Увечері 25 липня у складі дипломатичної місії повстанського Крайового уряду вирушив із терміновими листами до польських представників у Парижі та Лондоні. Подорожуючи через Лейпциг, Веймар, Айзенах, Фульду, Франкфурт, Майнц, Мец і Верден, він досяг Парижа опівдні 31 липня. Наступного дня на спеціально зафрахтованому кораблі з Кале він відплив у Дувр і 3 серпня прибув до Лондона.
Еміграція У вересні він прибув до Франції з наміром залишитися там на деякий час. У Парижі було видано два томи «Поезій» (1832) Словацького, які містили, серед іншого, твори «Ян Бєлецький», «Марія Стюарт» і «Змій», які здобули визнання серед польських емігрантів.
Наприкінці 1832 року Словацький вирішив виїхати до Швейцарії. Поет розчарувався і в Парижі, який вважав значно гіршим за Лондон, і у житті польської еміграції. Ще однією причиною став вихід третьої частини поеми Адама Міцкевича «Дзяди» (1832), у якій Август Бекю (вітчим Словацького) представлений як Доктор у дуже негативному світлі. 26 грудня 1832 року Словацький залишив Париж і оселився на Женевському озері, в Пакві на околиці Женеви. Вільний час він присвячував письменництву, роботі у бібліотеках, прогулянкам на човні по озеру та численним світським зустрічам. У той час він видав третій том «Поезій» (1833).
У 1834 році разом із польською родиною Водзінських він вирушив у тривалу експедицію в Альпи. На кораблі через Женевське озеро вони дісталися Вільньова, звідки вирушили в долину Родан. Вони перетнули гори на мулах, діставшись Шпіца, а потім на кораблі через озера Тун і Брінц дісталися знаменитого Гіссбахського каскаду. Звідси, знову через гори, через Ґріндельвальд і гірський масив Готард зі знаменитим Теуфельсбрюкке на річці Ройс, вони дісталися озера Люцерн з каплицею Вільгельма Телля. До Женеви друзі повернулися дорогою через Люцерн і Берн. Результатом цієї подорожі стало багато віршів, які згодом стали основою для романтичної поеми «У Швейцарії».
У лютому 1836 року Словацький залишив Швейцарію. З Женеви він відправився до Марселя, звідти пароплавом через море до Ліворно, звідти диліжансом через Чівітавекк'ю до Риму. Там він зав'язав тісну дружбу із Зигмунтом Красінським, який став першим захопленим та вдумливим критиком творчості Словацького. Через три місяці поет виїхав до Неаполя, а звідти до Сорренто.
З серпня 1836 по червень 1837 року поет подорожував Грецією, Єгиптом, Палестиною та Сирією. Потім він зупинився у Флоренції і познайомився з принцесою Кароліною, дочкою Жозефа Бонапарта.
Врешті-решт, він назавжди оселився в Парижі. Там він зустрів Йоанну Боброву, яка надовго стала його музою. У червні 1842 р. він приєднався до «Гуртка Божої справи», заснованого Анджеєм Товянським у Нантері поблизу Парижа. У гуртку діяв Міцкевич, неодноразово збиралися інші поети. З гуртка він вийшов у листопаді 1843 р., через незгоду з правилами, що панували в середовищі Товянських (заборона писати, взаємна сповідь, підпорядкування Росії). У 1848 році, коли у Європі почалася Весна Народів, і у Великопольщі вибухнуло польське повстання проти Пруссії, Словацький, тяжко хворий на туберкульоз, вирушає до Великопольщі, щоб приєднатися до повстанців. Намірів своїх він здійснити не зміг. Зате відвідав Вроцлав, де востаннє зустрівся з матір'ю.
Юліуш Словацький ніколи не був одружений, майже не перебував на службі і був рантьє — тобто, жив за рахунок пасивних доходів від земель та від цінних паперів. Гроші, надіслані його матір'ю, він інвестував на Паризькій фондовій біржі в акції Ліонської залізниці. Це дозволило йому отримати фінансову незалежність і публікувати власні твори.
Смерть і поховання Юліуш Словацький помер від туберкульозу 3 квітня 1849 року в квартирі на вулиці де Понтьє, 34 (колишній номер будинку — 30), похований був на цвинтарі Монмартр у Парижі. Ідея перевезти прах поета на батьківщину виникла в перші роки ХХ століття. У 1909 році, на який припало сторіччя від дня народження Словацького, було вирішено перепоховати його рештки у підвалі Вавельського собору у Кракові. Головою комітету, який займався перевезенням тіла до Польщі, був проф. Юзеф Калленбах. Відповідний громадський комітет зібрав кошти, і наприкінці березня 1909 року з Франції надійшла згода на ексгумацію та транспортування тіла. Однак кардинал Ян Дуклан Пузина, краківський єпископ, рішуче відмовився дозволити поховати тіло Юліуша Словацького у соборі. Незважаючи на тиск громадськості, він так і не змінив своєї думки. Суперечки тривали кілька місяців, і врешті-решт, перепоховання не відбулося. Лише 14 червня 1927 року за наказом маршала Юзефа Пілсудського рештки Словацького були ексгумовані, перевезені до Польщі і перепоховані на Вавелі. Труну з прахом поета до берегів Польщі доставив транспортний корабель «Вілія» під командуванням командира Чеслава Петеленза, потім з Ґданська вона попливла вгору по Віслі до Варшави на борту бортового судна «Міцкевич» під командуванням обер-лейтенанта польського флоту Валеріана Антоневича. По дорозі до Варшави, корабель зупинявся в портах Ґрудзьондз, Торунь, Влоцлавек, Плоцьк, Модлін, де місцеве населення вшанувало прах барда. 26 червня корабель пришвартувався до пристані у Варшаві, звідки похоронна процесія вирушила вулицями столиці до собору Святого Іоанна. Наступного дня труна Словацького була перевезена на Головний залізничний вокзал, звідки потягом вирушила до Кракова. 28 червня у дворі Вавельського замку відбулася урочиста похоронна церемонія. На завершення Юзеф Пілсудський, чиїм улюбленим поетом був Словацький, виголосив промову, яку потім часто цитували: «Від імені Уряду Республіки Польща я рекомендую вам віднести труну Юліуша Словацького до королівського склепу, бо він був рівний королям». Його прах поклали поряд з Адамом Міцкевичем у крипті Національних бардів у Вавельському соборі.
Оригінальний надгробок Юліуша Словацького, спроєктований другом поета, французьким художником Шарлем Петіно-Дюбо, досі можна побачити на цвинтарі Монмартр.
Творчість Юліуш Словацький прожив лише 39 років, проте залишив по собі 13 драматичних творів, майже 20 поем, сотні віршів, листів і один роман. Він також створив цілісну філософську систему, яку назвав «генезійною філософією». Через тематичне розмаїття літературної спадщини Словацького, її можна поділити на чотири періоди.
На філософсько-естетичні зміни у творчості поета вирішальний вплив зробило захоплення літературою доби Просвітництва, яке панувало в домі його батьків. Влодзімеж Штурц вважав, що Словацький починав свою творчість як так званий «псевдокласик» і черпав натхнення не стільки в Байрона чи Шеллі, а радше у Вольтера. У той час молодий поет намагався перекладати п'єсу французького філософа «Мухаммед». Натхненний трагедією «Міндаугас», написаною його батьком, він сам почав працювати над п'єсою з тим самим заголовком і на ту саму тему.
Творчість Словацького цього раннього періоду ґрунтувалася на деїзмі епохи Просвітництва, релігійному скептицизмі та цинізмі. Джерелом натхнення для ідей автора були Френсіс Бекон, Рене Декарт, Барух Спіноза, Нікколо Макіавеллі та Іносен Жентілл'є. Головною темою його творів того часу (зокрема Марії Стюарт) були релігійні війни, які він вважав проявом фанатизму та приводом для боротьби за владу. Словацький дивувався: якщо ми знаємо, що Бога немає, звідки береться бажання воювати за віру? В основі цих творів — захоплення злом, яке з часом (набувши фаталістичних рис) визначило поворот Словацького до романтизму.
Перші поезії Словацького були не самостійними творами, а радше вільними перекладами Альфонса де Ламартіна, Томаса Мура та Едмунда Спенсера. Більш серйозні літературні спроби він робив приблизно з 1825 року; анонімно дебютував поемою «Гуго» в дусі Байрона в 1830 р. У 1832 р. видав перший і другий томи «Поезій» (третій — у 1833 р.). Дух романтизму з'являється у ранніх поемах митця (зокрема «Змій», «Ян Білецький», «Чернець» і згадана вже вище трагедія «Марія Стюарт»). Втім, в колах польської еміграції в Парижі вони зацікавлень не викликали. У наступні роки творчість Словацького змінилася; у листі до матері від 20 жовтня 1835 р. він писав: «Я зненавидів свої перші роботи (…) у мені розвинулося нове почуття краси».
Новий період творчості Словацького (його ще називають «християнською етикою») виникає під впливом «Конрада Валленрода». У цей період його твори виходять з-під вольтерівського впливу і починають спиратися на принципи трагедій Шекспіра. Невдовзі він написав: поему «У Швейцарії» (1835–36) і поезії «Роз'єднання», «Рим», «Совість». Великий вплив на творчість Словацького мали його подорожі, зокрема: до Італії, Греції, Єгипту, Палестини та Лівану (саме там було створено поему «Ангеллі»). Напружено працював він під час перебування у Флоренції (1837—1838) — саме тоді були написані «Батько зачумлених» (1839) і «Вацлав».