Іва́н Снігу́рський (також СнігуровичЗалеський О. Наше шкільництво, від сивої давнини по 1939 рік / , Іоанн, Йоан; нім. Iohann Śnigurski; пол. Jan Snigurski; 18 травня 1784, Берестяни — 24 вересня 1847, Перемишль) — український церковний і політичний діяч, з 1818 року греко-католицький Єпископ Перемиський, Самбірський і Сяноцький, доктор богослов'я, цісарсько-королівський дійсний тайний радник, декан богословського факультету при Всеучилищі Віденському, директор цісарсько-королівського Інституту філософійного Перемиського, голова Комісії убогих. Філантроп і меценат, прихильник освіти селянських мас.
Перетворив Перемишль на осередок української музичної культури у ХІХ ст. Родич, опікун автора музики національного славню «Ще не вмерла Україна» греко-католицького священника Михайла Вербицького.
Життєпис
Походження Народився 18.05.1784 р. в селі Берестяни (Самбірський район, Львівська область), де його батько Іван (народився, ймовірно, у 1750 р., помер 23 травня 1799 р.https://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/9695-memoria-peremishlyan-yepiskop-ivan-snigurskiy-v-literaturi-peremiskogo-bidermayeru/ С. 97 (о. Йосиф Лозинський Житє Йоанна Снігурского, 1850) або 23 березня 1799 р.chrome-extension://efaidnbmnnnibpcajpcglclefindmkaj/https://www.pbp.webd.pl/tkop1/snigurskijan1.pdf?utm_source=chatgpt.com) служив парохом. 20 травня 1784 р. був охрещений.
Мати Еуфросина (народилася, ймовірно, у 1750 р.) походила з священичого роду Вербицьких.
У 1792 р. був відданий до трикласної нормальної школи в Самборі (німецької), яку закінчив у 1795 р. У свідоцтві зазначено: "І.С. вивчив з перевагою навчальні предмети із завершенням першого класу і засвідчив особливо добрі манери у своїй поведінці". Після цього продовжив навчання в місцевій п'ятикласній гімназії (німецькій).
У 1799 р. мав піти до латинської гімназії в Самборі, але через смерть батька не мав чим заплатити за навчання, тому мусив перервати навчання і навчатися самостійно.
Через рік отримавши частково допомогу від родини, а частково завдяки власній праці (домовим Інструктором) у 1800 р. з відзнакою закінчив латинську цісарсько-королівську вищу гімназію в Самборі, отримавши нагороду як найкращий учень (зайняв перше місце) та дуже похвальну характеристику.
Навчання у Львові (1800-1804) Отримавши стипендію релігійного фонду ("Стипендіюм з фундушу релігійного") як Кандидат стану духовногоhttps://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9695/file.pdf с. 95, поступив на 3-літні студії у Львівському університеті, де вивчав філософію ("мудролюбіє") і богослов'я. Для допомоги овдовілій матері, підробляв, даючи приватні лекції з філософських предметів та математики. Жив скромно, як і згодом, коли став єпископом.
У 1803 р. закінчив трилітній Курс Мудролюбія (Філософії) з високими оцінками ("превосходними Кляссами" - cum Eminentiis), лише з "історії натуральної" мав "добре" ("першу кляссу").https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9695/file.pdf С. 98
Опісля поступив на Богослов'я у Всеучилище Львівське і поздавав всі предмети першого року, в т. ч. східні мови, з найкращими оцінками ("превосходними першии Кляссами" - prima cum Eminentia). За іншими даними, у 1803 р. він поступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії.
Віденський період (1804-1818) Упродовж першого року навчання він мав настільки високі результати, що після його завершення 19 листопада 1804 р. для поглиблення богословських знань Перемиська греко-католицько консисторія направила його на навчання до цісарсько-королівського конвікту у Відні (Das Kaiserliche und königliche Stadtkonvikt) на Богослов'я. А 19 листопада 1804 р. його зарахували до Віденського університету ("Всеучилище во Відни").
Його професорами були: Др. Ян, Д. Тома Долінер, Д. Райберґер, Др. Райхенберґер, Едвард Мільде, Лянґ Директор Конвікту. За видатні манери, розум і зразкову поведінку став Підпрефектом і три роки був наставником над молодшими студентами.https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9695/file.pdf С. 99. Тут він значно розширив свої знання про східний церковний обряд.
Після закінчення 3-го курсу богослов'я, 1807 р. отримав під-дияконські свячення з рук єпископа Перемиського Антона Ангеловича, котрий в той час прибув до Відня.
Будучи питомцем 4-го курсу богослов'я (ймовірно — Віденської духовної семінарії для всіх греко-католиків Австрійської імперії, знаменитого "Barbareum") був рукоположений в церкві св. Варвари в священичий стан. За іншими даними, єпископ Антоній Ангелович висвятив його на священника 15 березня 1807 р.
У 1808 р. з успіхом закінчив богословський факультет, після чого 1 листопада 1808 року став сотрудником ("духовним помічником" або "Кооператором") при руській церкви Св. Варвари во Відни,https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9695/file.pdf с. 99 де служив до 1813 р. Водночас не полишив університету і продовжував студії.
Під час війни 1809 р. відвідував всі сім військових лікарень Відня, де служив як русинам, так і полякам. Те саме робив уже як парох під час наступної війни у 1813-14 рр.
1 листопада 1811 р. за проханням тодішнього пароха цієї церкви, о. Івана Ольшевського (Йоана Ольшавського), назначений сотрудником ("духовним помічником", "кооператором") при столичній греко-католицькій парохії. Як сотрудник, кожного тижня відвідував не тільки цивільну лікарню ("світську недужницю"), але і головну військову з власного бажання на волонтерських засадах. Також працював при Канцелярії Архиєпископа Віденського.chrome-extension://efaidnbmnnnibpcajpcglclefindmkaj/https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9695/file.pdf С. 101
25 листопада 1811 р. захистив докторат з богослов'я і здобув науковий ступінь Доктора Богословія, призначений професором. У 1817-18 рр. був професором богослов'я та деканом факультету у Віденському університеті.
Рішенням консисторії Віденської римсько-католицької архидієцезії 12 травня 1813 року його призначили адміністратором парафії св. Варвари після того, як попереднього пароха о. Івана Ольшавського призначили на ординарія Мукачівської єпархії і він сам подав пропозицію щодо номінування парохом свого сотрудника.https://issuu.com/prosvitadnipro/docs/almanakh_unsoyuzu_na_1970 С. 65
29 травня 1813 р. імператор Франц І підписав його номінацію на пароха (praesentatus) цієї парафії. Здійснив представлення Віденський архієпископ Жигмонт Антоній, князь Австрійської держави, перед яким Іван Снігурський склав присягу 1 липня 1813 р. (т. зв. "канонічне введення до церкви").
Оскільки на той час він був визнаний парохом без формальної канонічної інвеститури (тобто без повного церковного юридичного затвердження на той момент — sine canonica investitura), тому 31 липня 1813 р. Антоній Ангелович, Митрополит Галицький Архиєпископ Львівський, повністю інституційно затвердив його і “обладнав” правами пароха (institutus et investitutus).
Його управління парафією високо оцінювали як вірні, так і церковна ієрархія — віденська римо-католицька та львівська греко-католицька. Особливо наголошували на належному літургійному устрої, високому рівні церковного хору, добрій підготовці проповідей, які почали виголошувати також українською мовою, та старанному веденні парафіяльної хроніки.
У 1814-1815 рр. у Відні проходив Віденський конгрес великих держав Європи з метою врегулювати територіальні питання й перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. Одним із учасників був російський цар Олександр І, який забажав на Великдень "відвідати слов'янську церкву". Цісар Франц І пішов з царем до церкви св. Варвари, де після відправи Снігурський запросив їх до себе "на свячене яйце". Царю дуже сподобався парох церкви св. Варвари, і він просив цісаря, щоб дозволив забрати йому Снігурського до Росії, однак Франц І зауважив, що він таких людей потребує в себе, після чого цар попросив цісаря пам'ятати про Снігурського. Через три роки це зіграло вирішальну роль у долі Снігурського.о. Михайло Зубрицький. "Зоря". Письмо літературно-наукове для руських родин. Львів, 1886. Ч. 4. 15 (27) лют. С. 67. (Рокь VII)
Завдяки заступництву новопризначеного Львівського митрополита Михайла Левицького, який у жовтні 1816 р. перебував у Відні й одночасно був адміністратором Перемиської єпархії, 30 жовтня цього року Снігурського призначили асесором Віденської римо-католицької консисторії. 5 листопада 1816 р. був призначений членом новозаснованого Перемиським єпископом Михайлом Левицьким Товариства для видавання книг катехитичних і гомілетичних для просування правд віри християнської.chrome-extension://efaidnbmnnnibpcajpcglclefindmkaj/https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9695/file.pdf С. 102
7 грудня 1816 р. він став професором богословського факультету католицького богослов'я Віденського університету, а 6 грудня 1817 р. його одноголосно обрали деканом цього факультету. Щоб підвищити його становище в церковній ієрархії, Перемиська катедральна капітула надала йому гідність почесного каноніка.
Десятиліття, проведене в одній з європейських культурних столиць того часу, збігалося з піковою активністю музичного життя Відня — розквіт творчості Людвіга ван Бетховена, Франца Петера Шуберта, Карла Марії фон Вебера.
Будучи великим меломаном, І. Снігурський взорувався на таких славетних українців як Андрій Розумовський — сина останнього гетьмана України Кирила Розумовського, посла Російської імперії, мецената і товариша Людвіга ван Бетховена, який присвятив А. Розумовському 5 і 6 симфонії та свої останні квартети, автора колосальної нотозбірні, що є одним з національних музичних скарбів українців.
Молодий богослов Іван Снігурський мав змогу не лише досконало опанувати церковний спів українських авторів, зокрема, культивованих у Barbareum Андрія Рачинського, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського та сакральної європейської традиції, але опинився в епіцентрі симфонічної, оперної та вокальної музики того часу. Невипадково згодом, будучи Перемиським єпископом, він відкрив при Перемиській консисторії музичну школу, яка відіграла роль піонера у розвитку музичної освіти в Галичині ХІХ-го століття, зокрема у розвитку хорової музики.
Ще будучи парохом церкви св. Варвари у Відні, о. І. Снігурський вступив до першої в Галичині греко-католицької релігійно-освітньої організації — Товариства Галицьких і Духовних Греко-католицького обряду (Societas Presbyterorum Ritus Greko-catolici), яке заснував у Перемишлі організатор народної освіти о. Іван Могильницький, з метою зібрати якнайбільше людей, головно парохів, які би взяли під свій контроль і опіку справи народної освіти. Рекомендуючи його до товариства, о. Іван Могильницький представив о. І. Снігурського як доброго знавця руської (тобто, української) мови і граматики, що було необхідне при видаванні шкільних підручників, на підставі яких учні удосконалювали б знання рідної мови, а тим самим могли б краще розуміти літературні твори, писані на цій мові, виповідатися в ній. Снігурського також вважають одним із засновників цього товариства.
Перемиський єпископ (1818-1847)
30 березня 1818 р. на 33-му році життя номінований цісарем Францом І на Перемиського єпископа (Перемиським ординарієм) і 30 серпня того ж року відбулась його інтронізація (єпископська хіротонія), яку довершив тодішній митрополит Львівський Михайло Левицький. Співсвятителем був римо-католицький перемиський ординарій єпископ Антоній де Голашевський (Antoni de Gołaszewski). На цій посаді пробув до смерті.