Іноке́нтій Миха́йлович Смоктуно́вський (при народженні — Смоктунович; 28 березня 1925, село Тетяновка, Томська губернія — 3 серпня 1994, Москва) — радянський і російський актор театру і кіно. Герой Соціалістичної Праці (1990). Народний артист СРСР (1974). Лауреат Ленінської премії (1965) за фільм «Гамлет». Учасник Німецько-радянської війни.
Образи, які створив Смоктуновський на сцені — у Великому драматичному театрі, цар Федір Іванович в Малому, чеховський Іванов і у МХАТі — увійшли до «золотого фонду» російського театрального мистецтва.
Смоктуновського називали першим інтелектуальним актором радянського кінематографа; найкращі свої ролі він зіграв у фільмах «Солдати», «Дев'ять днів одного року», «Гамлет», «Чайковський», «Дамський кравець» і в ліричній комедії Ельдара Рязанова «Бережись автомобіля».
Життєпис Інокентій Смоктуновський народився в селі Тетянівка Томської губернії (нині Шегарський район Томської області); був другим з шести дітей у родині Михайла Петровича Смоктуновича (1899—1942) і Ганни Якимівни Махньової (1902—1985).
Існує версія, що Смоктуновичі () походять із давнього роду волинських шляхтичів і були заслані в Сибір за участь у повстанні 1863 року; однак за свідченням самого актора, його прадід не був ні шляхтичем, ні поляком, і сам він по крові білорус. В одному з інтерв'ю Смоктуновський розповідав про свого прадіда Миколу Смоктуновича (): «Він служив єгерем у Біловезькій пущі та 1861 року вбив зубра. Хтось доніс, і його заслали в Сибір, разом з усією сім'єю».
У 1929 — 1930-х роках батька і діда Інокентія Смоктуновського розкуркулено і репресовано. Дід Смоктуновського по матері, купець Яким Степанович Махньов, тримав магазин. Його розкуркулено, заарештовано окрвідділом ОДПУ СРСР у 1930 році, засуджено за «контрреволюційну повстанську діяльність» (стандартне звинувачення тих років) на 10 років виправно-трудових таборів і розстріляно в травні того ж року. Дід не був реабілітований до 1989 року. Батько актора Михайло Смоктунович був мельником. Його розкуркулили, засудили на рік позбавлення волі та три роки висилки. Його звинувачували в «експлуатації робочої сили» і продажу хліба за завищеною ціною. Дядька актора, Григорія Петровича Смоктуновича, розстріляли 1937 року в справі про «створення кадетсько-монархістської організації».
Томський краєзнавець Віктор Нілов, який займався дослідженням життя І. Смоктуновського, впевнений, що з цієї причини актор під час війни змінив прізвище, щоб приховати своє походження і той факт, що його родичі були репресовані. «З таким фактом у життєписі він не потрапив би в жоден московський театр, не зіграв би ні Леніна, ні Гамлета і не потрапив би в кіно…». Сам же актор казав, що змінив прізвище через немилозвучність.
Дитинство
1929 року сім'я Смоктуновичів, рятуючись від голоду, покинула село. Не бажаючи йти в колгосп і рятуючись від репресій, батьки Інокентія переїхали спочатку до Томська, потім до Красноярська, де жила рідна сестра батька, Надія Петрівна, — голодного 1932 року, не маючи власних дітей, вона взяла до себе на виховання Інокентія і його брата Володимира. Сім'я Смоктуновського так голодувала, що брат незабаром помер, а Інокентій змушений був красти на ринку, щоб вижити. Батько, обдарований неабиякою фізичною силою, працював вантажником у . З початком Німецько-радянської війни його призвали в армію, воював у складі 637-го стрілецького полку й у серпні 1942 року пропав безвісти, як з'ясувалося пізніше, загинув.
У 14 років Інокентій Смоктуновський вперше потрапив у театр — Красноярський драматичний театр ім. О. С. Пушкіна; багато років по тому він розповідав про перший побачений спектакль: «Тепер я вже розумію, що це було просто погано за смаком, але тоді вийшов вражений… Напевно, я був дуже добрим глядачем або в мені вже тоді заговорило єство: потрапив додому». Ще раніше, у шостому класі, почав займатись у шкільному драмгуртку, яким керував актор Синіцин. Однак після першої ж публічної вистави «Пропозиції» Антона Чехова, у якій Смоктуновський грав Ломова, його з гуртка вигнали.
Війна Коли батько пішов на фронт, Смоктуновський змушений був допомагати сім'ї: він навчався у фельдшерсько-акушерському училищі, потім перейшов на курси кіномеханіків, після завершення яких, 1942 року, працював у розміщеній у Красноярську військовій частині й шпиталі при ній. Того ж року вступив статистом у Красноярський драматичний театр; багато років по тому актор зізнався в одному зі своїх інтерв'ю, що навчився підробляти театральні квитки: купувати квитки кожного дня не було жодної можливості, а жити без театру він уже не міг.
У січні 1943 року Смоктуновського призвали в армію і направили в Київське піхотне училище, яке тоді було в Ачинську. У серпні того ж року в терміновому порядку його відправили без присвоєння офіцерського звання рядовим на фронт, на поповнення 75-ї гвардійської стрілецької дивізії.
На посаді зв'язкового штабу 212-го гвардійського полку цієї дивізії він брав участь у боях на Курській дузі, у форсуванні Дніпра, у битві за Київ. За те, що під вогнем противника вбрід через Дніпро доставляв бойові донесення в штаб 75-ї дивізії, його нагородили першою медаллю «За відвагу». Але цю медаль Смоктуновський отримає лише через 49 років, на сцені Художнього театру, після вистави «Кабала святош».
У грудні 1943 року під Києвом Смоктуновський потрапив у полон, місяць провів у таборах для військовополонених у Житомирі, Шепетівці, Бердичеві. 7 січня 1944 року втік з полону, і протягом місяця його переховувала у своєму будинку українська сім'я. «Можливо, саме тут, — напише пізніше , — де з ризиком для власного життя люди повернули життя знесиленому солдатові, вперше дізнався Смоктуновський справжню ціну людяності». Зв'язок з членами цієї родини Смоктуновський зберігав до кінця життя. У тому ж будинку він познайомився із заступником командира партизанського загону Кам'янець-Подільського з'єднання, до якого і вступив у лютому 1944 року.
У травні партизанський загін об'єднався з 318-м гвардійським стрілецьким полком . З цим полком, на посаді командира відділення роти автоматників, гвардії молодший сержант Смоктунович брав участь у визволенні Варшави; як сказано в наказі про нагородження, за те, що в боях при прориві оборони противника в районі села Лорцен 14 січня 1945 року його відділення одним з перших увірвалося в траншеї противника і знищило при цьому близько 20 німців, його нагороджено другою медаллю «За відвагу». Війну Смоктуновський закінчив у Грефесмюлені.
Театр. До Мишкіна Демобілізувавшись у жовтні 1945 року, Інокентій Смоктуновський повернувся до Красноярська; не маючи ні певної мети, ні підтримки, спочатку мав намір вступити до , але старий приятель по шкільному драмгуртку повідомив, що місцевий театр організував студію: «Будемо вести легке, приємне, веселе, безтурботне життя». Через тридцять років, у зеніті слави, Смоктуновський скаже: «Було в моєму житті багато всякого: і поганого і прекрасного. Одного тільки не було і, напевно, ніколи не буде — легкості та безтурботності».
Хоча Смоктуновський втік з німецького полону, сам факт перебування в полоні відгукнувся у післявоєнні роки: як «неблагонадійний», він отримав «мінус 39» — заборону на проживання в 39 найбільших містах. Після недовгого навчання в студії при Красноярському драматичному театрі ім. О. С. Пушкіна (1945—1946), «не пізнавши навіть азбучних істин акторської професії», він набирався досвіду в тих краях, далі яких не засилали: у 1946—1951 роках виступав на сцені , в якому служили переважно ув'язнені Норильлагу, серед них Георгій Жжонов; саме тут, у Норильську, в розпал «боротьби з космополітизмом», на вимогу директора театру йому довелося змінити прізвище, — 1966 року Смоктуновський підпише Леоніду Брежнєву проти реабілітації Сталіна.
1952 року актор переселився до Махачкали, де служив у Російському драматичному театрі, в 1953—1954 роках жив у Сталінграді і виступав на сцені місцевого . За ці роки йому довелося зіграти Бєлогубова в «» О. Островського і навіть , двічі — в Махачкалі і в Сталінграді. Римма Маркова, яка бачила його Хлестакова, багато років по тому казала: «Шкода, що пізніше Смоктуновський практично не грав комедійні ролі, він міг робити це блискуче».
У Москві Мріючи про театр вищого рівня, на початку 1955 року Смоктуновський, за порадою Римми і Леоніда Маркових, вирушив до Москви, показувався чи не у всіх столичних театрах, але жоден не зацікавив. «Він був не потрібен, — писав , — і по справедливості: „ментальність“ артиста була надзвичайно непридатною для репертуару тієї пори. Йому не було кого грати. Високий, худий, з прозорими блакитними очима і світлим, трохи кучерявим волоссям, з якимось чарівно-дивним голосом, яким він ніби не керував, переляканою, обережною „тюремною“ пластикою… Артист з такими даними був безнадійний для тих п'єс, що визначали репертуар».
Зрештою Смоктуновського прийняли на позаштатну роботу з оплатою за вихід, в Театр ім. Ленінського комсомолу, але й там ролей він практично не мав і через кілька місяців перейшов до Театру-студії кіноактора. Знімався на кіностудії «Мосфільм» у масовках, 1956 року зіграв перші невеликі ролі — у фільмах «Вбивство на вулиці Данте» і «Як він брехав її чоловікові»; нарешті його помітив режисер , який запросив нікому не відомого актора на неепізодичну роль Фарбера у фільмі «Солдати» за повістю Віктора Некрасова «».
За свідченням самого актора, залишаючи Сталінград, він сказав колегам: «Якщо про мене не почуєте через п'ять років, займатимусь іншою справою». Головну роль свого життя, яка різко змінила його долю, Інокентій Смоктуновський одержав завдяки щасливому збігові обставин: у 1957 році Георгій Товстоногов запросив з Таллінна режисера В. Я. Ланге для постановки «» у Великому драматичному театрі; на роль був призначений Пантелеймон Кримов, актор настільки ж талановитий, як і недисциплінований; не прийшовши на першу репетицію, він вичерпав терпіння Товстоногова, який його звільнив; іншого актора на цю роль у трупі ВДТ не знайшлося, і Ланге повернувся до Таллінна. Через деякий час призначений на роль Рогожина Євген Лебедєв порекомендував Товстоногову Смоктуновського, з яким разом знімався у фільмі «Шторм»; побачивши актора в ролі Фарбера, Товстоногов запросив його до ВДТ і тепер уже сам узявся за постановку вистави.
Після Мишкіна Робота над роллю йшла вкрай важко: «Такої муки в роботі, таких труднощів, — казав актор, — я й припустити не міг». Але після прем'єри «Ідіота», що відбулася 31 грудня 1957 року, Інокентій Смоктуновський «прокинувся знаменитим»; дивитися виставу з незвичайним князем Мишкіним люди приїжджали з усіх кінців Радянського Союзу. Як зазначала А. Варламова, після знаменитих статей Віссаріона Бєлінського про Павла Мочалова в ролі Гамлета важко було згадати інший випадок, коли б критика зафіксувала і проаналізувала чи не кожен момент існування актора на сцені. і В. Шитова описали простий прохід Мишкіна—Смоктуновського з однієї куліси в іншу перед закритою завісою, що став однією з вершин ролі: «Високий і слабкий, сутулий і надзвичайно витончений, з якимись надто легкими руками, з ходою, щемливо боязкою і водночас щемливо рішучою, князь Мишкін йшов у іноземній своїй сукні, в товстих черевиках, з вузликом, зав'язаним у клітчату хустку. Беззахисний, по-дитячому привітний, строгий, він вступав у це петербурзьке життя, корисливе і лихоманкове, ніс сюди, ясний і безпорадний, світло своєї душі». Цей Мишкін був для радянського театру абсолютно новим героєм, якого вимагала «відлига».