Стави́ще — селище в Україні, у Білоцерківському районі Київської області, адміністративний центр Ставищенської селищної громади. Розташоване на лівому березі річки Гнилий Тікич (притока Тікичу) за 52 км на південь від міста Біла Церква та за 6 км від автошляху . Населення становить 6 056 осіб (станом на 1 січня 2022 р.).
Етимологія
Згідно з традиційною легендою Ставище, як поселення на річці Гнилий Тікич, отримало назву від кількості спустошених ставів, або ставищ, яких на 20 верств простягалося близько ста.Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… — С. 435.
Географія
Розташування Ставище розташоване у південно-західній частині Київської області у межах Придніпровської височини правобережного Лісостепу України. Середня висота 220—240 метрів. Входить до Столичного економічного району. Знаходиться за 137 км на південь від Києва. Площа 11,79 км².
Природно-заповідний фонд До природно-заповідного фонду Ставищенського району належать: Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення «Ставищенський» Гідрологічний заказник місцевого значення «Цицилія» Заповідне урочище місцевого значення «Ревуха» Ботанічний заказник місцевого значення Урочище «Дубина» Гідрологічний заказник «Витоки Гнилого Тікича» Ботанічний заказник місцевого значення «Стрижавський ліс»
Історія Ставищенська земля має давню історію. Про це свідчать знахідки знарядь праці періоду неоліту. А численні кургани, курганні групи й поселення є підтвердженням існування в цьому краї культури та життєдіяльності в давньоруські часи. У Ставищенському районі городища виявлено у селах Антонівка, Брилівка, Журавлиха, Ставище, Торчиця, Ясенівка.
Землі Ставища відносились до регіону Нижнього Поросся, яке у Х сторіччі стає буферною смугою між землями Київського князівства Київської Русі та кочовищами печенігів і половців. У Пороссі київські князі звичайно надавали «части» (земельні володіння) іншим руським князям з умовою захищати Київську землю разом із чорними клобуками від половців. У 1190—1194, 1195—1198 роках у Торчеську (нинішнє село Торчиця Ставищенського району) сидів син князя Рюрика Ростиславича і доньки половецького хана Беглюка, Ростислав Рюрикович, а в 1227—1228 — Мстислав Удатний, син Мстислава Ростиславича Хороброго (молодшого з Смоленських Ростиславичів) та доньки Ярослава Осмомисла (ім'я наразі невідомо)Котляр М. Ф. Клобуки Чорні // . Після його смерті галицький князь, Данило Романович передав Поросся Мстиславовим синам, з яких Ізяслав IV Мстиславич ймовірно був місцевим князем до монгольського вторгнення. У 1235 році Володимир Рюрикович Київський і Данило Галицький виступили проти Ізяслава і половців, але біля Торчеська, були розбиті. Данило Галицький втік, а Володимир Рюрикович потрапив у полон. Ізяслав сів у Києві.
Околиці сучасного Ставища значно спустошились під час монголо-татарської навали. Пізньою осінню 1240 року монголо-татарське військо з'явилося біля валів Києва, на шляху до якого зруйнувало численні міста й укріплені замки Київської землі.
У жителів збереглася легенда, що Ставище ще за довго до повстань 1664—1665 років було великим містом Любомир, і що цей Любомир був розорений татарами і залишався без жителів довгий час, що він лежав на правій чи південній частині Тікича, відомій тепер під назвою Розкішна, що він простягався за межі сучасного села до місць, де нині стоять села Юрківка і Скибин. Сліди цього древнього міста жителі відрізняють від слідів укріплень, побудованих під час козацьких війн. …"Такъ къ древностямъ Любомірскимъ они причисляютъ некоторые курганы или могилы близъ Ставищъ и заваленные погреба въ лесу, называемомъ Вышковское."…"Сохранившіеся ныне акты и тяжебное дело жителей свидетельствують, что в царствованіе Сигизмунда 1-го, Любомірь былъ собственностію короля и что обезлюдили его и раззорили набеги татаръ ещё до пришестія поляковъ"…Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… — С. 435.
XVI століття Навесні — влітку 1569 р. на виконання рішень Люблінського сейму українські землі Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини було включено до складу Речі Посполитої. Так завершився тривалий унійний процес Литви і Польщі, який депутати особливо активно обговорювали протягом останніх п'яти років, з часу Варшавського сейму 1564 р.Грушевський М. С. Історія України-Руси [Текст]: в 11-ти т. 12 кн. / Грушевський М. С. — К. : Наукова думка, 1991. — (Пам'ятки іст. думки України). — Т. 4. XVI—XVIII віки — відносини політичні. 1993. — С. 370—373. Після чого розпочинається міграційний потік шляхти з Галичини, привабленої перспективами служби на княжих дворах, що охоплював десятки, якщо не сотні осіб. На Волинь, а звідти на Київщину та Брацлавщину проникали нові люди, які з руки князя обдаровувалися службовими маєтками та урядницькими посадами в новопридбаних володіннях.Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — С. 135./http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Jakovenko.pdf
XVII—XVIII століття
Селяни Ставища брали участь в народних повстаннях 1702—1704 роках під проводом полковника фастівського Семена Палія та правобережного наказного гетьмана Самійла Самуся, Захара Іскри, Андрія Абазина, а також у гайдамацькому русі. Так, у 1750 році в районі Ставища діяв загін гайдамацького ватажка Мартина Теслі, помічником і соратником якого був місцевий житель Степан Безрукавий.Архив Юго-Западной России. — Ч.3. — Т.3. — стр. 423; 542, 543, 546
Брали ставищани участь і в козацько-селянському національно-визвольному повстанні на Правобережній Україні у 1768-1769 рр., так званій коліївщині, спровоковане національним і релігійним гнітом правобережного українського населення в Речі Посполитій.
1774—1918 рр.
В 1774 році польський сейм передав Ставище у володіння коронному гетьманові Францішеку Ксаверію Браницькому; майже всі мешканці містечка були закріпачені.
В архівах документів Звенигородки зберігся запис 1792-го року про надання в міську раду розписки про борг у 100 дукатів від вельможного Зайончека до губернатора Ставища вельможного Миколая Кастеллі, датовану 1788-им роком.
Після окупації росіянами Правобережної України та об'єднання з Лівобережною у складі Російської імперії (1793 року) Ставище стало заштатним містечком Таращанського повіту Київської губернії. Протягом 1774—1918 років Ставище належало до володінь польських магнатів Браницьких гербу Корчак, частина яких перейшла на службу до російських царів.
Жителі Ставища не мирилися з кріпацтвом і вели тривалу боротьбу проти магнатів Браницьких, 1819 року в Таращанському повітовому суді слухалася справа про жителів Ставища, «що шукали звільнення з-під володіння графині Браницької». Як зазначалось у матеріалах суду, ставищани «ходили натовпом, закликаючи не відбувати панщину і не виконувати будь-які повинності на тій підставі, що вони люди вільні».ЦЛТА УРСР у Києві, Ф, 485, оп. І, спр. 3060, арк. 8 Справа тяглася кілька років і дійшла до сенату. Суд визнав ставищанців кріпаками Браницьких, а ініціаторів боротьби — селян А. Бойко, Н. Кравченка, Л. Коваленка, П. Поповича, І. Дем'яненка ухвалив «покарати кожного тілесно». Серед покараних батогами за невихід на роботу були й жінки — Марія Гайда, Оксана Котовенко, Катерина Колесник та інші.ЦЛТА УРСР у Києві, Ф, 485, оп. І, спр. 6809, арк. 4-15 Браницькі встановили систему нестерпної експлуатації: часто вдавались до тілесних покарань кріпаків. У 1831 році ставищенці скаржились до Таращанського повітового суду графських управителів, які жорстоко побили канчуками селян Палажку Крученкову, Пилипа Липника, Петра Байду та його дружину Явдоху. Щоб втихомирити селян суд ухвалив оштрафувати економію на 5 крб., а від селян зажадав беззастережної покори. При цьому організаторів жорстокої розправи було виправдано, бо на думку цього «правосудия» покарання було «умеренным».ЦЛТА УРСР у Києві, Ф, 485, оп. 2, спр. 451, арк. 2-18 Зазнавали селяни експлуатації і з боку церкви. Успенська церква, що володіла в Ставищі хутором Поповим Яром, зобов'язувала селян виконувати не тільки сільськогосподарські роботи та сплачувати податки, а й брати участь у зведенні різних будов, ремонті церковних приміщень тощо.ЦЛТА УРСР у Києві, Ф. 442, оп. 290, спр. 200, арк. 8-11 Тяжкий гніт зумовлював невпинне зубожіння селян. За переписом 1856 року, в Ставищі налічувалось 297 господарств залежних селян, з них городників — 130, піших — 149 і тяглих — 19. Городники мали лише невеликі присадибні наділи, піші — по 5 десятин польової землі на господарство, а тяглі — по 11 десятин. За користування землею селяни щорічно повинні були сплачувати Браницьким за кожну десятину по 2 крб. 70 коп. або відробляти по 16 чоловічих днів панщини.Київський облдержархів, Ф. 4, оп. 99, спр. 1592, арк. 4-9 Крім того, селяни відбували на користь поміщиків значну кількість згінних днів на т. зв. громадських роботах. Малоземелля, жорстока експлуатація спричинялися до селянських виступів. Особливо посилалася антикріпосницька боротьба селян Ставища в роки Кримської війни, під час Київської козаччини 1855 року. Селяни перестали відробляти панщину і записувалися у козаки, щоб стати вільними. В Ставище було введено дві роти солдат: активних учасників руху заарештували, багатьох селян покарали різками.С. Шамрай, Київська козаччина, 1855 року, стор. 74 Селянська реформа в Російській імперії (1861) року не поліпшила матеріального становища жителів Ставища, які задихалися від малоземелля. За одержані 1288 десятин землі вони протягом 49 років повинні були щорічно сплачувати суму у 2221 крб. викупних платежів. Селяни повністю втратили право на користування угіддями; їх позбавили права збирати в лісі ягоди, гриби, горіхи, жолуді, тримати тут пасіки або заготовляти дрова, так само, як і будувати водяні млини, ловити рибу в річці й озерах. Селянам заборонялось користуватися дорогами, які проходили через поміщицькі поля, але ставили в обов'язки ремонтувати їх.Київський облдержархів, Ф. 4, опр. 99, спр. 1992, арк. 9,10 Найкращі землі Ставища залишалися в руках поміщиків. На 1900 рік з 5544 десятин земель, закріплених за містечком, 3271 належала поміщикам, 45 церкві, 59 іншим станам. А селяни, які становили більшу частину населення містечка, мали всього 2169 десятин землі.
З кінця XIX століття в Ставищі починає розвиватись дрібна промисловість, переважно невеликі підприємства переробки сільськогосподарської продукції, значна частина яких належала Браницьким. На початку XX століття тут діяв горілчаний завод, заснований ще в 1851 році, де було зайнято 24 робітники, вальновий млин, де працювало 8 чоловік, та цегельний завод з 20 робітниками, а також 10 вітряків, 4 просорушки і 14 кузень.Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1487 Деякі безземельні селяни займались гончарним промислом. Багато безземельних і малоземельних селян працювало у графських маєтках або змушені були шукати засобів до існування в поміщицьких колоніях та на промислах Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній. У Ставищанській волості лише протягом 1894 року брали паспорта для відходів на заробітки 1303 чол., в тому числі 485 із Ставища.Київський облдержархів. Ф. 80, оп. 3, спр. 110, арк. 55,56 Однією з поширених форм боротьби селян проти гніту були масові порубки поміщицьких лісів. Так у 1884 році вони вирубали ділянку панського лісу, а коли Браницький прибув на місце порубки, побили його кийками.Крестьянское движение в России в 1881—1889 гг. Сборник документов М. 1960, стор. 306 На початку XX ст. виступи жителів Ставища проти поміщицького гніту набули великої гостроти. У травні 1903 року селяни протестували проти захоплення графом Браницьким громадського ставу та городів поблизу річки Гнилого Тікича. Вони вигнали графських управителів, а потім представників поліції. Для придушення виступу в Ставище прибули два ескадрони карателів.ЧЛТА УРСР у Києві. Ф. 442, оп. 702, спр. 254, арк. 5