Зелений Клин

Зеле́ний Клин, Зелена Україна, Закитайщина — історична українська назва території Приамур'я (Зовнішня Маньчжурія) — південної частини Далекого Сходу, у нижній частині річки Амур і над Тихим океаном; площею близько 1 млн км².

Найбільші міста: Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ-на-Амурі, Уссурійськ. Загальне господарське значення (включно з експортом) мають видобуток золота і кольорових металів, рибна, лісова промисловість, ловецтво, суднобудування і морський транспорт, з продуктів сільського господарства — соя.

За даними перепису 1926 року в Зеленому Клині мешкало 303 000 українців (із 315 000 усіх українців Далекого Сходу), або 24,5 % усього далекосхідного населення. У період існування СРСР українське населення регіону зазнало масових депортацій і русифікації.

Етимологія назви Спочатку клином українці називали земельний наділ, а до кінця XIX століття так стали називати заселені українцями землі на схід від основної території України. Також існує версія, що клин позначає географічні контури Зеленого Клину.

Відомі також «Жовтий Клин» (середнє і нижнє Поволжя), «Малиновий Клин» (Кубань) і «Сірий Клин» (південь Західного Сибіру і Північного Казахстану).

Географія

Назву Зелений Клин дали українці-переселенці до Уссурійського краю, спочатку маючи на увазі лише південну частину сучасного Приморського краю, проте відтак ця назва поширилася також і західніше та північніше, на всі землі, заселені українцями від озера Байкал. Назва «Зелений» походить від численних лісів і взагалі багатого рослинного світу, а «Клин» — від його географічного положення.

Межі Зеленого Клину, по-перше, через постійні зміни від початку української колонізації до масового антиукраїнського терору 1930-их та денаціоналізації пізнього радянського періоду, а, по-друге, через неоднорідність українського населення, визначити однозначно досить важко. Згідно з І. ШимоновичемІ. Шимонович. Зелений Клин — Нова Україна. Економічна розвідка, Львів 1924 межі краю можна визначити так:

на півдні — річки Амур і Уссурі та Японське море; на півночі: Становий хребет (гори), або адміністративний кордон між Амурською і Якутською областю (сучасна Якутія), а далі на схід адміністративна границя між Удською та Охотською округою аж до Охотського моря; на сході: Японське море, Татарська протока та Охотське море; на заході: адміністративна границя між Амурською та Забайкальською областю.

Територія Зеленої України, таким чином, за І. Шимоновичем становить 1 008 000 км².

Історія

Періодизація Дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського громадського життя регіону чотири періоди: від перших переселень до 1905 р. 1905—1917 рр. 1917—1922 рр. від 1922 року.

Канадський дослідник Михайло Марунчак виділяє три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський, «період свобідного вияву» та русифікаційний.

Початки української колонізації

Перші спроби опанування Зеленого Клину припадають на першу половину XVII століття, у середині XIX століття починається друга експансія Російської імперії; з ініціативи генерала П. Унтерберґера з 1882 року безкоштовний перевіз поселенців — майже винятково українських селян — морем з Одеси та відведення їм найліпших земель в Уссурійсько-Ханківській низовині.

За дослідженнями радянського вченого В. М. Кабузана, у 1883—1905 рр. на Далекий Схід усього переселилосяКабузан В. М. Дальневосточный край в ХѴІІ-начале XX в. (1640—1917): ист.-демогра.ф очерк. М., 1985. С 112,186-221. 172 876 осіб, з українських губерній — 109 510 осіб, або 63,4 % всіх переселенців. Більшість із них оселилося в Приморській області — 77 139 українців, себто 78,1 %. Серед переселенців до Амурської області в цей період відсоток українців був менший і становив 47,8 %. Слід додати, що за місцем походження серед поселенців до Амурщини відчутно переважали полтавці — 64,51 %, вихідців із Правобережної України було значно менше. В. Кабузан стверджує, що питома вага українців у Приморській області до 1903 р. ніколи не була нижча за 75 %.

У 1906—1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи, з них українців — 166 787, або 64,27 %. Хоча в цей період переселенців з України прибуло більше, але питома вага їх знизилася з 65,82 % до 64,27 % за рахунок переселенців з інших губерній європейської частини Російської імперії. З українських переселенців цього етапу 102 618 (61,25 %) осіли в Приморській області. Це були чернігівці — 21,57 %, кияни, волиняни та подоляни разом становили 47 125 осіб та ще 7202 чоловіки — зі степової України.

За даними В. Кабузана, в 1850—1916 рр. з України на Далекий Схід переселилося 276 300 осіб, або 56,54 % всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7 % поселенців, у Приморській — 61,2 %.

Ось як описує один із кореспондентів того часу, В. Ілліч-Світич місто Уссурійськ в 1905 р.: Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця — Микольська. Обабіч всієї вулиці простягнулися білі мазанки, місцями ще й досі покриті соломою. У кінці міста, при злученні Раківки з Супутінкою, як часто і на споконвічній Україні, облаштовано «ставок», біля якого мальовничо притулився «Млинок», так що виходила б цілком картина, в якій «старий дід», в одній пісні, засоромлює «молоду дівчину» — «і ставок, і млинок, і вишневенький садок», якби останній був присутній. Серед російського населення, не враховуючи козаків, малороси настільки переважають, що сільських жителів міський, так званий інтелігентний, називає не інакше як «хохлами». І дійсно, серед полтавців, чернігівців, киян, волинян та інших українців, переселенці з великоросійських губерній зовсім губляться, мовби вкраплення в основний малоросійський елемент. Базар у торговий день, наприклад у Микольську-Уссурійському, вельми нагадує якесь містечко в Україні; така ж сила-силенна круторогих волів, що ліниво ремиґають біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш тощо; той же український одяг на людях. Усюди чути веселий, бадьорий та жвавий малоросійський говір, і у спекотний літній день можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя.

Попри значну частку українців у населенні, українська мова була практично позбавлена права на існування, особливо в містах. Адже фактично всі важливі посади в державних структурах, включно з освітніми займали росіяни, які притримувались і поширювали погляди на українську мову, як на «сільське наріччя» російської мови. Тому в містах найчастіше переважала саме російська мова. Серед українців, які переїздили до міст, значна частина соромилися розмовляти рідною мовою. Досить часто українці, для додавання солідності своїм прізвищам, переробляли їх на російський зразок, додаючи такі закінчення як «-ов» або «-їв». За свідченнями В. Ілліча-Світича: Серед старих торгових фірм стали з'являтися і нові, безсумнівно українського походження. Але наче сільський хлопець, взятий у «москалі», і який тепер чомусь вважає себе кращим од неотесаних селюків, і тому соромиться, через дурість, своєї рідної мови, засновники нетривких фірм поспішають приховати своє походження, відректися від своєї національності, якщо не змінити, то хоча б спотворити свої прізвища, внаслідок чого на магазинних вивісках, Павлюк, наприклад, перетворюється в Павлюкова, Рябошапка або Рябоконь — в Рябошапкова або Рябоконева тощо.

Після громадянської війни 1922 року Зелений Клин остаточно постав у складі радянської Росії. Русифікацію краю продовжили виселенням корейців і китайців як політично непевних елементів та створенням 1934 року Єврейської автономної області.

Український рух кінця XIX — початку XX століття

Українське громадське життя проявилося досить рано, але слабо, бо своя національна інтелігенція, хоча і нечисленна, була пригнічена режимом. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 року, який забороняв саме використання української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного життя залишався театр.

1897 року на Далекий Схід приїхала театральна трупа під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа К. Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду і посилювали громадське мислення.

Найбільш активно діяли в цей час у Владивостоці українські театральні, культурно-освітні гуртки, очолювані офіцером Подем, серед моряків владивостоцького порту. Українські книжки потрапляли на Далекий Схід рідко, але найбільша в народі бібліотека також була у моряків Владивостока.

Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовєщенська, Хабаровська і менших міст.

Після 1905 року українських книжок, часописів і газет більшає, посилюється зацікавлення театральним та громадським життям. Виконуються перші практичні кроки: 1907 року в Харбіні створено український гурток «Український клуб», завдячуючи більш ліберальним поглядам місцевої адміністрації, ніж у Зеленому Клині.

Стосовно українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу, поруч із назвою «Зелений Клин», використовувалися також назви «Нова Україна», «Далекосхідня Україна», «Зелена Україна». У літературі використання назви «Далекосхідня Україна» зафіксоване вже 1905 року в однойменній праці В. С. Ілліча-Світича щодо частини Південно-Уссурійського краю з центром у Микольську-Уссурійському.

У Владивостоці 1907—1908 рр. при Східному інституті засновується «Студенческое Общество Украинцев», яке провадило українську агітацію, ставило театральні вистави, виписувало книжки й часописи, і певний час під керівництвом Б. І. Воблого було досить активне. З 1909 р. регулярно відзначалися Шевченківські свята (у березні, у день смерті поета).

1910 року в Микольськ-Уссурійському було засновану першу на Зеленому Клині «Просвіту». 9 лютого 1910 р. від імені фундаторів — міщанина Петра Хоменка, купця Сергія Ніжинецького, селянина Йосипа Переверзєва-Розсуди, поштово-телеграфного чиновника Захарія Шевченка та телеграфіста Івана Кривоноса військовому губернатору Приморської області було подане офіційне прохання затвердити статут товариства «Просвіта». За статутом, "товариство має метою сприяти розвитку української культури, а головним чином, просвіті українського народу його рідною мовою, діючи в межах Микольськ-Уссурійського та Уссурійського краю.

Для досягнення цієї мети товариство планувало:

видавати книжки, брошури, часописи, газети й інше українською мовою відкривати свої читальні, бібліотеки, музеї, торгівлю книжками тощо влаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки тощо засновувати стипендії, школи, притулки, ясла, бюро праці тощо, просвітні й благодійницькі установи закладати конкурси та премії за найкращі твори літератури та мистецтваПопок Андрій /Київ/ Українське театральне та хорове мистецтво на Далекому Сході у XX ст. // Визвольний шлях. — Лондон., 2001. — Кн. 7. — С. 114—128..

Перша світова війна З початком Першої світової війни та запровадженням суворіших адміністративних заходів українське громадське життя в Зеленім Клину завмирає. Тільки в межах концесії Китайсько-Східної Залізниці (КСЗ) у Маньчжурії можна було провадити деяку українську роботу; це й робили харбінський Український Клуб та театральні гуртки на окремих станціях.