Індська або Хараппська цивілізація — третя за часом появи давньосхідна цивілізація бронзиИстория Востока / Пред. гл. редкол. Р. Б. Рыбаков, отв. ред. В. А. Якобсон. — М.: Восточная литература РАН, 2002. — Т. 1. Восток в древности. — С. 392. — 688 с. — ISBN 5-02-017936-1., після єгипетської і месопотамськоїПо другим данным — самая древняя цивилизация, сформировалась примерно в 8 тысячелетии до н. э. См.: ; Anindya Sarkar, Arati Deshpande Mukherjee, M. K. Bera, B. Das, Navin Juyal. Oxygen isotope in archaeological bioapatites from India: Implications to climate change and decline of Bronze Age Harappan civilization (англ.) // Scientific Reports. — 2016-05-25. — Vol. 6. — ISSN 2045—2322. — DOI: 10.1038/srep26555. З усіх трьох вона займала найбільшу площуАнтонова Е. В., Вигасин А. А., Васильев К. В. и др. История древнего Востока: От ранних государственных образований до древних империй. / Предисл. В. А. Якобсона; под ред. А. В. Седова; редкол.: Г. М. Бонгард-Левин (пред.) и др.. — М.: Восточная литература РАН, 2004. — С. 70. — 895 с. — ISBN 5-02-018388-1.. Проте Єгипет і Месопотамія проіснували як держави набагато довше. Індська цивілізація відносно швидко занепала, мавши розквіт між 2600—1900 роками до нашої ери.
Хараппська цивілізація розвивалася в долині річки Інд в 3300–1300 роках до нашої ери. Найзначніші центри — Ракхігархі (350 га), Мохенджо-Даро (300 га) , Хараппа (150 га), Лотхал (60 га) і Дхолавіра — 47 гектарів . Населення в роки розквіту складало близько 5 мільйонів осіб. Зрілий період розвитку Індської цивілізації тривав з 2600 до 1900 років до нашої ери. Простягалася на територіях нинішніх Афганістану, Пакистану і Північно-Західної Індії.
Протягом III-го тисячоліття до нашої ери розпочалася аридизація — поступове виснаження водних ресурсів регіону, де знаходилася держава. Можливою причиною аридизації археологи називають зростання урбанізації в регіоні і поступове осушення ґрунтів і річок. У підсумку це могло призвести до занепаду держави. При цьому, після занепаду, населення пішло на Схід.
Перші дані про існування доарійської цивілізації в західній Індії опублікував в XIX столітті Александр Каннінгем. Остаточно існування Індської цивілізації було встановлено в 1921–1922 роках експедицією на чолі з Джоном Маршаллом.
На піку розвитку Індська цивілізація мала населення у понад 5 мільйонів осіб. Жителі долини річки Інд розробили ряд нових ремесел — обробку сердоліку, обробку кістки, металургію бронзи, міді, свинцю і олова. Міста Хараппської цивілізації відрізняються чітким плануванням будівель. Будівельний матеріал — обпалена цегла з глини. Освоєні і використовувалися складні дренажні системи, системи водопостачання та цілі кластери великих нежитлових будівель.
При розкопках міст були знайдені дитячі іграшки і невелика кількість зброї, що вказує на незначну мілітаризацію держави і відносно мирні періоди існування. Численні печатки, прикрашені тваринами і міфічними істотами вказують на розвинену торгівлю з такими віддаленими країнами як Вавилон, Шумер і південна Месопотамія.
Назви «цивілізація Інду» і «цивілізація Хараппи» — рівнозначні в археологічній літературі. Хараппа — перший археологічний майданчик, що належить до цієї цивілізації, розкопаний в 1920-х роках. Незабаром був виявлений і досліджений Мохенджо-Даро, що призвело до сенсаційних відкриттів. Ці пам'ятки належать до цивілізації зрілої Хараппи, щоб відрізняти її від культур, що передують їй і наступних за нею. Те що було до зрілої Хараппи — рання Хараппська культура. Після — пізня Хараппська культура. Ранній Харапській культурі передували місцеві неолітичні поселення сільськогосподарського типу.
До 2008 року було знайдено 1022 міста і поселення, головним чином в районі річок Інд і Гхаггар-Хакра та їхніх притоків. З них, 406 об'єктів знайдені на території нинішнього Пакистану та 616 в Індії. Розкопані і вивчені — 96 об'єктів. Серед цих 96-ти об'єктів значаться великі міські центри, в тому числі Хараппа, Мохенджо-Даро (об'єкт Всесвітньої спадщини Юнеско), Дхолавіра, Ганверівал, Ракхігархі.
Мова держави не має точної ідентифікації та її приналежність поки не ясна. Дослідження різних гіпотез тривають. До кінця не вивчені зв'язки хараппської мови і дравідійських та еламо-дравідійських мов.
Хронологія Індської цивілізації Археологи відзначають, що в містах долини Інду були соціальні ієрархії, система письма і великі міста, з чітким плануванням, а також торгівля з далекими для стародавнього часу державами. Це відповідає характеристикам розвиненої, зрілої стародавньої держави. Цей період склався між 2600 і 1900 роками до нашої ери — зріла Хараппа. Якщо включити період ранньої Хараппи і пізньої Хараппи, то вся Індська цивілізація мала тривалість з 3300 до 1400 років до нашої ери. ДатиОсновна фазаФаза ХараппиФази після ХараппиЕпоха7000–5500 до н. е.До — ХараппаЕпоха раннього сільського господарства.5500–3300 до н. е.Рання Хараппа — перехідний період Эпоха регіоналізації — утворення окремих держав і областей 4000-2500/2300 до н. е. () 5000-3200 до н. е. ( & Young)3300–2800 до н. е.Ранняя Хараппа 3300-2800 до н. е. () 5000-2800 до н.е ()Хараппа 12800–2600 до н. е.Хараппа 22600–2450 до н. е.Зріла Хараппська цивілізація або цивілізація долини ІндуХараппа 3 АЕпоха інтеграції та об'єднання.2450–2200 до н. е.Хараппа 3 B2200–1900 до н. е.Хараппа 3 С1900–1700 до н. е.Пізня ХараппаХараппа 4Культура поховання H Культура вохрової розписної керамікиЕпоха локалізації-розділення1700–1300 до н. е.Хараппа 51300–600 до н. е.Пізня Хараппа або Культура сірої розсписної кераміки (1200–600 до н. е.) Ведична цивілізація (1500–500 до н. е.)Епоха повного розділення 1200–300 до н. е. (Kenoyer) 1500–600 до н. е.(Coningham & Young)600–300 до н. е.Культура північної чорної лощеної кераміки (Залізна доба)(700–200 до н. е.) Індія (c.500–200 до н. е.)Друга стадія інтеграції- об'єднання
Питання точного датування Хараппської — Індської цивілізації, в цей час є дискусійним. Як видно з таблиці, оцінки різняться на тисячу та більше років.
Так, один з провідних у світі фахівців з історії Хараппської цивілізації, американський археолог , доктор історичних наук університету Берклі в Каліфорнії, США, визначає початок Ранньої Харапською культури в проміжку від 5000 до 2800 років до нашої ери.
Іншу думку висловлює — пакистано-американський археолог, професор археології та голова аспірантури Бостонського Університету в США, він датує ранню Хараппу з 3300 до 2800 років до нашої ери. Відповідно і датування культурних шарів зрілої і пізньої Хараппи в такому разі зміщується в ту чи іншу сторону.
Різняться думки і з приводу спільної історичної періодизації, поділ на історичні епохи. Епоха регіоналізації — утворення окремих держав і областей представлена двома точками зору.
Джим Шаффер — американський археолог, професор антропології в Університеті Кейс Вестерн резерв, США дає оцінку 4000–2500/2300 до н. е.
Робін Конінгем — британський археолог і академік, який спеціалізується на південноазійській археології та археологічній етиці. З 2005 року він є професором археології раннього середньовіччя в Університеті Дарема. Його оцінка — 5000–3200 до н. е.
Цивілізація долини Інду формувалася навколо річкових систем, де сталі водні ресурси визначали розвиток міст і господарства. Автори статті підкреслюють твердження «послідовні великі посухи, кожна з яких тривала понад 85 років» (Communications Earth & Environment), що стало ключовим елементом реконструкції кліматичної динаміки. Термін «непрямі кліматичні свідчення» означає дані зі спелеотемів та озерних відкладів. Такі свідчення відтворюють структуру атмосферної циркуляції минулого.
Моделювання засвідчило підвищення температури приблизно на 0,5 °C та скорочення опадів на 10–20 %. Дослідники відзначають, що «тривалі посухи охоплювали від 65 % до 91 % регіону» (Communications Earth & Environment). Такі зміни створили хронічний дефіцит вологи, який вплинув на аграрні цикли. Зменшення продуктивності порушило сталі механізми розподілу ресурсів.
Поселення між 5000 і 4500 роками тому тяжіли до зон із вищою кількістю опадів, що відповідало принципам просторової адаптації. Згодом вони перемістилися ближче до Інду, оскільки тривалі посухи змінювали структуру доступної води. Автори наголошують на факті «пізньої 113-річної посухи, яка збігається з деурбанізацією» (Communications Earth & Environment). Просторове згасання міських центрів демонструє залежність соціальної стійкості від кліматичної стабільності.
Висновки підкреслюють тривалий, а не раптовий характер занепаду, спричинений накопиченням кліматичних стресорів. Довготривалі посухи стали одним із головних факторів, що визначали перебудову поселень та трансформацію міської структури. Значення цього дослідження полягає у розумінні взаємодії суспільств та довкілля. Такі дані допомагають оцінювати ризики сучасних екологічних змін.
Передісторія З VII тисячоліття до н. е. в долині Інду і Сарасваті розвивається виробниче господарство. Виділяється особлива ранньоземлеробська культура, яку називають мергарською. У цю епоху у басейні Інду знайшли ефективний спосіб отримання харчових продуктів, оптимальний для цього регіону розвиток землеробства, мисливського промислу і зародження скотарства. Це створювало всі умови, достатні для переходу на якісно новий щабель — формування нового культурно-історичного комплексу.
Культура долини Інду не була єдиною в своєму регіоні. Так, у Амрі їй передувала місцева оригінальна культура, яка деякий час співіснувала з Хараппською.
Перед-Хараппська цивілізація Мехргарх — це цивілізація неоліту, між 7000 і 2500 років до нашої ери. Розташовувалася на Захід від долини річки Інд, недалеко від столиці району Качхі, Пакистан, на , в Белуджистані, недалеко від перевалу Болан. Цей археологічний об'єкт, є одним з найдавніших свідчень про розвиток сільського господарства, як зернового так і пасовищного, в Південній Азії. Згідно з Парполою, дана культура в підсумку мігрувала в долину Інду і заснувала цивілізацію Інду — ранню Хараппу.
На жителів Мехргархської культури впливав Близькосхідний кластер стародавніх землеробських утворень. Вік дотику і обміну знаннями датується в 7000 років тому. Вже тоді відбувався обмін вміннями вирощування кількох сортів пшениці, гончарними технологіями, домашніми тваринами. Саме в Мехргарху 7000 років тому почалося скотарство в Південній Індії.
Так само, в долині нині пересохлої річки Сарасваті або Гхаггара-Хакри, існувала пов'язана з Індською культурою культура Хакри. Бхіранна це археологічний об'єкт, розташований у Фатехабад (округ), Індія. Його гранична давність визначається у 8–7 тисяч років до нашої ери і заснована на датуванні деревного вугілля, знайденого на об'єкті.
На місці цього поселення між 3300–2800 рр. до н. е. сформувалася і розвивалася культура . Вона збігалася в часі розвитку з ранньою Хараппою / Індської культурою. Вже на ранньому періоді свого розвитку, культура мала навички обробки міді, теракоти, сердоліку, лазуриту і стеатиту. Були знайдені мідний браслет, наконечник стріли з міді, намистинки сердоліку.
Знайдені зображення танцюючих русалок, можливо мають сакрально-релігійний зміст, подібність цих зображень, з танцюючою дівчиною, знайденою в Мохенджо-Даро настільки велика, що археолог L. S. Rao виніс версію прямого навчання майстра з Хакра Варі у майстрів в Мохенджо-Даро, настільки схожа техніка роботи.