Старообрядці, старовіри, розкольники — релігійно-суспільний рух, що виник у середині XVII століття в Московському царстві як реакція проти церковних реформ патріарха Никона. Поняття «старообрядництво» з'являється після розколу Російської православної церкви в середині XVII століття. На Помісному соборі РПЦ 1971 року РПЦ визнала, що всі старі обряди є рівночинними до нових, тобто їх можуть практикувати і не старообрядці.
Історія
Старообрядці виступили проти офіційної Російської православної церкви, у якій Московський патріарх Никон (1652—1667) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно до книг, що друкувалися у католицькій Венеціанській республіці (у цьому допомагали українські вчені Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович та інші). Основною причиною протесту стала безглуздість змін чи внесення подвійного змістуу новому тексті Символу віри вже нема вказівки на те, що Царство Христове настало. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих книг, проти офіційного православ'я, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були протопопи Аввакум Петрович, Іван Неронов та інші, набрав масового характеру після православного собору 1666–1667 років, на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів (тобто разом із давно спочилими святими) піддано анафемі, а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом Степана Разіна (1670—1671), у обороні Соловецького монастиря (1668–1676) та Московському повстанні 1682 року тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися в малозаселених краях і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами — у Білорусі (Вітка на Гомельщині), Правобережній Україні, Молдавському князівстві, в Османській імперії тощо. Унаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на поміркованіших — попівців (вони мали священників, а з XIX століття — єпископів, визнавали таїнства), і радикальніших — безпопівців (у них богослуження і треби виконували миряни), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за Катерини II і пізніше), подекуди припинилися, а закон 1883 року й зокрема толерантний едикт 17 квітня 1905 року приніс їм повну свободу віросповідання. З початку XIX століття частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала верховенство синоду. Із середини XIX столітті попівці мали єпископів на чолі із митрополитом. 1914 року старообрядців нараховувалось близько 2 млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що, однак, їх витримали. Зараз вони оформлені як Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі, що репрезентує попівців, і Вища Старообрядницька рада у Литві. Приблизне число старообрядців нині 1 млн.
Течії старообрядництва
Попівство
Одне з двох основних течій старообрядництва. Виникло внаслідок розколу і закріпилося в останньому десятилітті XVII століття.
Примітно, що сам протопоп Аввакум висловлювався за те, щоб приймати священичі свячення з новообрядної церкви:«І хто у православних церквах, де спів без домішок усередині вівтаря і на крилосах, а піп новопоставлен, про се посудити — аще він піп проклинає ніконіан і службу їх і всією силою любить старовину: за потреби справжнього ради часу нехай буде піп. Як же в миру бути без попів? До тих церквам приходити.»Н. І. Субботін. Матеріали з історії розколу, т. 5, с. 221
Попівці сприймають всі 7 таїнств християнства і визнають необхідність священників при богослужіннях і обрядах. Характерним є участь в церковному житті не тільки священнослужителів, але й мирян.
Основними центрами попівства спочатку були Нижньогородський край, де налічувалося десятки тисяч старообрядників, Донська область, Стародуб. У XIX столітті найбільшим центром попівства стала громада в Москві, в якій провідну роль відігравали власники мануфактур.
Спочатку попівці були змушені приймати священників, які перебігали з різних причин з Російської православної церкви. За це попівці отримали назву «біглопопівці». У силу того, що багато архієпископів і єпископів або приєдналися до нової церкви, або, в іншому випадку, були репресовані, старообрядці не могли самі висвятити дияконів, священників чи єпископів. У XVIII столітті було відомо кілька самозваних єпископів (Афіноген, Анфим), які були викриті старовірами.
При прийомі новообрядних священників-перебіжчиків попівці, посилаючись на ухвали різних Вселенських і помісних соборів, виходили з реалій рукоположення в РПЦ і можливості прийому трьохзанурених хрещених новообрядцями в тому числі священство другим чином (через миропомазання та відречення від єресей), з причини того, що Апостольська спадкоємність в цій церкві збереглася, незважаючи на реформи.
У 1800 році невелика частина поповців перейшла під юрисдикцію РПЦ, зберігши дореформену обрядовість. Для них була створена окрема структура — т. зв. Єдиновірча церква. Згодом більша частина відтворила трьохчинну ієрархію, третя частина перейшла в безпоповщину.
У 1846 році, після переходу до старообрядництва митрополита боснійського Амвросія, виникла Білокриницька ієрархія, яка в наш час є одним з найзначніших старообрядницьких напрямків, що допускає священство.
За догматикою попівці мало відрізняються від новообрядців, проте дотримуються при цьому старих — доніконіанських — обрядів, богослужбових книг та церковних традицій.
Чисельність поповців на кінець XX століття становить близько 1,5–2 мільйона чоловік, велика частина яких зосереджена в Росії (найбільші групи знаходяться в Московській і Ростовській областях).
У даний час попівці діляться на дві основні групи: Російська православна старообрядська церква та Російська Давньоправославна церква.
Безпопівство
Виникло в XVII столітті після смерті священників старого висвячення. У лавах старообрядців після розколу не було жодного єпископа, за винятком Павла Коломенського, який помер ще в 1654 році і не залишив собі наступника. За канонічними правилами Православна церква без єпископа існувати не може, тому що тільки єпископ має право посвятити священника і диякона. Старообрядницькі священники дониконівського поставлення скоро померли. Частина старообрядців, яка заперечує можливість існування «істинного» духовенства, сформувала безпопівський толк. Старообрядці (іменовані офіційно як древлєправославні християни іже священства не приємлющі), відкинули священиків нового поставлення, залишившись абсолютно без священників, стали в побуті називатися безпопівцями. Старообрядництво — Древо
Безпоповці спочатку селилися в диких необжитих місцях на узбережжі Білого моря і тому стали називатися поморами. Іншими великими центрами безпопівців стали Олонецький край (сучасна Карелія) і річка Керженець в Нижньогородських землях. Згодом, у безпопівському русі виникли нові поділи і утворилися нові згоди: Данилівська (поморське), Федосіївска, Филипівська, часовенна, спасова, аристова та інші, більш дрібні і екзотичні, на зразок середників, дирніків і бігунів. У наш час найбільше об'єднання безпопівства — Давньоправославна поморська церква.
До числа безпопівських згод в ряді випадків відносили і відносять деякі псевдохристиянські секти на тій підставі, що послідовники цих сект також відкидають окормлення офіційним священством.
Оселення в Україні Втікаючи від російських переслідувань, старообрядці оселялися у 1660-х pp. на Лівобережній Україні і створили, починаючи з часів гетьмана Дем'яна Многогрішного і згодом, низку так званих розкольничих слобід на території Стародубського і Чернігівського полків. Колонізація поширилася за часів Івана Мазепи й Івана Скоропадського. Оселення цих слобід відбувалося здебільшого за дозволом місцевих державців (як старшини, так і монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври). Але економічна сила слобід і інтереси російської централістичної політики у 1709 році допомогли їм уникнути залежності від місцевих державців і української влади. Указ Петра І 1716 року легалізував становище старообрядців на Гетьманщині та затвердив їх права та володіння. За переписом 1715–1718 років, у 17 слободах північної Гетьманщини було 377 дворів «ґрунтових раскольників» (тих, що мали землі), 159 «бобильських» хат і 50 «пустих». Населення слобід широко розгорнуло торгово-промислову діяльність. Збагачення слобід і незалежність їх від місцевих державців і гетьманської влади викликали репресії з боку останньої. Гетьман Іван Скоропадський у 1716 і 1719 роках заборонив старообрядцям торгувати на Гетьманщині, але ця заборона залишилася на папері; також марні були його прохання виселити старовірів з України, й осередком старообрядців на Гетьманщині лишилася слобода Клинці, яка у другій половині XVIII століття стала й культурним центром старообрядців (друкарні для церковних і світських книг), а з кінця XVIII століття і протягом XIX століття тут утворився великий осередок текстильної промисловості (виробництво сукна й ін.), який на початку XX століття став найбільшим в Україні.
Економічне зростання та збільшення населення слобід на півночі Гетьманщини, з одного боку, та постійні конфлікти їх із місцевими дідичами й українською владою (зокрема на ґрунті збільшення державних податків) спричинилися до того, що, починаючи з середини XVIII ст., частина старообрядців з Чернігівщини (а також із сусідньої Гомельщини) переселилася на малозалюднені простори Південної України. Вони селилися в Новій Сербії, пізніше Слов'яносербії, а по опануванні Російською імперією всієї Південної України на Херсонщині (зокрема в Бериславському повіті) і Таврії (особливо в Мелітопільському повіті), де їх 1832 року було понад 7 000. Оселення старообрядців на півдні України підтримував уряд, щоб заселити вільні землі, і давав їм на деякий час різні пільги. У середині XVIII ст. старообрядці оселилися в південній Бессарабії (їх називали тут липованами) і в гирлі Дунаю (с. Вилкове). Приплив старообрядців збільшився після приєднання Бессарабії до Російської імперії 1812 року. У кінці XIX ст. у всій Бессарабії, жило біля 30 000 старообрядців — на півдні і в Хотинському повіту.
У 1760–1780 роках старообрядці-липовани з Молдавії і Волощини, пізніше також із Бессарабії, поселялися на Буковині й Поділлі. Австрійська влада, зацікавлена в заселенні Буковини, ставилася прихильно до старообрядців. Цісарським патентом 1783 року Йосиф II звільнив їх від податків і гарантував свободу віровизнання. Центральним поселенням старообрядців було с. Біла Криниця (нині Глибоцького району), де вони при матеріальній допомозі одновірців з Росії мали свій церковний центр: монастир і собор, з 1844 — єпископат, а потім ієрархію (Білокриницьку) на чолі з митрополитом, яка висвячувала священиків і єпископів для старообрядців всієї Російської Імперії (цей центр, після толерантного едикту 1905 року, частково перенесено до Москви (осередком старообрядців-попівців була тут церква на Рогозькому цвинтарі). Кількість старообрядців на Буковині: 1794 — 400, 1844 — 2 000, 1900 — 3 110, 1930 — 3 200. Більшість старообрядців на Буковині була попівцями. У 1880–1890-их pоках буковинські старообрядці видавали у Коломиї журнали «Старообрядецъ» і «Давняя Русь» за ред. Н. Чернічева.