Васи́ль Семе́нович Стефа́ник (14 травня 1871, Русів (нині Івано-Франківської області) — 7 грудня 1936) — український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії. Зять священника УГКЦ, посла Галицького сейму Кирила Гаморака.

Життєпис

Дитинство Народився 14 травня 1871 року в селі Русів, Снятинського району, Івано-Франківської області, в сім'ї заможного селянина Семена Стефаника. Батько отримав у спадок 18 морґів поля, на початку XX ст. мав уже 180.Вавжонек Міхал. Василь Стефаник як представник галицьких радикалів… — С. 50. Змалку був дуже відданий матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на його думку. Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати

Освіта, участь у громадсько-політичному русі

Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польськомовних гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та Дрогобичі (з 1891). Там зазнав чимало знущань і принижень. На все життя зберігся в пам'яті Стефаника один випадок, який мало не завершився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг досягнути рукою дошки, що висіла на стіні. Вчитель почав так бити хлопця по руці, що вона одразу спухла, а коли ще й учні почали глумитися з побитого, він втратив свідомість, після стресу хотів накласти на себе руки. У тодішніх галицьких гімназіях навчання проводилося німецькою та польською мовами, українська була під забороною, у них панувала задушлива атмосфера, насаджувалися вірнопідданські погляди. Гімназія крім формального навчання нічого не давала. Тож групи гімназистів, які прагнули справжньої освіти й покращення своїх знань, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника, майбутній письменник сатирик Лесь Мартович, і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім'ям Марко Черемшина. У 1883 році на першому курсі гімназії в Коломиї Стефаник познайомився з активною учасницею жіночого руху в Галичині Анною Павлик — сестрою М. Павлика. Саме від неї дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. Разом із Стефаником навчався у гімназії і майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович, а згодом сюди ж вступив Іван Семанюк — відомий у літературі під іменем Марко Черемшина. Разом з іншими гімназистами-українцями брав участь у прогресивних таємних гуртках молоді, працював у культурно-освітньому русі на селі. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні). Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889).

У 1890 р. через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина, Стефаник був виключений з Коломийської гімназії. Освіту продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа (тут свого часу навчався Іван Франко, товаришем Стефаника був Лесь Мартович). Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу — вже як член селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 році І. Франком та М. Павликом. На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові (1892). Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Бувши студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства «Академічна громада», у польських і українських студентських гуртках і літературних об'єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками. У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем Вацлавом Морачевським. Цю подію він назвав найважливішою в його молодості, про що він написав в «Автобіографії»: «Софія Морачевська—пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі»; «Вацлав Морачевський — моя дорога у світі»;«Юрко Морачевський—віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду в світі». Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Прибишевським), В. Орканом та іншими відкрили Стефаникові, за його власним висловом, «дорогу в світ». У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій» та інші твори.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті — «Жолудки наших робітних людей і читальні» — він у 1893—1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція».

Стефаник бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 році його заарештовують. Попри те, Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за «мужицького посла» І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Активно займаючись громадсько-політичною діяльністю, а також публікуючи власні публіцистичні статті й художні твори, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році покидає університет.

Одним зі студентських товаришів був Й. Шміґер, до якого у село Розношинці приїжджав у 1894, 1896, 1898 та 1903 рр. Йому присвятив новелу «Палій». У с. Тарасівка бував в університетського колеги Я. Остапчука.Петраш Б., Пиндус Б. Стефаник Василь Семенович… — C. 348.

Початок активної літературної творчості

1896—1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896—1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і намагається видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до бога ридав», «Вночі» та ін.). 1897 р. у чернівецькій газеті «Праця» побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «В корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська», які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — «Вечірня година», «З міста йдучи», «Засідання» — в «Літературно-науковий вісник», то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898 р. до «Літературно-наукового вісника», адресованого фактично О. Маковею. Лист — своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторська ідейно-естетична програма.

Перша збірка новел — «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім Івана Франка, були Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. Новели «Катруся» і «Новина» належать до найбільш дивовижних силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як «Кленові листки», «Діточа пригода», «Мати» та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невіддільною ознакою якого є разюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника («Сини», «Марія»). У листі до редакції «Плужанина» від 1 серпня 1927 р. Стефаник, заперечуючи трактування його як «поета загибаючого села», зазначав: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література». У 1900 р. вийшла друга збірка Стефаника — «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як «Камінний хрест», «Засідання», «Лист», «Підпис»). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із «Синьої книжечки» («Сама-саміська», «Ангел», «Осінь», «Школа»), новели зі збірок «Камінний хрест» («Святий вечір», «Діти»), «Дорога» («Сніп», «Вістуни», «Озимина»). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані («Сини», «Дід Гриць», «Роса», «Межа»).

У 1901 році вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника «Дорога» та роком раніше написаній ліричній сповіді «Confiteor», що в переробленому вигляді була надрукована під назвою «Моє слово». У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану («Давнина», «Вістуни», «Май», «Сон», «Озимина», «Злодій», «Палій», «Кленові листки», «Похорон»). Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці «Синя книжечка» («Мамин синок», «Катруся», «Новина»). Наявна вона й у збірці «Камінний хрест». У «Літературно-науковому віснику» за 1900 р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу «Кленові листки», яка стала окрасою збірки «Дорога». У 1905 році вийшла в світ четверта збірка письменника — «Моє слово». У ній уперше була надрукована новела «Суд», яка завершує перший період творчості Стефаника.