Симеон, Симеон I Великий (, 864 або 865–927) — князь Болгарії з 893 року, з 918 року — цар. Третій син князя Бориса I, батько Петра I.
Успішні кампанії Симеона проти Візантії, Угорщини та Сербії привели Болгарію до її найбільшої територіальної експансії. Болгарія перетворилася на наймогутнішу державу на Балканах та у всій Східній Європі.
З ім'ям царя Симеона пов'язана Золота доба болгарської держави. За часів його царювання Болгарія територіально простягалась від Будапешта, північних схилів Карпат і Дніпра на півночі до Адріатичного моря на заході, Егейського моря на півдні та Чорного моря на сході.
Болгарська православна церква стала першою патріаршою після Пентархії (Римської, Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков). Це була перша самостійна (автокефальна) національна церква в Європі, на чолі якої стояв патріарх.
Глаголицькі переклади болгарською мовою священних текстів поширилися на всіх слов'янських землях і перетворили староболгарську мову на мову літургії, відому як церковнослов'янська.
У цю добу в Преславській книжковій школі була створена нова абетка, названа на честь святого Кирила— кирилиця, яка почала замінювати створену Кирилом та Мефодієм глаголицю.
У середині свого правління Симеон замінив свій титул «князь» на «цар» (імператор, басилевс).
Державна концепція, яку затвердив Симеон, полягала в побудові цивілізованої, християнської та слов'янської держави на чолі з імператором (царем), самостійної (автокефальної) національної церкви на чолі з патріархом і значимих книжкових шкіл.
Ранні роки
Симеон народився у 864 або у 865 році, коли Болгарське царство вже було християнською державою. Він був третім сином князя Бориса і пра-пра-праонуком хана Крума. Престол батька призначався для його старшого брата Володимира, а Симеона готували стати главою болгарської церкви — для цього його відправила у найпрестижніший університет свого часу — знамениту Магнаурську вищу школу в Константинополі, де він здобув блискучу освіту. Після цього Симеон повернувся на Батьківщину і пішов до преславського монастиря.
У 889 батько Симеона відмовився від правління і пішов у монастир, а болгарський княжий стіл посів Володимир, який спробував відновити поганство.
У 893 колишній цар Борис залишив монастир, скинув з престолу та засліпив свого старшого сина, після чого скликав церковно-народний собор.
Собор прийняв три важливі рішення: оголосив болгарську (церковнослов'янську) мова офіційною та єдиною мовою церкви й держави, перемістив столицю з Плиски до Великого Преслава та звів Симеона на болгарський трон.
Комерційна війна з Візантією та напад угорців (893—895) Безпосередньо після коронації Симеона болгарсько-візантійські відносини почали ускладнюватись. Візантійський імператор Лев VI Філософ перемістив торгівлю болгарських купців з Константинополя в Салоніки й збільшив митні збори. Спроби Симеона розв'язати проблему мирним шляхом не мали успіху. Візантійський імператор сподівався, що за своєю недосвідченістю новий правитель Болгарії не буде відповідати на провокації, але помилився.
Восени 894 року Симеон увірвався до Східної Фракії (у середньовіччі ця область називалась Македонія) й у битві на околицях Адріанополя (Едірне) повністю розгромив візантійську армію. Ромейський полководець Криніт був убитий, а імператорська гвардія, що складалась із хозарів, потрапила в полон. Болгарський князь наказав відрізати носи гвардійцям і повернути їх назад імператорові. Ці події були пізніше названі болгарськими істориками "першою торговельною війною в Середньовічній Європі.
У ситуації, що склалася, Лев VI звернувся до традиційного для візантійської дипломатії засобу — знайти союзника з півночі. Щедрими дарунками угорців було переконано здійснити напад на Болгарію. У той самий час прославлений візантійський полководець Никифор Фока Старий (840–900) був покликаний з Італії та навесні 895 року очолив новосформовану візантійську армію.
Симеон, не зволікаючи, вирушив у похід на Никифора, але ромеї запропонували мир і почали перемовини. Не довіряючи візантійцям, Симеон кинув до в'язниці імператорського посланця, залишив більшу частину свого війська на півдні проти візантійської армії, а сам рушив на північ воювати з угорцями. Ця кампанія почалася невдало для болгар, і сам князь був змушений шукати притулку у фортеці Дрістр (Сілістра). Зрештою, Симеон уклав перемир'я з візантійцями, що дозволило йому зосередитися на війні з угорцями.
Угорська кампанія та нові війни з Візантією (895—904) Скориставшись перемир'ям з Візантією, Симеон підготував каральний похід проти угорців. Підготовка була й дипломатична — був підписаний антиугорський договір з печенігами.
Навесні 896 року Симеон стрімко рушив на північ і зустрів угорців у рішучій битві на Південному Бузі (сучасна Україна). У запеклому бої угорці (ймовірно на чолі з легендарним Арпадом) зазнали важкої поразки. Вони були не тільки цілковито розбиті, але й вигнані печенігами далеко на захід, у результаті чого й поселилися в сучасній Угорщині.
Після розгрому угорців Симеон влітку 896 року знову вирушив на південь, цілковито знищив ромейскі війська у битві під Булгарофігоне (сучасне місто Бабаєскі) й узяв в облогу Константинополь.
Візантійці були змушені підписати мирний договір, за умовами якого Візантійська імперія повернула болгарську торгівлю в Константинополь, зобов'язалася сплачувати щорічну данину й поступилася Болгарії територією між сучасними Странджею та Чорним морем.
Тим часом болгарський правитель установив свій контроль і над Сербією в обмін на визнання Петра Гойниковича сербським сувереном.
Симеон регулярно порушував мирний договір і нападав на Візантію, анексуючи нові території.
Нова мирна угода 904 року встановила болгарський суверенітет над Північною Грецією та більшою частиною Албанії. Кордон між Болгарією та Візантією проходив за 20 км на північ від міста Салоніки.
Визнання як імператора (913) У травні 912 року помер Лев VI Філософ, і престол був зайнятий його братом Олександром, який правив як регент при малолітньому Костянтині VII. Навесні 913 року він відмовився сплачувати щорічну данину БолгаріїTodt, Biographisch-Bibliographisches Kirchenlexikon.. Симеон почав військові приготування, проте Олександр помер, перш ніж болгари перейшли в наступ, залишивши імперію в руках регентської ради на чолі з патріархом Миколою Містиком. Патріарх доклав значних зусиль, щоб переконати Симеона не нападати на Візантію, але спроби розв'язати проблеми миром не мали успіху.
У липні-серпні болгарська армія обложила КонстантинопольTodt, Biographisch-Bibliographisches Kirchenlexikon. Runciman, A history of the First Bulgarian Empire, стор. 155. Canev, Bǎlgarski hroniki, стор. 212. Почалися нові мирні перемовини, які затвердили поновлення щорічної даниниRunciman, A history of the First Bulgarian Empire, стор. 157. та одруження Костянтина VII з однією з дочок болгарського правителя, що перетворило б Симеона на василеопатора (опікуна імператора) і дало б йому законне право правити ВізантієюDelev, Bǎlgarskata dǎržava pri car Simeon.Bǎlgarite i Bǎlgarija, 1.2..
Але найзначніша частина угоди — це офіційне визнання Симеона як імператора болгар від ромейского патріарха Миколи Містика у Влахернському палаціFine, The Early Medieval Balkans, стор. 144—148.Ostrogorsky, George (1935). «Avtokrator i samodržac» (серб.). Glas Srpske kraljevske akademije (CLXIV): стор. 95-187.Stephenson (2004), стор. 22.. Це відбулося у серпні 913 року. Акт мав величезне значення, він здійснив переворот у візантійській екуменічній доктрині, відповідно до якої є тільки один Бог на небі й тільки один імператор на землі — візантійський імператор. Він справжній хазяїн і батько всіх народів, а інші правителі — його сини, а владу вони мають винятково від імператора.
У лютому 914 року Зоя, мати Костянтина VII, скасувала регентську раду і влада у Візантії перейшла до неї. Вона одразу зреклася визнання імператорського титулу СимеонаLoud, G.A. (1978). «A re-examination of the ‘coronation’ of Symeon of Bulgaria in 913». The Journal of Theological Studies (Oxford University Press) xxix (XXIX): стор. 109—120. doi:10.1093/jts/XXIX.1.109. й відмовилась від можливого шлюбу між своїм сином і дочкою СимеонаZlatarski, Istorija na Pǎrvoto bǎlgarsko carstvo, стор. 367—368..
Війна була єдиною альтернативою болгарського царя. Симеон знову увірвався до Фракії й узяв штурмом Адріанополь. Візантія почала підготовку до вирішальної війни з Болгарією.
Перемоги під Ахелоєм і Катасиртою (917 р.) Навесні 917 року підготовка Візантії до війни була в самому розпалі.Ioannes Skylitzes. Historia, 2, стор.283-284 Ромеї вели перемовини одночасно з печенігами, угорцями й сербами для спільного нападу на Болгарію.Constantinus Porphyrogenitus. De administrando imperio, § 32, стор.156 У червні був укладений мир з Арабським халіфатом, що дозволило Візантії сконцентрувати всі свої ресурси.Theophanes Continuatus. Chronographia, стор.388 Елітарні війська та боєздатні офіцери з усіх провінцій від Вірменії до Італії зосередилися у Константинополі.Leo Grammaticus. Chronographia, стор.244 Болгари мали випробувати всю міць Імперії.Georgius Monachus Continuatus. Chronicon, стор.806
Після урочистого молебну, був винесений чудотворний хрест, перед яким всі схилились і заприсяглись перемогти або вмерти. Щоб ще сильніше підвищити дух солдатів гроші їм були виплачені завчасно. Імператриця та патріарх супроводили війська до міських воріт. Візантійці виступили на північ берегом Чорного моря. Армія була під командуванням магістра Льва Фоки, а флот — майбутнього імператора друнгарія (адмірала) Романа Лакапіна.
20 серпня 917 року на півночі від порту Анхіало (Помор'я) на ріці АхелойHaldon (1999), стор. 212 ромеї та болгари зустрілися в рішучому бою. Це безсумнівно була одна з найбільших битв Середньовіччя.Haldon (2008), стор. 92 За відомостями літописців, які збереглися до наших днів, можна сказати, що болгари застосували традиційний для них маневр — наступ, неправильний відступ та рішучий контрнаступ (Маркели 792 р., Версинікія 813 р., Салоніки 996 р., Адріанополь 1205 р.). Коли візантійці захопились переслідуванням відступаючих болгар, втрачаючи суворий порядок та відкриваючи свій лівий фланг, Симеон кинув з північного заходу важку кінноту, а все болгарське військо перейшло у контрнаступ.Theophanes Continuatus. Chronographia, стор.388-390 Кавалерійська атака на чолі з самим царем (кінь Симеона був убитий), була настільки стрімкою та несподіваною, що одразу знесла лівий фланг і вийшла у тил візантійців.Haldon (2008), стор. 91Leo Grammaticus. Chronographia, стор.294-296 Відтиснуті до моря й атаковані з трьох сторін ромеї були цілком знищені.Ioannes Skylitzes. Historia, 2, стор.284-288 Головнокомандувач Лев Фока ледь зумів втекти, а інші візантійські полководці загинули.Ioannes Skylitzes. Historia, 2, стор.288 Битва була настільки кривавою, що, за словами літописця Симеона Логотета, «такої століттями не бувало». Лев Диякон, який відвідав місце бою за 75 років, відзначив: «І сьогодні можна бачити близько Ахелоя купи кісток ганебно побитого тоді ромейского війська, що відступало».Leo Diaconus, Historia, стор. 124. Болгарська армія кинулася у звичайне для неї рішуче стратегічне переслідування (після перемоги при Онглі 680 року болгари переслідували візантійців 150—200 км).
Печенізько-угорський напад з півночі зазнав невдачі.Божилов, Ив. България й печенезите, стор.47-51Nicolaus Patriarcha. Epistolae, ep. 9, col. 73A Серби також не наважились протистояти Болгарії.
Візантія не одержала допомоги, а болгарська армія вже наближалася до її столиці. У відчайдушній спробі зупинити болгар Імперія зібрала всі війська, що ще в неї залишалися та, приєднавши залишки розбитої ахелойської армії, вийшла проти болгарського війська. За відомостями ромейського літописця Лева Граматика візантійська армія була доволі численною. Головнокомандувачем ромеїв був Лев Фока, який прагнув до реваншу, зі своїм помічником Миколою, сином Дуки.