Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський — видатний український письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові, титулярний радникПрізвище від слова коцюба.. Батько Юрія, Оксани, Ірини та Романа Коцюбинських.
В українську літературу ввійшов як майстер психологічної прози. Вершинами його художнього стилю критики вважають «Fata Morgana», «Що записано в книгу життя» (1910), «Тіні забутих предків» (1911). У своїх останніх новелах доповнив свій характерний стиль елементами неоромантизму.Лазанська Т. І. Коцюбинський Михайло Михайлович //
Життєпис
Михайло Коцюбинський народився року в місті Вінниця Подільської губернії у дворянській родиніМ. М. Коцюбинський як громадський діяч: Документи, матеріали, публікації. К., 1968. Батько, Михайло Матвійович, працював дрібним службовцем, пив через те, що часто змінював роботу. За іншими відомостями, батько був людиною доброчесною й працьовитою, але запальною і нестриманою, мав від природи неврівноважену вдачу, не міг терпіти утисків начальства і несправедливості. І саме складні стосунки з керівниками були причиною частої зміни роботи. Мати, Гликерія Максимівна Абаза, була молдавською дворянкою і носила відоме молдавське дворянське прізвище Абаза. Вона дуже любила сина, вкладала в нього всю душу. Невдовзі Коцюбинські мусили залишити Вінницю, i переїхали жити в село Станіславчик, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875—1876), де він проявив себе старанним учнем. Михайло був не єдиною дитиною в родині: у нього також був молодший брат Хома та Леонід з двома сестрами Лідією та Ольгою.
Згодом навчався у духовному училищі у Шаргороді (1876—1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоби привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка та Марка Вовчка справили на нього таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником.
1881 — родина Коцюбинських повернулася до Вінниці. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту. Після масових арештів у 1882 році поліція виявила зв'язки з подільськими народовольцями і занесла його ім'я в число «неблагонадійних» та встановила за ним постійний нагляд. У 1883 році жандарми вчинили обшук у його домі, конфіскувавши рукописні списки заборонених творів Т. Шевченка. Перше його оповідання — «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» — датується 1884 роком. Це був час, коли родина Коцюбинських опинилася в скрутному становищі: батько втратив посаду і незабаром помер (1886), осліпла мати, і турботи про утримання великої сім'ї лягли на плечі Михайла, старшого з дітей. У 1886-1889 він заробляв приватними уроками і продовжував самоосвіту, а 1891-го, склавши екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працював репетитором.
Займав активну громадянську позицію, пропагував революційні та самостійницькі ідеї, тому Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.
Дебютний літературний твір «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) критика оцінила вельми скептично. Один із рецензентів радив початківцеві залишити цю справу, проте він писав і далі, але твори до друку не подавав. Вдруге почав друкуватися в 1890 (львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка»). Це сталося після його поїздки до Львова того ж року. Тут він познайомився з І. Я. Франком, іншими місцевими літераторами та видавцями, налагодив співпрацю з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін., почав публікувати в них свої твори.
З початку 1891 працював домашнім вчителем у родині бухгалтера цукрового заводу в с. Лопатинці, де створив низку літературних творів.
На початку 1890-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнята ліберально-просвітницькими ідеями, утворила «Братство тарасівців», з учасниками якого Коцюбинський деякий час підтримував зв'язки.
1892–1896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Робота в селах Бессарабської та Таврійської губерній дала йому матеріал для написання циклу «молдовських» («Для загального добра», «Пе-Коптьор») і «кримських» («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами») оповідань.
Залишивши роботу в комісії (1897), він сподівався одержати посаду завідувача книжкового складу у Чернігівській губернській земській управі, але чернігівський губернатор не допустив його до цієї праці. Після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, Коцюбинський тимчасово осів у Житомирі, де від листопада 1897 до березня 1898 обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь».
Весна 1898 р. — отримавши роботу в Чернігівській земській управі, Коцюбинський нарешті переїхав до Чернігова. Спочатку обіймав посаду діловода, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. У Чернігові зустрів і закохався у Віру Устимівну Дейшу, яка з часом стала його дружиною. Тут виросли їхні діти: Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста — зокрема, відомі у майбутньому письменники Василь Блакитний і Микола Вороний. Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії ці «суботи» часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському вмістити його вірші в часописі «Літературно-науковий вістник» (1912).
Після чергових відвідин Галичини (зокрема, Гуцульщини) народився один із найкращих творів письменника — повість «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним зі світових шедеврів.
1911 — «Товариство прихильників української науки, літератури і штуки» призначило Михайлові Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб на рік, щоби він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні Коцюбинський відвідав Італію (острів Капрі) й інші країни Європи.
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911—1912 навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».
Знав 10 мов (крім української), зокрема грецьку, кримськотатарську, циганську.
Востаннє перебуваючи в лікарні, Коцюбинський дізнався про смерть найкращого друга, композитора Миколи ЛисенкаПро дружбу Коцюбинського та Лисенка докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня»..
Помер року. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок. Уночі з 17 на 18 грудня 2017 з могили письменника вандали вкрали 100-кілограмове бронзове погруддя, встановлене 1955 рокуУ Чернігові з могили Михайла Коцюбинського вандали вкрали 100-кілограмовий бронзовий бюст ..
На березі Південного Бугу в районі Сабарова (Сабарів) є відомий «камінь Коцюбинського» з цитатами письменника. Вважається що саме на цьому камені Михайло Коцюбинський писав свої твори.
Творчість
Михайло Коцюбинський є одним із найоригінальніших українських прозаїків. Він одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози.
Творчість Коцюбинського завжди була предметом суперечок літературних критиків. Деякі дослідники про модернізм Михайла Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик Сергій Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…».
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності стала художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).
Друкуватися почав у 1890 — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».
Працюючи домашнім учителем у селі Лопатинці (нині Вінницька область, 1891), створив оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршовану казку «Завидющий брат».
На творчості Коцюбинського відбилося спілкування з членами «Братства тарасівців». У казці «Хо» (1894) він підносить значення ліберально-просвітницької діяльності.
Перебування Коцюбинського на урядовій службі в Бессарабії та Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдовсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загального добра» була надрукована в російському перекладі у журналі «Жизнь» (1899, кн. 12).
Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У ньому він постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.
Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу: «На крилах пісні» (1895), «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним. До цієї теми Коцюбинський повертався ще не раз (цикл мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам'ять душі», незавершений твір «Павутиння», новели «Intermezzo» і «Сон»).
Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві Коцюбинського та Миколи Чернявського до українських письменників (1903). Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
У п'ятиліття перед революцією 1905—1907 років Коцюбинський написав і опублікував повість «Fata Morgana» (Кіевская старина, 1904), в якій вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції (1905—1907).
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 стала соціально-психологічна новела.
У 1906—1912, крім другої частини «Fata morgana», Коцюбинський створив новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).
Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912, — останні твори Михайла Коцюбинського. Пафосом перемоги життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях: у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії. Його листи переповнені враженнями від природи цих країв.