Олекса Петрович Стороженко (24 листопада 1805Свидетельство о рождении и крещении сыновей поручика Петра Даниловича Стороженка Николая и Алексея. Стороженки. Фамильный архив. – Том 4. – К., 1910. – С. 72-73 , с. Лисогор Борзнянського пов. Чернігівської губ. — 18 листопада 1874, хутір Тришин, Берестейський повіт, тепер Берестя, Білорусь) — український письменник, етнограф, драматург. За професією слідчий-криміналіст, військовий.
Життєпис
Походження Народився 24 листопада 1806 у с. Лисогор Борзянського повіту Чернігівської губернії в сім'ї дрібного поміщика, відставного поручика Петра Стороженка.
Козацький рід Стороженків відомий з XVII ст.; відомості про його представників є в гетьманських універсалах і документах Генеральної військової канцелярії XVIII ст. Представників роду можна знайти серед козацької старшини Гетьманщини, які володіли чималими маєтками в Україні, зокрема на ПолтавщиніІщук А. О. Передмова. // Олекса Стороженко. Твори, том 1. — К.: ДВХЛ, 1957.
Прямі предки письменника служили в Прилуцькому полку: Іван Стороженко, полковник Прилуцький (1687—1693); прапрадід — Андрій Іванович Стороженко, сотник Ічнянський (1700—1715); прадід — Григорій Андрійович Стороженко, сотник Ічнянський (1715—1741); дід — Данило Григорович Стороженко, сотник Іваницький (1764—1770).Стороженки. — Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Том 4: П–С. — К., 1914. — С. 772—795.
Пізніше Стороженки знані як офіцери російської імператорської армії, зокрема, батько письменника — Петро Данилович Стороженко — протягом 18 років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі і штурмі Хотина (1787).
Стороженки мали родинні зв'язки з Милорадовичами, Полуботками, Горленками. Олекса Стороженко приходився далеким родичем (троюрідним дідом по жіночій лінії) Левку Миколайовичу та Дмитру Миколайовичу РевуцькимВалентина Кузик. Ревуцькі — Ржевуські: біографічні паралелі та трансформації. Українсько-польські культурні взаємини. — випуск 2. — С. 105—114.
У 1785 році Стороженки отримали дворянство і були записані в І частину Дворянської родовідної книги Чернігівського намісництва.
Ранні роки Дитячі роки письменника минули в містечку Великі Будища Зінківського повіту на Полтавщині в маєтку, отриманому Олексою та його братом у спадок від грузинського князя Миколи (Ніколоза) Мусхелова, діда по матері, яку звали Варвара МиколаївнаБорис Гузь. Олекса Стороженко — сторінки біографії .
До недавнього часу наводилися неточні відомості про освіту письменника. Так, Арсен Іщук зазначав, що Олекса Стороженко з молодих літ навчався у військовій школі. Коли йому минуло 18 років, він пішов на військову службу і майже не жив у рідних місцях, де народився і провів свої дитячі роки.
Петро Хропко подав інші дані:
Відомості, наведені Хропком, відповідають інформації з атестата Олекси СтороженкаАттестат № 842, 28 июня 1823 года. — Стороженки. Фамильный архив. — Том 4. — К., 1910. — С. 568—569 . Він з 1821 року навчався в Харкові в приватному шляхетному пансіоні для хлопчиків М. К. РобушаРобуш Михаил Кузьмич з правами гімназії. Пансіон мав репутацію кращого в місті навчального закладу. Дітей навчав сам професор М.Робуш, який викладав математику, а також ад'юнкти Харківського університету. До вказаних П. П. Хропком предметів слід додати закон Божий, природознавство, фізику, математику та малювання. Олекса закінчив пансіон 1823 року.
Пам'ятною для Стороженка була зустріч із молодим Миколою Гоголем. Про цю зустріч, що відбулася на Полтавщині в 1823 році після повернення Олекси з пансіону, він розповів з багатьма цікавими подробицями у своєму есе «Спогад». Слід відзначити, що те есе було, значною мірою, художнім твором, хоча й написане як спогади про реальні події.
Військова служба Наприкінці 1824 року Олекса вступив однорічником («вольноопределяющимся») у Ніжинський кінно-єгерський полк, а в травні 1825 року став юнкером. На той період родина Стороженків переїхала в інший маєток князя М.Мусхелова — село Жемчужне Павлоградського повіту Катеринославської губернії (нині Юр'ївський район Дніпропетровської області). Переїзди з однієї губернії в іншу були пов'язані зі складним фінансовим станом справ батька, перш за все, з великими грошовими боргами. Олекса і його брат були записані в І частину Дворянської родовідної книги Катеринославської губернії.
Олекса Стороженко пройшов шлях від унтерофіцера в кінно-єгерському до капітана Новоросійського драгунського полку (1838), а в 1841 році став старшим ад'ютантом штабу 3-го резервного кавалерійського корпусу. 1846 року отримав штаб-офіцерський чин майора і був переведений на нестройову службу. Служив він обер-вагенмейстеромВагенмейстер корпусу, командував 10-ю фурштадтською бригадою. Була це військова обозна служба, поміж іншого обер-вагенмейстер відповідав за відбір та закупівлю коней для армійських потреб.
Протягом всієї військової служби, починаючи з часів служби юнкером, і на посаді обер-вагенмейстера, коли їздив по кінних заводах Росії і України, закуповуючи коней, майбутній письменник збирав матеріали про історію України та побут її мешканців. Зібрані матеріали, спогади очевидців, народні перекази та повір'я стали основою багатьох його творів.
Стороженку довелося брати участь у воєнних кампаніях: російсько-турецькій війні 1828—1829, придушенні польського повстання 1830—1831, у поході 1849 в Угорщину.
Під час російсько-турецької війни у травні 1829 року при вилазці противника з фортеці Журжа на лівому березі Дунаю прапорщик О.Стороженко отримав контузію.
В ході придушення Польського повстання відзначився в бою з повстанським загоном Самуеля Ружицького та при його переслідуванні, отримавши свою першу бойову нагороду.
У поході в Угорщину 3-й резервний кавалерійський корпус зайняв Галичину і ніс охоронну службу, боїв на території Галичини не було.
Відставка 1851—1854 — перебуваючи в безстроковій відпустціВолков С В. Русский офицерский корпус. — М.: Воениздат, 1993. — Глава 4. Прохождение службы, майор О. Стороженко служив чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторові. Служба змушувала його не раз виїздити на Київщину, Волинь, Поділля, Полтавщину, у Таврію й до інших губерній. Сучасники згадували, що практика слідчого, яка припала на той період, захоплювала О. Стороженка. «Розкриття злочину, — писав він, — дає мені величезну насолоду; цим я й буваю повністю нагороджений за свою працю».
З армії вийшов у відставку за станом здоров'я у травні 1854 року з цивільним чином надвірного радника. Міністром внутрішніх справ Росії з серпня 1852 року став колишній керівник О. Стороженка по Києву Дмитро Бібіков. Він і призначив відставного майора з червня 1854 року виконувачем обов'язків чиновника з особливих доручень VI класу.
У столиці Олекса Петрович проживав по Кабінетській вулиці (нині вулиця Правди) в домі купця Лобова, то була Центральна частина Санкт-Петербурга. Завжди радів, коли приїжджали земляки, але у своїй квартирі часто був відсутній. Необтяжений родиною, він постійно перебував у відрядженнях по службових справах, іноді покидаючи столицю на кілька місяців.
Всього у формулярному списку Олекси СтороженкаФормулярний список о службе Брестского уездного предводителя дворянства действительного статского советника Алексея Петровича Стороженка на 1869 год. — Стороженки. Фамильный архив. — Том 4. — К., 1910. — С. 73-78 з 1854 по 1865 роки згадується до двох десятків справ, над якими йому довелося працювати. Географія його поїздок була дуже широкою, вказуються Вітебська, Нижегородська, Новгородська, Орловська, Рязанська, Саратовська, Таврійська, Тамбовська, Тверська губернії та місто Москва. В деяких губерніях О.Стороженко бував по кілька разів. Тривалість відряджень була різною — від одного тижня до чотирьох місяців. Виконував різного роду доручення, з яких лише частина належала до кримінальних розслідувань, були і службові розслідування, а також особливі та особливо секретні доручення. За цією назвою ховалися політичні, або політично вмотивовані справи.
За спогадами сучасників Олекса Петрович був доброю людиною, в ході розслідувань політичних справ він врятував багатьох безневинних. Спочатку він знайомився зі звинуваченими в невимушеній бесіді за обідом чи чаєм, дізнаючись про їхні справжні переконання, декому доводив помилковість поглядів, а формальний допит проводив тільки тим, хто твердо відстоював свою політичну позиціюНесколько мелочей из жизни А. П. Стороженка. — Стороженки. Фамильный архив. — Том І.– К., 1902. — С. 492—494 .
Письменництво 1857 — на сторінках російських журналів і газет з'явилося ім'я О. Стороженка як автора роману з української старовини «Брати-близнюки».
1861 — став відомим і як україномовний письменник, його доробок друкували в часописі «Основа».
1863 — у Петербурзі вийшли «Українські оповідання» у двох томах, які О. Стороженко написав ще в 1850-х роках.
З січня 1864 по травень 1865 року перебував у відрядженні в м. Вільно, підпорядковуючись генерал-губернатору Північно-Західного краю графу М. М. Муравйову, якого називали «вішальником». За дорученням генерал-губернатора О.Стороженко поїхав у Мінську губернію для розслідування діяльності римсько-католицького єпископа Адама Войткевича. Підтвердження участі Войткевича в повстанні слідство не знайшло, але його звинуватили у співчутті повстанцям і вислали за межі краю. Повернувшись з відрядження, О.Стороженко написав оповідання «Сон у Несвіжі», в якому дещо тенденційно висвітлив історію та тодішній стан справ польської шляхти.
З кінця 1865 — О.Стороженко перебував у Вільно вже на постійній основі, очолюючи ревізійну комісію у справах римсько-католицького духовенства. Ця служба позначилася на творах письменника, оприлюднених у «Віснику Західної Росії», — вони були тенденційні, спрямовані проти польського та білоруського національно-визвольного руху 1863—1864 років.
Вийшовши у відставку 1868 року в ранзі дійсного статського радника, останні роки життя провів на хуторі Тришин біля села з такою ж назвою поблизу повітового міста Брест-Литовська. Тут він виконував обов'язки повітового предводителя дворянства і голови повітового з'їзду мирових суддів. Ще був Олекса Петрович членом Брестського православного братства, витрачаючи багато часу на облаштування в селах бездомних священників з родинами, які прибували у православні парафії, створені замість католицьких. Доводилося займатися і справами військової повинності, та й повітовий з'їзд мирових суддів не обходився без його участі при розгляді адміністративних справ.
Але, попри службові обов'язки, часу для особистого життя у нього залишалося більше, ніж на казенній службі. Займався садівництвом, любив полювати й рибалити. Багато часу віддавав грі на віолончелі, малював і ліпив, нагороджений медаллю Академії мистецтв. Осінніми та зимовими вечорами полюбляв бувати в колі знайомих, вести розмови про літературні новини, дотепно розповідати про пережите. Читав на вечорах розділи з ненадрукованої повісті «Марко Проклятий». Чимало часу віддавав своєму «последнему сказанию» — публіцистичному роману «Былое, не минувшее», який так і не був опублікований, а рукопис його загубився.
У 1873—1874 роках постійно листувався з одеським книговидавцем Василем Білим щодо завершення повісті «Марко Проклятий» та її виданняЛисти О. П. Стороженка до В. І. Білого. — Стороженки. Фамильный архив. — Том 1. — К., 1902. — С. 458—482 . У листах до нього письменник надіслав гумореску «Вивів дядька на сухеньке», дві байки та уривок із давно написаного вірша.
Останні роки життя В останні роки життя Олекса Петрович часто хворів, у нього розвинулася аневризма серця травматичного походження в результаті отриманої в 1829 році контузії. Звертався по допомогу до лікарів навіть у Парижі, але допомогти вони нічим не змогли, лише порадили якось з цим жити. У листах до В. Білого Олекса Петрович скаржився на набряки ніг, слабкість, схуднення, відсутність апетиту. Та ще сирий і холодний клімат Санкт-Петербурга погано на нього вплинув, розвинулося захворювання бронхів.