Павло́ Григо́рович Тичи́на (Українська Радянська Енциклопедія дає 27.01.1891 р.н.; Большая Советская Энциклопедия — 15(27).01.1891 р.н., Піски, Щаснівська волость, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія, нині — Бобровицька міська об'єднана територіальна громада, Ніжинський район, Чернігівська область, УкраїнаЯк зазначено в 4-томній хрестоматії «Українське слово» (Т. 1. — К., 2001. — С. 429), дату народження Тичини уточнено за знайденою Іриною Дмитрівною Блюдо (внучатою небогою поета) у справах Київського комерційного інституту випискою з церковної книги про народження. Хоча, усталена дата 27 січня, яку деякі дослідники помилково вважають датою хрещення, насправді була введена в обіг самим Павлом Тичиною в автобіографіях.http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=321 — , Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський поет, перекладач, публіцист, політик, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР. Старший брат Євгена Тичини.
Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (5 березня 1943 року — 7 серпня 1948 року). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941), лауреат Шевченківської премії (1962). Кавалер п'яти орденів Леніна. Разом із Ліною Костенко та Іваном Драчем був номінантом на Нобелівську премію з літератури. Автор слів Гімну Української РСР.
Життєпис
Молоді роки Народився року (Українська Радянська Енциклопедія подає 27.01.1891 р. н.; Велика радянська енциклопедія — 15(27).01.1891 р. н.) в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії. У метричній книзі він був записаний як «». Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).
Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичинін, паламарський син, родом із села Марківці Козелецького повіту, тепер Бобровицького району (1850—1906), був сільським псаломщиком і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.
Поет згадувавНовиченко Леонід. Поезія і революція: Книга про Павла Тичину. — , 1979. — С. 9.:
Мати Марія Василівна (до шлюбу Савицька, 1861—1915)Зібрання творів у 12 томах. — Т. 3. — , 1984. — С. 478..
Павло Тичина мав 12 сестер і братівІз щоденникових записів. — , 1981. — С. 402—403.. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.
Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко:
Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування.
Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року)с. Піски. Бобровицький район. Чернігівщина. Його вчителькою була Серафима Миколаївна МорачевськаТичина Павло. Із щоденникових записів. — , 1981. — С. 408.. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»)Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 3. — , 1984. — С. 477—479..
Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.
У 1900 році 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія ВерьовкуТичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — , 1986. — С. 250, 364—365..
У червні 1906 року помер батько ПавлаТичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 1. — , 1983. — С. 698..
Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — частково під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей твір: «Подивишся — аж смішно»Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 1. — , 1983. — С. 697—698..
В 1907 році закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907—1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.
Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури. Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Цьому знайомству посприяв Михайло Жук.
У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вістник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит із віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.
У 1913 році опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (у третьому номері журналу «Світло»), які й стали його своєрідним прощанням із бурсацькою та семінарською юністюТичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — , 1986. — С. 330—331..
В 1913—1917 роках навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913—1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916—1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914—1916 років Тичина працював роз'їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записівТичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 378..
Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-Блакитний. У 1916 році братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв'язків з іншими самостійницькими групами. Невдовзі Тичина писав із КиєваДзюба І. М. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна. Науково-публіцистичне дослідження. — : Криниця, 2003. — С. 31–32. — ISBN 966-7575-54-3. З посиланням на Характерник. Згадки з минулого (1916—1921). — Літературно-Науковий Вісник, II, XXIII, сторінки 286—287.:
Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на серцеву недостатність. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом: дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності»Загребельний Павло. Неложними устами. — , 1981. — С. 5–46..
Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вістник» (1918—1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).
«Сонячні кларнети»
Після Березневої революції 1917 року Павло Тичина під впливом піднесення українського національного руху видав першу збірку «Хвиля» (1918) у київському видавництві «Сяйво». Наступні історичні події, зокрема діяльність Центральної Ради, Директорії та більшовицьке захоплення Києва, стали тлом для створення його наступних збірок. Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), у якій він дав своєрідну українську версію символізму базовану на поетиці Грицька Чупринки з впливом німецького експресіонізму (Тракль) та інфантилізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, він зміг дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни. Ці та інші події стали історичною основою написання як «Соняшних кларнетів», так і наступної збірки Павла Тичини «Замісць сонетів та октав» (1920 р.).
Український радянський поет Жовтневий переворот й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. Ця атмосфера яскраво відтворена у щоденнику Тичини про його подорож із капелою Стеценка у 1920 році (він був офіційно працевлаштований у капелі як літописець). Щоденник був опублікований аж у 1971 році.
За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).
Того ж 1923 року створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.
Можливо, на бачення Павла Григоровича вплинув і арешт його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, органами ДПУ навесні 1923-го, коли довелося писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу .
У першій половині 1920-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко.
У 1923 році переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 році — до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав:
Там само в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.
На твори, створені Тичиною на замовлення комуністичної партії, в 1928 році відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».