Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист і поет. Лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1984).
Дитячі роки Народився 7 листопада 1936 в Первомайську Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». Будинок, що зберігся і нині, розташований в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка». Потім сім'я переїхала в район «Богополя». Там саме, в школі № 17, він здобув середню освіту. Розповідаючи про своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ».
Акторська, режисерська діяльність Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав Олександр Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і він забрав його до себе в Москву навчатися у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров«Вінграновський був неперекладним поетом»; «Газета по-українськи» № 245 за 07.11.2006.. Через рік Довженко помер, але співпраця з ним позначилося на всій творчій долі Вінграновського. Ще студентом він зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль .
Здобувши у Москві диплом кінорежисера, Вінграновський повернувся до Києва великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есе «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте розбурханий «хрущовською відлигою» Київ зустрів нового режисера й літератора неприхильно. Він почав працювати на кіностудії імені Олександра Довженка, але написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.
Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії Олександра Довженка: «Дочка Стратіона» (1964, 2-й режисер у співавторстві), «Ескадра повертає на захід» (1966, у співавторстві), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1972), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995)Галич столиця Князя Данила Галицького youtube.com, «Гетьман Сагайдачний» (1999).
Літературна діяльність Микола Вінграновський дебютував як поет добіркою з двох віршів («Дитинство» і «Батькова пілотка») у журналі «Дніпро» (ч. 2, 1957). Трохи пізніше з'явилися публікації у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 року «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша книга поезій «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка та «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного та сучасного.
Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно — це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми — шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».
1967 року побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.
У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.
У 1982 році побачила світ збірка «Київ», згодом — «Вибране» (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті «Сіроманець», «Первінка» та інші.
Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».
Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.
На відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.
Світлана Йовенко в 2012 році обґрунтувала авторство Вінграновського щодо кількох поезій, які і далі продовжують приписувати Василю Стусу.
Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хворобиПомер відомий український поет, письменник і сценарист Микола Вінграновський // Телекритика. — 2004. — 26 трав.. Похований разом з дружиною на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).
Родина Перша дружина — стюардеса Лідія Вінграновська. Друга дружина — лікар-кардіолог Олександра Вінграновська-Білинкевич (1937—2011). Син — бізнесмен, президент Федерації академічного веслування України, колишній директор Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України Андрій Вінграновський (нар. 1963)Юлія Льовочкіна обвінчалася в закритому храмі. Тесть — літературознавець, франкознавець Іван Білинкевич (1905—1996)Ліна Костенко прийшла на похорон дружини поета Вінграновського.
Ознаки індивідуального стилю Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов'язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу. Лірика його першої збірки — «Атомних прелюдів» — була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність «раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різницею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.
Творчість Вінграновського характеризується еволюцією його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій — до стишення, інтимізації, пом'якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів.
Збірка «Сто поезій» свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Микола Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хайку. Та найзначущіші зміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло…»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні…»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — Безнебна ніч — татари де?! — прийшла…»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що залишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) у вірші «На болоті».
Любовна лірика Миколи Вінграновського характеризується наявністю ознак петраркізму, зокрема це втілюється у зображенні поетом високих платонічних почуттів ліричного героя до коханої, звертанні до неї на «Ви», змалюванні кохання у різних іпостасях: як святого, блаженного та як такого, що причиняє біль. Співмірність лірики Миколи Вінграновського із петраркізмом простежується і на жанровому рівні, про що свідчить використання поетом сонетних та елегійних форм.
Жанрова палітра лірики поета надзвичайно різноманітна: у творчому доробку автора крім класичного сонета й елегії, є медитація, романс, станси, японське хайку, верлібр, вірші, написані гекзаметром та античним елегійним дистихом.
Важливою сторінкою творчості поета є проза, надто повісті й оповідання 80-х років. Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими тут щедро наділяються звірі, птахи, рослини й води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, наприклад, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».
Спогади «Я входив у літературу разом з Драчем, Дзюбою, Світличним, трохи раніше заявила про себе Ліна Костенко. Але від того, що мене називали і називають шістдесятником мені не холодно і не жарко. Думаю, що коли входив би в літературу в 1940-ві роки, чи в теперішньому столітті, нічого б не змінилося, бо все залежить від людини. Інша справа — реалізувати написане. Адже мене могли друкувати, запрошувати на вечори, а могли послати на Колиму чи в Магадан, як це з багатьма і трапилося. Відмінність тільки цьому. У 1960-ті ми себе реалізували, але це залежало від тодішньої політичної ситуації: Хрущов, потепління, можливість вільно дихнути. Але це дихання було лише зверху, бо врешті все залишалося так, як було. Просто нам пощастило, бо якби ми вступили в літературу в кінці, скажімо, 1930-х, нас би спіткала доля Івана Багряного, Леся Курбаса, Тодося Осмачки, Євгена Плужника та багатьох інших. Добре, що хоч третина з нас залишились у літературі.»