Великий трек ( ; ) — міграція на північ голландськомовних поселенців, які подорожували вагонами з Капської колонії вглиб сучасної Південної Африки з 1836 року і далі, прагнучи жити за межами британської колоніальної адміністрації Капської колонії . Великий трек став результатом кульмінації напруженості між сільськими нащадками первинних європейських поселенців Кейпу, відомих під загальною назвою бури, та Британською імперією. Це також відображало все більш поширену тенденцію серед окремих бурських громад вести ізоляціоністський і напівкочовий спосіб життя подалі від адміністративних складнощів Кейптауна, що розвиваються. Бури, які брали участь у треку, називали себе воортреккерами (, ), що означає «піонери», «слідохідці» (буквально «передові трекери») голландською та африкаанс.
Великий трек саме спричинив утворення таких бурських республік як Республіка Наталь, Оранжева Вільна держава, Трансвааль.. Це також призвело до конфліктів, які призвели до витіснення північного народу ндебеле і конфліктів із народом зулу, які сприяли занепаду та остаточному розпаду королівства зулу.
Передісторія
До приходу європейців територія мису Доброї Надії була рідко заселена койсанськими племенами; племена банту все ще мігрували на південь і схід із сучасного Лесото. Перші європейці оселилися в районі Кейп під егідою голландської Ост-Індської компанії, яка встановила там продовольчу станцію в 1652 році, щоб забезпечити свій флот свіжими провіантом і притулком протягом довгого морського шляху з Європи в Азію. За кілька десятиліть мис став домом для великої кількості т.зв "вільних громадян", колишніх співробітників Компанії, які залишилися на голландських територіях за океаном після завершення контрактів. Оскільки основною метою Кейпського поселення в той час було запасти провізію для проходження голландських кораблів, VOC запропонувала гранти на сільськогосподарські угіддя своїм співробітникам за умови, що вони будуть вирощувати зерно для складів Компанії, і звільнила їх від контрактів, щоб заощадити на їх заробітна плата. Вільні громадяни отримали статус звільнених від податків на 12 років і отримали все необхідне насіння та сільськогосподарське знаряддя, яке вони просили. Вони були одруженими громадянами Нідерландів, яких компанія вважала «благонадійними», вони мали взяти на себе зобов’язання провести щонайменше 20 років на африканському континенті. Відображаючи багатонаціональний характер робочої сили VOC, деякі німецькі солдати та матроси також розглядалися для отримання статусу вільних громадян, і в 1688 році уряд Нідерландів спонсорував переселення понад сотні французьких біженців-гугенотів на мис. У результаті до 1691 року понад чверть європейського населення колонії не були етнічними голландцямиEntry: Cape Colony. Encyclopædia Britannica Volume 4 Part 2: Brain to Casting. Encyclopædia Britannica, Inc. 1933. James Louis Garvin, editor.. Тим не менш, був певний ступінь культурної асиміляції через змішані шлюби та майже загальне прийняття голландської мови. Імовірніше, розколи відбувалися за соціальними та економічними ознаками; загалом кажучи, капські колоністи були розділені на бурів, бідних фермерів, які оселилися безпосередньо на кордоні, та більш заможних, переважно урбанізованих капських голландців.
Після Фландрської кампанії та Батавської революції в Амстердамі Франція допомогла у створенні профранцузької держави, Батавської республіки, на голландській землі. Це відкрило мис для французьких військових кораблів. Щоб захистити свої процвітаючі морські шляхи, Велика Британія силою окупувала молоду країну до 1803 року. З 1806 по 1814 рік Кейп управлявся як британська військова залежна територія, єдине значення якої для Королівського флоту полягало в його стратегічному відношенні до морських перевезень до Індії. Британці офіційно взяли на себе постійний адміністративний контроль приблизно в 1815 році в результаті Паризького договору.
Причини На початку британського правління Капська колонія охоплювала 100 000 кв. миль (260 000 000 км2) і була населена близько 720 720 людьми європейського походження, відносна більшість з яких була голландського походження. Трохи більше чверті мали німецьке походження і близько однієї шостої походили від французьких гугенотів, хоча більшість з них перестали розмовляти французькою мовою приблизно з 1750 року. У власності поселенців було також 30 000 африканських і азіатських рабів, а також близько 17 000 корінних койсан. Відносини між поселенцями - особливо бурами - і новою адміністрацією швидко зіпсувалися. Британська влада була категорично проти володіння бурами рабами і того, що сприймалося як невиправдано жорстоке поводження з корінними народами.
Британський уряд наполягав на тому, щоб Капська колонія фінансувала свої справи за рахунок самооподаткування - підхід, який був чужий як бурам, так і голландським купцям у Кейптауні. У 1815 році скандальний арешт білого фермера за нібито напад на одного зі своїх слуг призвів до невдалого повстання . Британці помстилися, повісивши щонайменше п'ятьох бурів за повстання. IУ 1828 році губернатор Капської провінції оголосив, що всі корінні жителі, окрім рабів, повинні мати права "громадян", що стосуються безпеки і власності, нарівні з поселенцями. Це призвело до подальшого відчуження білого населення колонії. Бурське обурення наступними британськими адміністраторами продовжувало зростати протягом кінця 1820-х - початку 1830-х років, особливо з запровадженням англійської мови як офіційної. Це замінило голландську мову на англійську як мову, що використовувалася в судовій та політичній системах Капської провінції, що поставило бурів у невигідне становище, оскільки більшість з них мало або зовсім не розмовляла англійською мовою.
Відчуження Великої Британії від бурів особливо посилилося після рішення про скасування рабства в усіх її колоніях у 1834 році. Всі 35 000 рабів, зареєстрованих у губернатора Капської провінції, мали бути звільнені і отримати права нарівні з іншими громадянами, хоча в більшості випадків їхні господарі могли залишати їх підмайстрами до 1838 року. Багато бурів, особливо ті, хто займався виробництвом зерна і вина, залежали від рабської праці; наприклад, 94% всіх білих фермерів в околицях Стелленбоша на той час володіли рабами, а розмір їхніх рабовласницьких господарств сильно корелював з обсягами виробництва. Британський уряд запропонував компенсацію, але її потрібно було отримати в Лондоні, а мало хто з бурів мав кошти на таку поїздку.
Обурені тим, що вони вважали невиправданим втручанням у свій спосіб життя, деякі представники бурської спільноти почали розглядати можливість продажу своїх ферм і переїзду вглиб не нанесених на карту територій Південної Африки, щоб запобігти подальшим суперечкам і жити повністю незалежно від британського правління. Інші, особливо трекбоєри, клас бурів, які займалися напівкочовим скотарством, були розчаровані очевидним небажанням або нездатністю британського уряду розширити кордони Капської колонії на схід і надати їм доступ до кращих пасовищ та економічних можливостей. Вони вирішили самостійно вийти за межі колонії.
Опозиція
Незважаючи на те, що Велика Британія не перешкоджала Великому треку, вона дивилася на цей рух із явним трепетом. Спочатку британський уряд припустив, що конфлікт у глибині Південної Африки між мігруючими бурами та народами банту, з яким вони зіткнулися, вимагатиме дорогого військового втручання. Однак влада Кейп також вирішила, що людські та матеріальні витрати на переслідування поселенців і спроби знову нав’язати непопулярну систему правління тим, хто свідомо відкидав її, не варті негайного ризику. Деякі чиновники були стурбовані племенами, з якими напевно зіткнуться бури, і тим, чи будуть ці племена поневолені чи іншим чином доведені до стану бідності.
Трек також не був популярним серед поселенців. Близько 12 000 із них взяли участь у міграції, приблизно п’ята частина голландськомовного білого населення колонії на той час. Голландська реформатська церква, до якої належала більшість бурів, прямо відмовилася схвалити Великий трек. Незважаючи на вороже ставлення до британців, були бури, які вирішили залишитися на мисі за власним бажанням.
Зі свого боку, окрема громада капських голландців прийняла британське правління; багато його членів навіть вважали себе лояльними британськими підданими з особливою прихильністю до англійської культури. Капські голландці також були значно урбанізованішими, а отже, менш схильні до тих самих сільських скарг і міркувань, як бури.
Дослідницькі мандрівки до Наталу
У січні 1832 року доктор Ендрю Сміт (англієць) і Вільям Берг (бурський фермер) досліджували Наталь як потенційну колонію. Повернувшись до Капської провінції, Сміт був сповнений ентузіазму, а вплив дискусій, які Берг провів з бурами, виявився вирішальним. Берг змалював Наталь як землю винятково придатну для ведення сільського господарства, добре забезпечену водою і майже безлюдну.
У червні 1834 року бурські лідери Уйтенхаге та Гремстауна обговорили питання про "комісійний похід", щоб відвідати Наталь та оцінити його потенціал як нової батьківщини для капських бурів, розчарованих британським пануванням на Капській провінції. Петрус Лафрас Уйс був обраний лідером походу. На початку серпня 1834 року Ян Геррітце Бант'єс разом з іншими мандрівниками вирушив до Ґремстауна, що знаходився за 220 кілометрів (140 миль) від Грааф-Рейне, на відстані тритижневої подорожі. Десь наприкінці серпня 1834 року Ян Бант'єс прибув до Ґремстауна, зв'язався з Уйсом і представив його.
У червні 1834 року в Грааф-Рейне Ян Бант'єс почув про дослідницьку подорож до Порт-Наталя і, заохочений своїм батьком Бернардом Луїсом Бант'єсом, надіслав повідомлення Уйсу про свою зацікавленість у участі в ній. Бантьес хотів допомогти відновити незалежність Нідерландів від бурів і вийти з-під дії британських законів на Капській провінції. Бант'єса вже добре знали в цьому районі як освіченого юнака, який вільно володів як розмовною, так і письмовою голландською, а також англійською мовами. Завдяки цим навичкам Уйс запросив Банджеса приєднатися до нього. Письменницькі здібності Бант'єса виявилися неоціненними у записі подій, що відбувалися під час подорожі.
8 вересня 1834 року комісаріат, що складався з 40 чоловіків і однієї жінки, а також свити кольорових слуг, вирушив з Гремстауна до Наталу на 14 возах. Проїжджаючи через Східний Кейп, їх зустріли представники племені коса, які перебували в суперечці з сусіднім королем зулусів Дінгане каСензангахона, і вони неушкодженими проїхали до Наталу. Вони подорожували більш-менш тим самим маршрутом, яким Сміт і Берг пройшли два роки тому.
Вони уникали прибережного маршруту, тримаючись більш рівнинної внутрішньої місцевості. Комісієтрек наближався до Порт-Наталу зі Східного Грікваленду та Іксопо, перетинаючи верхів'я річок Мтамвуна та Умкомазі. Подорож була повільною через пересічену місцевість, а оскільки це було літо, сезон дощів розлив багато річок до максимуму. Просування вимагало дні розвідки, щоб знайти найбільш підходящі шляхи для переговорів. Врешті-решт, після кількох тижнів неймовірних зусиль, невелика група прибула до Порт-Наталя, перетнула річку Конгела і пробралася через прибережний ліс до затоки. Вони подолали відстань близько 650 кілометрів (400 миль) від Ґремстауна. Ця подорож зайняла б близько 5-6 місяців з їхніми повільними возами. Дорога з Дракенсберга через Керкенберг до Наталя ще не була відкрита.Вони прибули до задушливої спекотної бухти Порт-Наталу в лютому 1835 року, виснажені довгою мандрівкою. Там їх з розпростертими обіймами зустріли нечисленні британські мисливці і торговці слоновою кісткою, такі як Джеймс Колліс, а також преподобний Аллен Френсіс Гардінер, колишній командир корабля "Клінкер" Королівського військово-морського флоту, який вирішив заснувати там місіонерську станцію. Після доброзичливого обміну думками між бурами і британцями, партія приєдналася до них і запросила Діка Кінга стати їхнім провідником.