Намі́тка — вид традиційного головного убору одружених українок для виходу в люди у вигляді полотняного або тонкого прозорого видовженого відрізу тканини, довжиною до 5 м, шириною близько 50 см, який зав'язували навколо голови поверх очіпка або кибалки. Виготовлялася переважно з льону, рідше — з бавовни, конопель або шовку. Часто зав'язувалася на пишний бант ззаду. Мала оберегове значення. Інші назви — наме́тка, пере́мітка, нами́тець, серпа́нок, ранту́х, склендя́чка.
Історія побутування
У княжу добу жінки накривали голову обрусом — прямокутним шматком полотна розміром 2 м на 40-50 см білого або пурпурового кольору з прикрашеними кінцями. Існувало два способи пов'язування обруса: його накидали на голову, залишаючи шию вільною або обмотували навколо шиї під підборіддям. Перший спосіб ношення побутував на Бойківщині ще на поч. XX століття.
В Іпатіївському літописі також згадується подібний головний убір — повойник.
У XVI—XVIII столітті жінки також носили обрус. Але починаючи з XV—XVI столітті на мініатюрах починають з'являтися жінки в намітках. У писемних джерелах термін «намітка» згадується під 1565 роком у Львівській міській книзі, а також у «Актовій книзі житомирського міського уряду XVI ст.». У Лохвицькій ратушній книзі другої половини XVII ст. з'являються терміни «намєтка» і «перемєтка».
Але найпоширенішою назвою цього головного убору на той час була «серпанок». Намітка і серпанок відрізнялися матеріалом. Намітка виготовлялася із звичайного полотна, серпанок — із дуже тонкого.
Намітка була обов'язковим атрибутом одруженої жінки. Якщо удома жінка могла ходити тільки в очіпку, на люди мала обов'язково вдягнути серпанок, інакше її піддавали зневазі. Але, зважаючи на консервативність тогочасного українського суспільства, такі випадки ніколи не траплялися.
У XVIII столітті було налагоджене промислове виробництво серпанків на фабриках.
У XIX столітті намітка була відома по всій території України. У цей час її ткали з найкращих сортів льону у домашніх умовах тонкими, як марля.
У XIX — поч. XX століття на Київщині та Черкащині у спадок від бабусі також отримували прозорі зеленуваті або сизуваті намітки із шовку-сирцю, але виготовляти їх уже не вміли.
На початок XX століття по всій території України, окрім центрів на Рівненщині, уже не ткали тонких лляних наміток. Намітки залишились виключно полотняні.
У кінці XIX — на початку XX століття намітки ще побутували у селянок Полісся, Буковини та Західного Поділля.
На початку XX століття вони майже повністю вийшли з ужитку в Східній Україні. У передвоєнні роки перемітки ще носили в західних областях, а в Карпатах і на Волині вони затрималися й до другої половини XX століття. Ще й тепер там можна зустріти намітки в скринях літніх жінок.
Нині намітки є частинами музейних колекцій, крамом на антикварних ярмарках, одягом фольклорних колективів. Підвищується інтерес до них у сучасних одружених жінок, які хочуть вбиратися традиційно на події в стилі етно. Майстер-класи з давніх способів вив'язування проводять у Музеї Івана Гончара, Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Національному музеї У Львові.
Регіональні найменування На Волині намітку називали «плат», на Поліссі — «завивало», на Лемківщині — «рубок», на Буковині — «рушник»; на Волинському Поліссі — «намітець»; на Гуцульщині, сході Закарпаття, заході Буковини, півдні Західного Поділля — «перемітка»; Буковині та Східному Поділлі — «рантух»; на Західному Поліссі — «серпанок», на Чернігівському Поліссі — «зав'язка»; на Східному Поділлі — «нафрама»Косміна О. Ю. Традиційне вбрання українців. — К. : Балтія-Друк, 2008. — Т. 1 : Лісостеп; Степ. — 2008. — 160 с. : іл. ISBN 966-8137-51-5.
Орнаменти за регіонами
На західному Поліссі намітки були переважно полотняні, лише в селі Крупове Дубровицького району Рівненської області виготовляли тонке серпанкове полотно. Орнаментували кінці прямокутними смугами вишивки або ткання, а також часто чоло — вузьку смужку, що при вив'язуванні опинялася над обличчям. Чоло не обов'язково знаходилось посеред намітки, а могло бути розташоване ближче до одного з країв. Це залежало від планованого способу вив'язування. Також, внаслідок того, що при вив'язуванні намітка складалась у декілька разів, частина її поверхні залишалась прихованою, тому поліські жінки мали можливість робити декілька варіантів узорів на кінцях і два різних чола, які опинялися назовні почергово залежно від бажання власниці. Декорування здійснювали перебірним тканням червоною ниткою чи вишивкою заволіканням червоним з вкрапленням чорного (синього) або вирізуванням («риззю») з додаванням прямої гладі і верхоплуту білим (або з додаванням червоного і синього).
Покутські та гуцульські перемітки були полотняні і прикрашені на кінцях перебірним тканням із сухозліткою срібного та золотого кольорів, також мали кутаси.
На Західному Поділлі кінці переміток — «забори» — мали орнаменти, ідентичні з лиця і вивороту. Для цього різні техніки: стебнівку, косу і пряму гладь, двобічний хрестик виконують так, щоб отримати двобічну вишивку. Краї викінчують петельним швом. Поблизу міста Заліщики забори виконують шовковою ниткою чорного кольору, де-не-де додаючи темно-червону. Часто поміж основною вишивкою і покрайницею заборів проводять стрічку ланцюжком металевою (золотою або срібною) ниткоюКулинич-Стахурська О. Мистецтво української вишивки — Львів, 2007—264 с. ISBN 978-966-02-4282-1.
У Східному Поділлі побутували світлі намітки з білими рельєфними орнаментами бавовняними, лляними та шовковими нитками на кінцях та чолі. Також зустрічались тут сіруваті, жовтуваті і чорні намітки, а також білі намітки, оздоблені тканням або вишивкою кольоровими нитками і тороками з кольорового бісеру.
У Хмельницькому (і де-коли Вінницькому) Придністров'ї нафрами ткалися в домашніх умовах із фабричних бавовняних ниток і вишивалися металізованими нитками. Техніки вишивки були ідентичними притаманним традиційному рушнику південно-східного Поділля, проте композиція мала лише один ярус орнаменту., с. 14-16
Наприкінці XIX століття на Буковині ткали перемітки, у яких поєднувалися перебірний візерунок зі смугами, витканими човниково-ремізною технікою. Як і на Поділлі узори були білими, рельєфними на світлому тлі і сполучали в собі лляні, бавовняні, шовкові нитки.Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики — К.:редакція вісника «Ант», 2005. — 400 с. — ISBN 966-340-083-8
Регіональні особливості вив'язування Особливості вив'язування залежали від того, якої форми використовувались очіпок та кибалка у визначеному регіоні. Це впливало на спосіб укладання намітки на голові, також методи вив'язування різнилися способом складання намітки та напрямком орієнтування кінців, що звисали.
Способів вбратися в намітку в Україні існувало безліч. Декілька різновидів могло існувати в одному селі. Технологію вив'язування ще пам'ятають старі жінки на Поліссі та у Карпатах, щодо решти регіонів — залишились замальовки етнографів XIX — поч. XX ст., які показують кінцевий зовнішній вигляд, проте не дають остаточної відповіді про спосіб завивання.
При вив'язуванні у західному Поліссі намітку складали по довжині в п'ять разів, обкручували її навколо голови і зав'язували на потилиці вузлом. Вільні кінці спадали вниз по плечах, сягаючи іноді стегон. У північно-західних районах Полісся намітку обвивали довкола дерев'яного обручика-кибалки, закріплювали один кінець, а інший залишали вільно звисати ззаду. Зверху по намітці горизонтально накладали кілька рядів стрічок. Стрічки перейшли на жіночий головний убір наслідуючи дівочий і виконували ту саму оберегову функцію.
У с. Дібрівськ Зарічненського району Рівненщини намітку перед вив'язуванням «ладили» — згортали поздовжні кінці до середини, а потім ще раз вдвоє. Для міцності мастили зверху вареною картоплею. Перед вив'язуванням отриманий згорток розгортали в області вишитого «чола». Розгорнутою частиною намітки накривали голову, залишаючи один кінець (коротший) звисати збоку, а іншим обкручували підборіддя і двічі — голову, а потім протягували його через задню частину полотнища на перед, прилаштовуючи вишитий кінець прямо над чолом. Інший кінець підтикали біля вуха.
У с. Люхча Сарненського району Рівненщини намітку вив'язували складніше, залишаючи ззаду звисати обидва кінці і петлю із частини полотнища.
У с. Озеряни Олевського району Житомирщини намітку складали увосьмеро і перев'язували на відстані третини довжини від правого кінця. Коротший кінець розгортали і клали на голову так, щоб перев'язка опинилась над правим вухом. Нерозгорнутий кінець притримували лівою рукою над вухом, а правою перегинали його, завертали до потилиці і обгортали навколо голови справа наліво. Далі просовували крізь утворену петлю над правим вухом і залишали петлею на спині, закріплюючи кінець над лівим вухом. Старші жінки розгорнутим кінцем обгортали підборіддя і закріплювали його біля правого вуха.
На Покутті намітку зав'язували півколом над чолом, на Гуцульщині (село Яворів) над чолом рясували, зверху білої перемітки пов'язували червону квітчасту хустку, з'єднуючи її кінці у вузлик на маківці. У піст хустку не вив'язували, а вбиралися лише в білу перемітку.
На Бойківщині наміткою-«завійкою» обгортали обличчя, а один чи два кінці опускали на спину або груди. Інколи один кінець намітки опускали на спину у вигляді довгої петлі «циби».
У деяких місцевостях Західного Поділля та Східної Галичини у середині ХІХст. додатково до намітки на плечі кидали синю або червону хустку. Інколи хусткою обв'язували навколо очіпок, обводячи нею і підборіддя. Кінці хустки і кінці намітки опускали по спині і вони сягали майже краю свити.
У буковинській намітці довге полотнище стелилось по спині.
На східному Поділлі намітку зав'язували спереду. Подекуди один вишитий кінець намітки опускали на плече, інший — на груди.
На Чернігівщині носили «склендячку», яка була коротша від намітки і, як правило, не закривала верх голови. Її завжди одягали поверх очіпка і часто прикрашали стеклярусом.
На Лівобережній Черкащині намітку вив'язували поверх рогатого очіпка, повністю закриваючи його. Кінці зав'язували на потилиці вузлом або бантомКорнієнко Г. Традиційний одяг Черкащини кін. XIX — поч. XX ст. — К.: Родовід, 1993 — 32 с..
На Правобережній Черкащині намітку в'язали «з вушками» по круглому високому очіпку. Кінці залишали звисати по спині до пояса. Старші жінки один кінець обводили під підборіддям, зав'язуючи обидва ззаду.
Застосування в обрядовості та народній магії
Весільна обрядовість Перемітка має особливе значення у весільному обряді гуцулів. Зокрема в с. Довгопілля Путильського району перед виряджанням «князя» до шлюбу, він з дружбами сідає перед весільним деревцем, а мама кладе перед ним колачі й покриває його переміткою на знак того, що він уже не парубокГуцульська вишивка з колекції НМНМГП імені Й. Кобринського/ Загальна редакція О. Никорак — К.: Родовід, 2010. — 200 с. ISBN 966-7845-52-0. За день до весілля молодий відсилає до нареченої гінців з подарунками, серед яких два калачі, пляшка напою, перемітка або рантух, червона хустка і чоботи.
У деяких регіонах України наміткою зв'язували руки молодих при вінчанні. У інших регіонах для цього використовували хустку або рушник. Ця дія мала забезпечити міцну сім'ю. Побутував також обряд перев'язування молодої наміткою навхрест. Це мало символізувати набуття дівчиною нового соціального статусу — «з дівиці в молодиці».