Вели́кий Бичкі́в (до 1944 — Великий Бочков) — селище на заході України, в Рахівському районі Закарпатської області, центр Великобичківської селищної громади. Один із найстаріших населених пунктів східного Закарпаття. Розташоване в улоговині біля підніжжя Карпатських гір, на правому березі річки Тиси при впадінні в неї гірської річки Шопурки, за 35 км від районного центру Рахів, за 174 км від обласного центру Ужгород, за 29 км від Центру Європи (околиця с. Ділове) і за 12 км від залізничної станції Солотвино.
На північ від Великого Бичкова розташований лісовий заказник «Діброва».
Історія Давні часи Великий Бичків — найстаріший населений пункт Рахівщини. Першу згадку про нього в документальних джерелах знаходимо ще в кінці XIV століття. В грамотах Мараморощини XIV—XV ст. відзначено, що угорський король Людовік Великий подарував синам воєводи Сааза Балку Драгову та Іоану Бичків, Білу Церкву, Тересву і Буштино (11 серпня 1373 року). Хоча ряд джерел вказують на те, що заселення Великого Бичкова почалося раніше, наприкінці XIII століття. Заселялось спочатку правобережжя Тиси, потім в XIV—XV ст. — ліва сторона Тиси, що тепер входить до складу Румунії.
Власниками Бичкова спочатку були волоські воєводи, але населення було русинським. Постійні війни, феодальні міжусобиці, набіги кочовиків, турецько-татарська агресія, селянські повстання протягом середньовіччя приводили до скорочення чисельності мешканців села, яке поповнювалося за рахунок біженців з Галичини, Волині, Поділля. У 1444 році двоє бичківців, Семен і Юрій, одержали титули шляхтичів за героїзм у боях з турками в нижній течії Дунаю. Інші двоє бичківців — Богдан і Михайло Тотули — одержали землі в Бичкові, Лузі і Крочунові теж за хоробрість у битві з турками під Варною, а Михайло Іргальцій — під Белградом.
У кінці XV ст. Великий Бичків став центром Великобичківської казенної домінії, що займала значну територію у східній частині Мараморощини: від Ясіня до села Грушово, включаючи населені пункти лівобережжя Тиси (територія сучасної Румунії). На початку XVIII ст. Великий Бичків стає одним із центрів розвитку лісової і деревообробної промисловості, лісосплаву. У 1720 році на річці Шопурці побудовано лісопилку, яка стала найбільшою на Закарпатті. Тут виготовляли дошки для Белградських верфей і бочко-тару для солотвинських солекопалень. Права сторона річки Тиси була перетворена на річковий порт (Портош), де містились склади зі сіллю. Населення Великого Бичкова відбувало державну панщину, так звану «королівщину», і змушене було своєю тягловою силою перевозити сіль з Солотвино до портових складів. Щорічно бичківські державні кріпаки перевозили до 2000 штук великих соляних каменів. У порту сіль навантажували на баржі, плоти-бокори, і при охороні солдатів на чолі з офіцером її сплавлювали по Тисі в Угорщину. В 1732 році було сплавлено по Тисі в Белград 28600 дощок для будівництва австрійських кораблів. В кінці XVIII — першій половині XIX ст. на р. Шопурці діяв тартак з переробки деревини, виготовлялись дошки, столярні вироби, дранки, бочки, шпали для залізниць. У цей час Великий Бичків входив до складу 20 юридичних міст і містечок Закарпаття. Тут зосереджувались солене, гірничорудне, лісове казенні управління. У 1868 році в селищі було побудоване перше лісохімічне підприємство не лише Закарпаття, але й Угорщини,— хімзавод «Клотільда», на якому переробляли букові дрова на оцет, деревне вугілля та іншу продукцію. Там трудилися сотні робітників. Решта місцевого люду була зайнята на лісорозробках, лісосплаві, в ремісництві. Однак більшість займалася сільським господарством, скотарством, про що свідчить зображення бика й орача (плугатаря) на давній емблемі селища. Печатка з цим символом (у декоративному картуші — селянин, який оре плугом, запряженим биком) відома з кінця XVIII ст.; впродовж XIX ст. символіка поселення не зазнала змін.
Тільки в 1806 році у Великому Бичкові було відкрито церковно-парафіяльну школу, де навчалось 86 дітей, а в 1889 році — у Малому Бичкові. До того часу більшість населення селища була неписьменною.
У другій половині XIX ст. Великий Бичків був повітовим містечком — центром Тисодолинянського округу (повіту) Марамороського комітату (у 1896 р. округове правління було переведено до Рахова).
Багато бичківців стало жертвами австро-угорських властей в Мараморош—Сигіті 1914 року. Багато були засуджені, а двох жителів: братів Михайла і Дмитра Підмалівських та Михайла Британюка повісили на шибениці.
Від 27 жовтня 1916 до 26 листопада 1916 у Великому Бичкові перебувала Гуцульська Сотня УСС. Ця сотня була створена в 1916 р. по розгромі під Бережанами і мала 180 стрільців, майже самих гуцулів.
Міжвоєнний період З розпадом Австро-Угорщини в 1918 році українське населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об'єднатися з Україною. 250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 односельців брали участь у Хустському з'їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про возз'єднання краю з Соборною Україною, а один із них — Василь Йосипчук був обраний секретарем з'їзду. З входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків стає одним з найбільших революційних і культурницьких центрів Закарпаття, за що чеські урядовці називали його «Малим Харковом» — за аналогією з тодішньою столицею Радянської України. Селищні комуністична, комсомольська, піонерська, жіноча організації були одні з наймасовіших у краї, її керівники: Іван Локота, Микола Сидоряк, Михайло Жупник-Чорногорський, Матвій Руснак та ряд інших входили до складу крайкому КПЧ і ЦК КПЧ. Іван Локота в 1929 році став сенатором, а Микола Сидоряк в 1924 і 1929 рр. вибирався в палату депутатів парламенту. Робітничий рух зосереджувався навколо хімзаводу «Клотільда». Тут діяли профспілкова організація, робітничий комітет, рада довірників, ще в 1897 році була створена соціал-демократична група. Бичківські робітники вміли відстоювати свої права, і неодноразово добивалися успіху. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства «Просвіта», яке тут було засновано в 1920 році. Завдяки діяльності О. Кухтина, М. Водоноса, М. Марущака, І. Романченка, Ю. Кузьмика та багатьох інших у Бичкові створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію «Пласт», гімнастичне товариство «Сокол», «Освітнянський союз», футбольний клуб «Довбуш», сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр «Нова сцена» — перший український професійний театр Закарпаття, який очолив вчитель місцевої горожанської школи Ю. А. Шерегій.
Освіту бичківські школярі здобували у горожанській школі, п'яти державних народних (початкових) школах, гімназії о. Василіян, які діяли в рідному селі у 20—30-х рр. XX ст. Багато з них продовжили навчання у гімназіях, у торговельних школах, академіях, духовних і учительських семінаріях Закарпаття та Чехословаччини, вищих навчальних закладах Європи.
Друга Світова війна 12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами «за» і п'ятьма «проти» підтримали Українське національне об'єднання. Саме з цим селищем пов'язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі. Серед послів Сайму та Уряду Карпатської України були й великобичківці: Михайло Марущак, Микола Мандзюк і Михайло Тулик. Багато бичківців захищало рідну землю від угорської фашистської агресії на Красному полі біля Хуста.
16 березня 1939 року на мості в Румунію терористами з «Собот Чопот» був убитий Павло Волощук — вчитель, районний комендант ОНО «Карпатська Січ».
Спортзал горожанської школи перетворено на катівнюМ. Андрусяк З БОЇВ ЗА КАРПАТСЬКУ УКРАЇНУ. — «Галичина», 22.02.2019., околиці й урочища селища стали місцями розстрілу українських патріотів. В Бабиному Яру фашистами розстріляно члена ОУН Василя Кузьмика з Великого Бичкова.
Після зайняття селища Червоною Армією у жовтні 1944 року 297 жителів мобілізували до лав Червоної Армії, а 92 — до Чехословацького корпусу Л. Свободи. 73 не повернулись до рідних домівок. За часів радянської влади Великий Бичків — робітниче селище. Тут діяло декілька великих промислових підприємств, колгосп, розвивалась освіта, культура, фізкультура і спорт. В 1957—1958 роках відкрито басейн, парк ім. І. Я. Франка, історико-краєзнавчий музей, 1964 році — пам'ятник Т. Г. Шевченку. 1947 року починається діяльність найкращого самодіяльного ансамблю Рахівщини «Лісоруб» (керівник В. В. Пекарюк), пізніше були створені ансамблі «Ялинка», «Візерунок», «Сестрички», «Струмок», ВІА «Октава», «Тиса» та інші.
Населення 1959 1979 1989 2001 20166,6638727896894309327 За переписом 1848 року в Бичкові проживало 2320 осіб. За переписом 2001 року — 9423, з яких понад 95 % — українці. Проживають також угорці, росіяни, румуни, цигани та представники інших народностей та національностей.
Мовний склад Рідна мова населення за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська897495.24%угорська2712.88%румунська810.86%російська770.82%білоруська40.04%вірменська10.01%циганська10.01%словацька10.01%німецька10.01%інші/не вказали120.12%Усього9423100%
Присілки Крушник Крушник — колишнє село в Україні, в Закарпатській області. Об'єднане з селом Великий Бичків рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967.
Перша згадка у XVIII столітті, пов'язана із млинами на каналі Млинівка. У 1937 р. тут спорудили дерев’яний храм Вознесіння Господнього. Пізніше збудували Свято-Покровський храм.
У присілку працює школа, музична школа.
Малий Бичків Малий Бичків — колишнє село в Україні, в Закарпатській області. Об'єднане з селом Великий Бичків.
Згадки в історичних джерелах за роками: 1785-6 — Alsó-Bocskó, Kis-Bocsko, Klein Bocsko, 1851 — Kis-Bocskó, 1877 — Bocskó (Nagy- és Kis-), 1892 — Kis-Bocskó (Mále-Bocsku), 1898 — Kis-Bocskó.
З селища походить багато відомих людей, серед яких: єпископ Т. Ромжа, о. Віктор Желтвай (1886—1963) — один із засновників Товариства “Просвіта”, відома поетеса Миколая Божук (1907—1938).
Церква Покрови Пресвятої Богородиці (1895 рік) У 1801 р. в Малому Бичкові, який тепер є частиною Великого Бичкова, була дерев’яна церква.
Теперішню базилічну церкву збудували з каменю та цегли на кошти селян та з допомогою держави. Особливо відзначилися жертовністю М. Марущак, І. Кузьмик, Липай, а М. Коперльос подарував дзвін. Землю під будівництво виділила родина Шишваків, і на ту ділянку перенесли каплицю з цвинтаря. Автором іконостаса був різьбяр В. Смирдул. Ікони перемалював В. Попович. Попереднє настінне малювання виконав Любомир Медвідь, а нове – Й. Ягнюк та Корж. Над входом вказано дату спорудження церкви і дату останнього ремонту в 1973 р.
М. Попович (1927 р. н.) розповідає, що найбільше на спорудження церкви дарувала заможна, але бездітна родина Марущаків. У ніч перед посвяченням церкви сталася трагедія: Марущаки померли від чадного газу. Із вдячності за їх велику допомогу померлих поховали в лівому притворі церкви.
Храми У 1751 р. у Великому Бичкові були три дерев'яні церкви з вежами, прикрашені місцевими образами, присвячені св. Архангелу Михаїлу (“Благословенна от Еппа Стойки. Має всі тутешні образи… Свіщники три мідяні. Звони два тепер благословенні. Хоругви дві…”), св. Миколаю ( “… образами украшена тутешніми… Свіщники: 3 мідяні”) і Покрові пр. Богородиці (“Образами украшена, благословенна от Еппа Бизанція… Свіщники два: єден мідяний, другий дерев’яний. Дзвон єден, не благословенний”). У 1801 р. згадано стару дерев'яну церкву без турні, яку планували збільшити і додати турню із твердого матеріалу. З літературних джерел відомо, що в 1719 р. житель сусіднього села Луг, Єремій Джуд, заснував Бичківський монастир, а в 1722 р. збудував церкву.
Церква Успіння пр. Богородиці (1845 рік)
Теперішня мурована з каменю з цегляними склепіннями базилічна церква, споруджена, як переказують, з 1831 до 1845 р. (у шематизмі вказано 1841 – 1844 роки) під час забудови вулиці на замовлення та коштом держави. Люди забезпечували робочу силу та волів для перевезень. Священиком тоді був о. Фанкович.