Карфаге́н, також Картаге́н чи Картаге́на (, або Karthago, ,, ) — стародавнє місто у Північній Африці (руїни якого розташовані за 16 км на північ від міста Туніс у Тунісі), у давнину було столицею однойменної держави.
В наш час воно існує як руїни античного і середньовічного Карфагену та сучасне місто Картаж у вілаєті Туніс. (арабська вимова топоніму). В місті Картаж розташована одна з резиденцій президента Тунісу.
Історія
Від фінікійської колонії до метрополії
Карфаген був заснований у 823 р. до н. е. переселенцями з фінікійського міста Тір і отримав назву, що з фінікійської перекладають як Нове Місто. «Новим» Карфаген був насамперед щодо сусідньої Утіки (чиє ім'я, відповідно, перекладають як «старе (місто)»), але деякі дослідники розуміють назву як «новий Тір»Carthage: new excavations in Mediterranean capital . За легендою колоністів-засновників очолювала царівна Елісса, що втекла з рідного міста після того, як її брат — цар Пігмаліон вбив її чоловіка Сіхея. Перекази стверджують, що місцеві мешканці фактично відмовили фінікійцям, дозволивши їм зайняти землі не більше, аніж її вкриє бича шкіра. Проте Елісса розрізала шкіру на смужки і зв'язаною з них мотузкою відмежувала цілий пагорб, на якому і заснувала цитадель нового міста (майбутню Бірсу).
У 814 р. до н. е. Елісса наклала на себе руки (за легендою — зруйнувавши таким чином плани ватажка максіїв Ярбаса взяти її за дружину і отримати місто у «посаг»), і в Карфагені був встановлений республіканський устрій аристократичного зразка. Вища влада в місті належала Раді десяти (Ашарату) — спочатку із супутників Елісси, а потім із їхніх нащадків. Існували і народні збори (ам), але про їхні повноваження практично нічого невідомо, що може свідчити про те, що їхній вплив був незначним. Командувача військом (рабімаханата) призначала Рада десяти, саме він представляв Карфаген і у зовнішніх зносинахМустафін О. Справжня історія стародавнього часу. Х., 2018, с.152-153.
У першій чверті VII ст. до н. е. до Карфагена прибуває нова хвиля переселенців з Фінікії. Місто швидко зростає, налагоджуються торговельні зв'язки не лише з метрополією і іншими фінікійськими колоніями, але й з Етрурією і Грецією, зокрема з Коринфом. У 663 р. до н. е. карфагеняни заснували і першу власну колонію — Ебес на острові Пітіуса біля узбережжя Піренейського півострова. Проникнення карфагенян на далекий захід Середземного моря викликало конфлікт із Массалією, яка вважала ці території власною «вотчиною». Карфагеняни зазнали поразки і змушені були зосередитись насамперед на освоєнні африканського узбережжя. Так, наприкінці VII — початку VI ст. до н. е. був заснований Керкуан на півострові Бон, встановлений контроль над Гадруметом, Сабратою і Лептісом.
«Великі війни» Малха. Спроба встановлення тиранії і утвердження олігархії
В 50-х роках VI ст. до н. е. під керівництвом командувача Малха карфагенянам вдалося здобути кілька важливих перемог над сусідніми берберськими племенами і звільнити місто від обов'язку сплачувати данину максіям, на землі яких він був заснований. В історію ці війни увійшли під назвою «великих». На знак тріумфу десяту частину здобичі командувач у супроводі свого сина відіслав до Тіра. Переправившись до Сицилії, Малх встановив контроль над фінікійськими містами на заході острова і сусідніми племенами сіканів, уклавши союз з елімами. У 545–540 рр. до н. е. — воював на Сардинії. Карфагеняни зруйнували непокірну фінікійську колонію Кукуред, поруч з яким заснували вже карфагенський Караліс (сучасний Кальярі). Однак надалі військова кампанія складалася невдало і ашарат засудив Малха до вигнання — разом з усім його військом.
У відповідь Малх переправив військо до Карфагена і захопив владу у місті. Члени ашарату були страчені, а народу оголосили про відновлення «справедливих старих законів». За стилем правління влада Малха загалом нагадувала давньогрецьку тиранію. Супротивники підозрювали, що він хоче стати царем, проте публічно він таких намірів не висловлював, вочевидь розуміючи непопулярність такого кроку серед громади. Проте врешті-решт проти Малха виступив навіть його власний син, за що був страчений. Обурений народ невдовзі повстав і розправився із самим Малхом.
В Карфагені була встановлена олігархічна конституція. Формально влада належала народним зборам. Але керувала адіра (фінік. ), яка відтепер призначала військового командувача і державних посадовців. Вища цивільна влада зосереджувалася в руках двох суфетівМустафін О. Справжня історія стародавнього часу. Х., 2018, с.153-154. Існували також посади суддів, скарбників (мхашбів), «наглядачів за ринками» (махазів) і писарів (соферів). Якщо для призначення на деякі з них і не було майнового цензу, для не надто заможних громадян вони все одно були недоступні, адже за цю роботу в Карфагені не платили.
Доба Магона і Магонідів Незважаючи на прагнення авторів конституції всіляко обмежити можливості для встановлення тиранії, одразу після завершення «малхової смути» фактична влада зосередилася в руках нового командувача — Магона. Цьому сприяла і проведена ним військова реформа. Спрямована на посилення військової дисципліни, вона фактично легалізувала використання загонів найманців, які слухалися лише того, хто їм платив.
Наведення дисципліни було вкрай важливе з огляду на війни, до яких був втягнутий Карфаген. Занепокоєні масовим переселенням на Корсику фокейців (540 р. до н. е.) містяни уклали союз з етруським містом Цере. В битві при Алалії (535 р. до н. е.) альянти зазнали поразки, але й переможці втратили майже весь свій флот. Фокейці змушені були визнати Сардинію карфагенським володінням і евакуювати з острова усіх грецьких колоністів. Щоправда, населення Сардинії і навіть деякі фінікійські міста чинили карфагенянам відчайдушний спротив, у боротьбі з сардами врешті-решт загинув старший син Магона Гасдрубал.
Наприкінці VI ст. до н. е. карфагеняни перейшли в рішучий наступ в Іберії. Тартесс у цей час був ослаблений руйнівним землетрусом, і скориставшись цим пунійці завдали місцевим царям Форіку та Аравріку важкої поразки, внаслідок якої тартесійці змушені були відмовитися від усіх територій на схід від Гібралтара, що перетворився на опорний пункт карфагенян. Спираючись на нього, вони поступово починають перебирати контроль над південно-східним узбережжям сучасної Іспанії.
У 515 р. до н. е. спартанці на чолі з Доріеєм за підтримки киренців спробували заснувати колонію у гирлі річки Кінипс біля Лептіса. За підтримки максіїв і лівійців карфагеняни витіснили колоністів. Східним кордоном Карфагена офіційно були визнані Філенові олтарі.
Доріей попрямував спочатку до Італії, а потім — до Сицилії, де між Панормом і Солунтом заснував колонію Гераклея. Еліни звернулися за допомогою, і карфагеняни не забарилися. Гераклея була зруйнована, сам Доріей загинув (506 р. до н. е.), а Карфаген закріпив за собою захід Сицилії.
Карфагенська таласократія
Експансія карфагенян в Іспанії призвела до нової війни з массаліотами. В розпал війни до Карфагену прибули посланці перського володаря Дарія Великого. Але царську «пропозицію» приєднатися до персів містяни відхилили. У 484 р. до н. е. массалійський флот під керівництвом Геракліда Міласького завдав карфагенянам поразки у Артемісія Іберійського. Проте за умовами миру греки змушені були погодитися на карфагенську блокаду Гібралтарської протоки.
У 481 р. до н. е. карфагеняни таки уклали союз з Ксерксом, зацікавленим в «оточенні» Еллади. Для наступу на греків карфагеняни використали конфлікти між їхніми містами і звернення по допомогу тирана Регія Анаксилая, який був пов'язаний проксенією з сином Магона Гамількаром. Той з величезною армією десантувався в Сицилії і рушив на Гімеру. На зустріч Гамількару виступила армія сиракузького тирана Гелона. 20 вересня 480 р. до н. е. греки зненацька напали на невеличкий загін карфагенського командувача, що приносив жертви богам. Зрозумівши, що врятуватися не може, Гамількар кинувся у жертовний вогонь. Позбавлена керівництва карфагенська армія зазнала нищівної поразки. Карфагеняни поквапилися укласти мир, погодившись сплатити військові витрати сиракузян, дві тисячі талантів срібла контрибуції і збудувати два храми для зберігання тексту угоди.
Замирившись із Сиракузами, карфагеняни отримали змогу допомогти Гадесу, який в цей час взяли в облогу тартессійці. Однак після перемоги карфагеняни не захотіли залишати Іберію, і вже самі взяли місто штурмом. Гадес увійшов до складу їхньої держави на правах союзника, зберігши власне самоврядування, право карбувати свою монету, флот і навіть військо. Спираючись на Гадес, карфагеняни завершили розгром тартессійців, приєднавши їхні володіння до своєї держави (не пізніше 477 р. до н. е.).
З 475 р. до н. е. Карфаген змушений був вести виснажливі війни і проти своїх берберських сусідів. Спочатку, щоправда, від них намагалися відкупитися. А пізніше, під керівництвом онуків Магона Великого (їх було аж шість), насамперед Ганнона (сина Гамількара, що пізніше отримав прізвисько Мореплавця), перейшли в рішучий контрнаступ. Принагідно карфагеняни приєднали до себе Утіку, яка теж увійшла до складу їхньої держави на правах союзника (однак, на відміну від Гадеса, без права карбувати власну монету, до того ж під контролем Карфагена опинилися її зовнішні зносини, навіть комерційні). Був зруйнований Кібос — єдина іонійська (і взагалі грецька) колонія безпосередньо на західноафриканському узбережжі. Під владу карфагенян потрапила і Евбея — грецьке містечко на острові поруч з Гіппоном Акра.
Для цілковитого контролю над шляхом до Гібралтара була створена особлива система колоній-ринків. Приблизно з 460 р. до н. е. Ганнон Мореплавець розпочав утворення колоній на Атлантичному узбережжі Африки і здійснив подорож на південь від гирла річки Сенегал (за деякими інтерпретаціями допливши аж до Камеруну). Брат Ганнона Гімількон спробував досягти Естримнід (Бретані, або ж Корнуолла), однак його плавання було не таким успішним, північна торгівля залишилася в руках «союзного» Гадеса.
Експансія на Сицилії і внутрішня криза у Карфагені
Карфагенська олігархія, однак, була незадоволена всевладдям Магонідів і лише шукала приводу, аби покласти йому край. Врешті решт останнього онука Магона, який залишився на той час живий, — Гісгона вигнали з міста, поставивши йому у вину поразку під Гімерою його батька Гамількара, і той знайшов притулок у Селінунті. Щоб уникнути надалі надмірного зосередження влади в руках окремих осіб, був утворений новий державний орган — Рада ста, що формувалася з колишніх посадовців і мала стежити за дотриманням законів. Особливо пильними члени Ради мали бути щодо суфетів і військового командувача (або командувачів — іноді їх призначали одразу двох). Потрапити до Ради могли лише найзаможніші громадяни, бо існував майновий ценз, а вибори здійснювали «комісії», що самі поповнювали свій склад шляхом кооптування.
Тепер Магоніди не здавалися такими небезпечними. Сина Гісгона — Ганнібала Рада навіть призначила командувачем у новій сицилійській війні. У 409 р. до н. е. Ганнібал з військом десантувався у Мотії. Еліми добровільно перейшли під владу Карфагена, Селінунт і Гімера чинили відчайдушний спротив, але також були здобуті і приєднані до карфагенських володінь. У 406 р. до н. е. наступник Ганнібала Гімількон розвинув успіх і взяв в облогу Сиракузи. Лише епідемія в таборі нападників врятувала місто.
У 405 р. до н. е. був укладений мир, який віддавав Карфагену половину Сицилії з Селінунтом, Гімерою, Акрагантом і землями сиканів, а Гела та Камарина ще й мали сплачувати пунійцям данину. Щоправда, Гімількон змушений був поспішати до Африки, де почалося повстання берберів. Повстанці підійшли до мурів самого Карфагена і придушити заворушення вдалося лише за допомогою хитрощів.