Печерний храм «Судилище» — прийнята умовна назва великого середньовічного печерного комплексу, розташованого у східній стіні скельного проходу (вулиці) від міських воріт Ескі-Кермена.

Внутрішній устрій приміщення не відповідає звичним уявленням про печерні храми і ще в XIX столітті за ним закріпилася назва «Зала Суду»: гірське місце вважали суддівським кріслом, кам'яні лави з боків — сидіннями для обвинувачених, свідків та варти.

Опис Храм має загальні розміри приблизно (через асиметричне планування) 15 м на 17,5 м складається з суміжних печер, вирубаних, судячи з різних технічних прийомів обробки стін, у три етапи: XI—XII століття, кінець XII століття — XIII століття і XIII—XIV століття. Висота стель — близько 2 м (велика ділянка стелі в західній частині обрушилася в другій половині XIX століття).

З міської вулиці, із західного боку, до церкви ведуть три двері з пазами для дерев'яних рам, між двома з них прорубане вікно з нішою під ним. Південні двері, обрамлені напівколонами, служили, мабуть, головним входом. Через цей парадний вхід потрапляли у власне храм із півкруглою апсидою у східній частині. Вівтар відокремлювався від основної зали вирубаною в скелі перепоною (від якої залишилася основа) з порогом царської брами. Збереглися пази для встановлення дерев'яного іконостасу. У східній частині апсиди біля стіни — вирубаний кам'яний синтрон із гірським місцем та сидінням для архієрея посередині. Перед ним розташовувався престол — від нього залишилося квадратне заглиблення у підлозі. Апсида була розписана фресками, залишки якої бачили Євген Марков у 1872 (описав, як неясні сліди) і в 1920-х роках Микола Рєпніков:«З-під кіптяви виступає ографування німба та силует поясного зображення Предтечі від Деїсуса»Печерний комплекс своїми трьома південними частинами виходить на обрив плато; у південно-західному куті храму розташований дверний отвір, що виходив на навісний балкончик (втрачений). Там само, уздовж заокругленої стіни, вирубано лаву. Південна половина комплексу у східній частині складається з трьох суміжних приміщень. Спочатку йде зал з лавами по північній і південній сторонах, який закруглюється у східній частині, де пробиті двері в наступне приміщення. У другому також прорубані двері до обриву, в якому збереглися пази для встановлення підвісного балкона, з якого вели дерев'яні сходи вниз. На стінах печери є пази для дерев'яних конструкцій, у підлозі вирубано дві гробниці. До останнього, третього приміщення, ведуть дві сходинки. Печера, розмірами 3 м на 2,5 м і за формою близька до прямокутника, вважається каплицею. Тут уздовж довгих стін зроблені лави та апсида у східній частині, зі скельним порогом — ймовірно, основою дерев'яної вівтарної перегородки.

Двері з трьома сходинками вели до північної частини храму, яка, ймовірно, раніше була відокремлена перегородками. Стеля тут підтримувалася чотирма стовпами, два з яких на сьогоднішній день обвалилися. Стіна приміщення трохи вигнута назовні і розділена колонами на чотири примикаючі одна до одної напівкруглі виїмки з кам'яними лавами та вирубними гробницями в трьох із них. У четвертому півколі розташовувалася ємність для збору води, що сочилася через тріщину в скелі, кам'яна хрещальня і ще одна гробниця. Судячи з замурованого камінням отвору в стелі, на ранньому етапі існування фортеці тут була зернова яма, яка, під час вирубки північної частини комплексу була зруйнована, а горловина замурована.

Історія На думку Миколи Рєпнікова, трихапсидний храм на місці сучасного «Судилища» було влаштовано після зносу оборонних стін у період панування хозар (тобто з кінця VIII до середини IX століття). Пізніше печеру збільшили на північ, за лінію колон, які були вирубані з масиву скелі в процесі розширення, і пробили двері в південній частині бічної апсиди.

Юрій Могаричов вважає, що на початку (найімовірніше, у XI—XII століттях) було збудовано окрему церкву (у формі трилисника) та каплицю. У північній частині церкви, відгородивши від решти простору стіною вівтарної перегородки, влаштували хрестильню, що змусило спорудити перегородку за межі заокруглення апсиди. Первісна церква обмежувалася лінією південного краю північного входу — західна частина резервуара для води. Каплиця спочатку мала окремий вхід по зовнішніх сходах від ряду висічених у основі скелі гробниць біля підніжжя плато. Наприкінці XII - початку XIII століття місто сильно розрослося - за висновками Євгена Веймарна, до 600 садиб з населенням близько 3000 осіб. Збільшення числа парафіян потребувало розширення первісного храму і під час реконструкції об'єднали його з каплицею, спробувавши влаштувати новий баптистерій. У процесі вибивання приміщення, побоюючись цілісності великої і тонкої стелі, залишали підпірні колони.

Андрій Гуськов вважає, що печерний комплекс у нинішньому вигляді створений у XIV столітті, коли мешканці покинули місто та його останніми мешканцями залишалися ченці, поєднанням кількох старих житлових та господарських приміщень.

На думку Миколи Дніпровського, у період розквіту Ескі-Кермена, в районі центральних міських воріт, існував монастир, до складу якого входив і комплекс Судилища. Після загибелі та запустіння міста наприкінці XIII століття ресурсів на відновлення монастиря у мешканців вже не було і храм «стиснувся» до колишньої вівтарної частини.

Історія вивчення Перша згадка про пам'ятку належить анонімному французькому автору подорожніх нотаток 1784 року, який, серед інших храмів Ескі-Кермена, відзначив «велику й незвичайну церкву, склепіння якої підтримують колони». 1803 року Павло Сумароков у книзі «Дозвілля кримського судді, або Друга подорож до Тавриди» писав про церкву з кам'яним склепінням, що розташована праворуч від воріт.

У 1848 році учасник кримської експедиції графа Олексія Уварова художник Моріц Вебель створив кілька акварелей з видами храму, але чи був у ньому сам Уваров — невідомо.

Євген Марков у 1872 році описав печеру та підхід до неї, передавши повір'я місцевих кримських татар, що тут була грецька церква. Також автор послався на деяких мандрівників, які вважали її залишком монастиря.

Перше і найбільш повне наукове дослідження пам'ятки було проведено учасниками кримської археологічної експедиції Державної академії історії матеріальної культури імені М. Я. Марра 1927—1933 року під керівництвом спочатку Євгена Веймарна, потім Миколи Рєпнікова.

Примітки

Література