Марко́ Луки́ч Кропивни́цький (, с. Бежбайраки (Бешбийраки), нині с. Кропивницьке, Новоукраїнський район — ) — український письменник, драматург, театральний режисер і актор. З іменем Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру в наддніпрянській Україні й наступний етап розвитку реалістичної драматургії. Його прізвищем названо місто Кропивницький.
Ранні роки
Народився 22 (10)Стосовно дати народження драматурга існують розбіжності. Так, М. Смоленчук (праця «Марко Кропивницький і його рідний край»; 1971) указує на те, що у знайденій ним метричній книзі Покровської церкви села Бежбайраки записано, що М. Л. Кропивницький народився 10 (22) травня 1840 року. Зазначена обставина через багато десятиліть після смерті митця стала підставою прийняти цю дату як офіційну. Однак парадокс у тому, що сам письменник усе життя днем свого народження вважав 25 квітня (7 травня) 1840 року. Саме цю дату він зазначив і в своїх мемуарах під назвою «Автобіографія (За 65 років)» («Я родився в с. Бешбайраках 25 апріля 1840 р.»). Звідки з'явилась інша дата у метричній книзі, можна лише гадати. На думку дослідника життя і творчості М. Кропивницького Анатолія Новикова, дуже ймовірно, що це елементарна канцелярська помилка. До метричної книги, найімовірніше, могли внести замість дати народження дату реєстрації народження дитини. Вельми сумнівно, щоб в освіченій дворянській родині Кропивницьких не знали справжньої дати народження сина. Тим більше, що у самого актора ніколи не виникало жодних сумнівів щодо дня свого народження. травня 1840 року у с. Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). Батько, Лука Іванович, походив зі шляхетного роду Кропивницьких гербу Сас. Попри походження і посаду управителя поміщицьких маєтків він, як писав драматург у «Автобіографії», був людиною «труда мозольного» і знав, що таке злидні. Специфіка служби не дозволяла йому приділяти достатньо уваги вихованню дітей. Проте Лука Іванович піклувався про сім'ю як тільки міг і зі всіх сил намагався дати сину і доньці можливу на той час освіту. Мати, Капітоліна Іванівна, зросла в дуже бідній родині колишнього кріпака І. А. Дубровинського, де брудна лайка та фізичне покарання вважалися буденною справою. Вона мала чудовий голос, грала на фортепіано, флейті, гітарі та багатьох інших музичних інструментах, але, на відміну від батька, була досить легковажною. Коли синові виповнилося п'ять років, Капітоліна Іванівна покинула сім'ю заради гусарського офіцера. Так малолітній Марко став напівсиротою при живій матері.
Через деякий час Лука Іванович зійшовся з нянькою своїх дітей Явдохою Петлішенко, яку він викупив із кріпацтва (офіційно одружитись удруге він не міг, позаяк нерозірваним залишався перший шлюб). Мачуха дуже полюбляла горілку. Користуючись майже повсякденною відсутністю батька, який був на службі у князя Кантакузена в сусідньому селі Катеринівці, вона постійно влаштовувала в оселі п'яні оргії. На долю ж Марка та його шестирічної сестри Ганни випадали здебільшого щоденна лайка та штурхани. Отже, довелося в дитинстві майбутньому драматургові зазнати всіх тих прикрощів, які тільки могли випасти на долю сироти. Часто він разом із сестрою був і голодним, і ночував в нетопленій хаті. Виростав хлопчина серед простих людей, і друзями його були кріпацькі діти.
Марко часто хворів, а раз, коли мав гарячку (було це у с. Дмитрівці над Бугом), впав у летаргічний сон. Всі думали, що хлопець помер. Батько послав за дяком, щоб їхав читати псалтир, але, поки дяка привезли, хлопець прокинувся і почав розказувати, ніби був у гарному саду і бачив там багатьох дітей, котрі їли золоті та срібні яблука і йому давали.
Але хоч якби там було, Лука Іванович не забував і про те, що син мав здобути освіту. Почалися Маркові «університети» на восьмому році життя з навчання у приватній школі шляхтича М. Рудковського в сусідній слободі Олександрівці. Хата, в якій містилася школа, складалась із двох половин. На одній була школа, а на другій мешкала сім'я Рудковського. Частина учнів, в тому числі й Марко, жила в школі. Спали всі разом, покотом на долівці. У школі Рудковського учні мали не тільки навчатися, а й виконувати всю роботу по господарству: доглядати худобу, полоти баштан, поливати капусту та все таке інше. Притому за навіть незначну провину Рудковський повчав свою дармову робочу силу нагайкою. Не раз довелося скуштувати такої вчительської «ласки» й малому Маркові. Скінчилося це «навчання» тим, що розгніваний Лука Іванович відшмагав «пана професора» батогом, а сина забрав додому.
Потім, намагаючись продовжити освіту, Марко кілька років змушений був жити то у маєтку князя О.Кантакузена у селі Катеринівка, то у садибі генерала Бутовського, то у домі офіцера Бракера, то в оселі попа Нестеровського. Про дитинство у Катеринівці Кропивницький розповідав у своїх автобіографіях і листах до Антоніни Маркович; також дитинству драматурга присвячені книги Миколи Смоленчука «Степи полинові» та «Ой літав орел» і повість арбузинського журналіста М.Петрова (Михайла Пигиди) «Маркове дитинство».
Більш-менш системну освіту майбутньому драматургу вдалося здобути у Бобринецькій повітовій школі, де він навчався з 1853 по 1856 рік. У цей час хлопчина жив у сім'ї своєї бабусі по матері Уляни Василівни Дубровинської. Сини його бабусі Олексій, Єгор, Микола і Федір були музикально обдарованими людьми, добре грали на різних музичних інструментах, любили літературу. «…Не проходило навіть вечора, — згадує драматург, — щоб в нашій господі не лунала музика або спів. Увечері до дядьків збирались товариші, найпаче в неділю, частувалися, співали (всі дядьки були в церковнім хорі) духовні концерти і світські пісні <…> а іноді і читали гуртом, найчастіше Гоголя і „Енеїду“ Котляревського». Дядьки разом з Марком співали народних пісень, серед яких були й українські (наприклад, «Ой ходив чумак сім літ по Дону…» та ін.).
Живучи у Бобринці, Марко часто бачився з матір'ю, яка розучувала з ним вокальні партії, навчала грі на фортепіано, скрипці, гуслях.
Величезний вплив на вирішення подальшої долі Кропивницького мало його знайомство у підлітковому віці з театральним мистецтвом. Сталося це завдяки приїзду до Бобринця влітку 1854 р. драматичної трупи Л. Млотковського. Після цього, як зазначає М. Йосипенко, бажання виступати на сцені в нього було таким, що «ані перспектива службової кар'єри, ані рішучі протести батька вже не змогли приглушити той потяг». Через деякий час дядько Кропивницького Микола Дубровинський разом зі своїм товаришем організував у Бобринці театральний гурток, до якого залучив і небожа.
Після закінчення 1856 р. з похвальним листом повітової школи і невдалої спроби продовжити навчання в гімназії Кропивницький поступає на державну службу до повітового суду у місті Бобринці, де кілька років працює дрібним чиновником.
Початок творчості
З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету, як вільний слухач. Любов до мистецтва приводить його до театру подивитися на знамениту артистку О. Фабіанську, яка того дня виконувала роль хлопчика в якійсь перекладній мелодрамі. Враження від її гри було таким, що юнак кілька днів ходив як непритомний, після чого вирішив одружитися з нею, забув про все на світі й став писати ночами п'єсу українською мовою (це був його перший драматичний твір «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить»). Коли ж Кропивницькому вдалося побачити уславлену акторку на сцені вдруге у спектаклі за французькою п'єсою Деннері і Лемуан «Материнське благословення, або Бідність і честь» у перекладі Перепельського (псевдонім російського поета Миколи Некрасова), він остаточно дійшов висновку, що його покликання театр. Провчившись як вільний слухач у Київському університеті три семестри, Кропивницький повертається до Бобринця, де з лютого 1864 р. служить у повітовому суді на посаді «столоначальника по гражданській часті».
Основною причиною повернення був створений тут акторами Соболєвими (братом і сестрою) театральний гурток, активну участь у роботі якого брав і юний Іван Тобілевич. Цей аматорський колектив виставляв твори українських і російських драматургів — І. Котляревського («Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці» і «Шельменко — волостной писарь»), М. Ващенка-Захарченка («Іди, жінко, в солдати»), М. Гоголя («Ревизор»), О. Островського («Не в свои сани не садись» і «Доходное место»). Силами акторів-аматорів було виставлено й першу драму Кропивницького «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (згодом після суттєвої переробки твір отримав назву «Дай серцеві волю, заведе у неволю»). Автор кілька разів його доопрацьовував. Нові редакції з'являлися 1873, 1882 та 1911 р. Останній варіант, що, за словами драматурга, є найдосконалішим, вийшов у світ уже після смерті письменника.
Після від'їзду з міста акторів Соболєвих Кропивницький фактично стає керівником гуртка. Він пробує свої сили і як актор, і як режисер, і на обох напрямах має великий успіх.
Так і не завершивши з різних причин освіти, Марко Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він й Іван Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея». На казенній службі Кропивницький не просувався, а незрідка й зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.
Живучи в Єлисаветграді, разом з місцевими аматорами та у складі заїжджих професійних труп Кропивницький виступає у приватному театрі Трамбіцького, а у вересні 1871 р. після смерті батька назавжди покидає казенну службу, розпродує отримане у спадок господарство і разом з дружиною Олександрою приїздить до Одеси.
В Одесі він отримує запрошення зіграти на сцені Народного театру графів Моркових і Чернишова роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Успіх був грандіозним. «Дебютант у ролі Стецька Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця», — зазначалось у газеті «Одесский вестник». Того ж року (1871) видрукував першу свою п'єсу «За сиротою і бог з калитою», хоч серйозно писати почав ще в Бобринці 1862 року. Перша його п'єса — «Дай серцю волю, заведе в неволю»
Від цієї події розпочинається нова сторінка не лише в біографії Кропивницького, а й в історії національного театру. Адже це була доба, коли українське сценічне мистецтво, за словами драматурга, було у занепаді (при «посліднім іздиханії»). «Справжньою подією стало те, — напише згодом Д. Антонович, що через двадцять років після смерті Соленика і сім років після смерті Щепкіна знову з'явився на українській сцені актор, що дорівнював їм силою і характером свого таланту, актор, що виконував ті самі ролі, але вже з нахилом до іншого стилю, і працював, одухотворений надією на самостійний український театр, відрубний від московського, з яким до того часу він був механічно сполучений». І все ж нелегко давалася Кропивницькому сценічна слава. Деякі колеги-актори йому заздрили, говорили, що він просто клеїть дурня, за що й аплодисменти, а рецензенти, мовляв, приятелі. Все це відбувалося на тлі неприховано ворожого ставлення значної частини публіки до українських вистав і всього українського взагалі. До того ж керівництво театру дедалі частіше стало залучати актора до російських вистав — переважно перекладних опереток.