Пе́рша світова́ війна́ (28 липня 1914 — 11 листопада 1918) — світова війна, глобальний збройний конфлікт, головним театром бойових дій якого була Європа, і в якому брали участь 38 держав із загальним населенням 1,5 млрд мешканців. У той час відома як Велика війна (, )До 1917 року в Російській імперії її також називали , , , , а також неформально (і до Жовтневого перевороту, і після) — «німецькою»; згодом у СРСР — «імперіалістичною». або «Війна, щоб завершити всі війни». За 4 роки війни до всіх армій було мобілізовано понад 70 млн осіб, зокрема 60 млн європейців, що робить її однією з найбільших війн в історії, а також — одним із найсмертоносніших конфліктів в історії, в якому, за оцінками істориків, загинуло до 8,5 млн вояків і 13 млн цивільних. Низка геноцидів, які були наслідками війни, та пов'язана з нею пандемія іспанського грипу, яка почалася у 1918, додатково спричинили багато мільйонів смертей у всьому світі. Конфлікт мав вирішальний вплив на історію людства першої половини XX ст.

Приводом для війни стало вбивство австро-угорського спадкоємця ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєво, яке 28 червня 1914 здійснив боснійський серб і югославський націоналіст Гаврило Принцип. Це призвело до погіршення відносин між Австро-Угорщиною і Сербією та спричинило дипломатичну липневу кризу. Ультиматум Австро-Угорської імперії від 23 липня Сербія виконала не повністю, через що армія імперії розпочала військові дії. Мережа взаємопов'язаних альянсів розширила й поглибила кризу, перетворивши локальну суперечку між двома балканськими країнами на велику міжнародну кризу, до якої була втягнута більшість країн Європи.

До липня 1914 року великі держави Європи були розділені на дві коаліції: Троїсту Антанту, що складалася з Франції, Росії та Великої Британії; і попередньо створений Троїстий союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Троїстий союз мав лише оборонний характер, що давало Італії змогу залишатися поза війною до укладення Лондонської угоди 26 квітня 1915 року, коли вона приєдналася до союзних держав після погіршення її відносин з Австро-Угорщиною.

Російська імперія вважала за необхідне підтримати Сербію і схвалила часткову мобілізацію після того, як Австро-Угорщина 28 липня 1914 року обстріляла артилерією сербську столицю Белград, розташовану за кілька кілометрів від кордону. Увечері 30 липня оголосили повну російську мобілізацію; наступного дня Австро-Угорщина та Німеччина зробили те ж саме. Водночас Німеччина вимагала від Росії демобілізації протягом дванадцяти годин. Після невиконання Росією цієї вимоги, 1 серпня 1914 року, Німеччина оголосила Російській імперії війну, проголосивши тим самим підтримку Австро-Угорщині, яка пішла за прикладом союзника 6 серпня 1914 року. Франція розпочала повну мобілізацію на підтримку Російської імперії 2 серпня 1914 року.

Врешті-решт, Перша світова війна призвела до розколу європейського континенту на два великих союзи — суперники:

союзні держави, до складу яких передусім увійдуть Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії, США, Франція, Російська імперія, Італія, Японія, Португалія, Греція, Сербія і Чорногорія; Центральні держави, до складу яких, перш за все, увійдуть Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперія та Болгарія.

Стратегія Німеччини щодо війни на два фронти проти Французької республіки та Російської імперії полягала в тому, аби швидко зосередити основну частину своєї армії на Заході, і розгромити Францію протягом 6 тижнів, а потім перекинути сили на Схід до того, як Росія зможе повністю мобілізуватися; згодом, даний план став відомий, як план Шліффена. 2 серпня Німеччина почала вимагати від Бельгії вільного проходу її територією, що було важливою складовою для досягнення швидкої перемоги над Францією. Після того, як їй у цьому відмовили, німецькі війська вторглися в Бельгію 3 серпня і того ж дня оголошено війну Франції; бельгійський уряд посилався на Лондонський договір 1839 року і, дотримуючись власних зобов'язань за цим договором, Велика Британія оголосила війну Німеччині 4 серпня. 12 серпня Англія та Франція також оголосили війну Австро-Угорщині; 23 серпня Японія стала на бік Великої Британії, захопивши німецькі володіння в Китаї та на Тихому океані. У листопаді 1914 року, Османська імперія вступила у війну на боці Австро-Угорщини та Німеччини, відкривши фронти на Кавказі, в Месопотамії та на Синайському півострові. Війна велась на теренах колоніальних володінь імперій кожної держави (і тим самим залучала їх до війни), розповсюджуючи конфлікт на Африку та по всьому світу.

Просування Німеччини на землі Франції зупинили в битві на Марні, і наприкінці 1914 року Західний фронт почав війну на виснаження, відзначену довгою серією окопних ліній, які мало змінилися до 1917 року (навпаки, Східний фронт, відзначався значно більшими обмінами територій). У 1915 році Італія приєдналася до союзних держав і відкрила фронт в Альпах. Болгарія приєдналася до Центральних держав 1915 року, а Греція приєдналася до союзників у 1917 році, розширюючи Балканський театр війни. Сполучені Штати спочатку залишалися нейтральними, хоча навіть перебуваючи нейтральними, вони стали важливим постачальником військової техніки для союзників. Зрештою, після затоплення американських торгових суден німецькими підводними човнами, заяви Німеччини про те, що її флот відновить необмежені атаки на нейтральне судноплавство, і відкриття розвідкою інформацію про те, що Німеччина намагається підбурити Мексику до війни проти Сполучених Штатів, США оголосили війну Німеччині 6 квітня 1917 року. Підготовлені американські сили не прибували на фронт у великій кількості до середини 1918 року, але зрештою сягнули близько двох мільйонів військових.

Хоча Сербія зазнала поразки 1915 року, а Румунія приєдналася до союзних держав 1916-го, але зазнала поразки в 1917 році, жодна з великих держав офіційно не вийшла з війни до 1918 року. Лютнева революція 1917 року в Царській Росії призвела до заміни монархії Тимчасовим урядом, який згодом також усунули від влади та створили Радянську Соціалістичну Республіку, що уклала з Центральними державами Брест-Литовський мирний договір у березні 1918 року, припинивши участь Російської імперії у війні. На той час, Німеччина отримала можливість перекинути значну кількість військ на Західний фронт. Використовуючи нову тактику, німецький березневий наступ 1918 року спочатку був успішним. Союзники відступили й утрималися від контратак. Останні німецькі резерви були вичерпані, оскільки щодня прибувало 10 000 свіжих американських військових. Союзники відкинули німців у стоденному наступі, безперервними серіями атак, на які німці не мали протидії. Одна за одною з війни вийшли Центральні держави: спочатку Болгарія (29 вересня), потім Османська імперія (31 жовтня) і Австро-Угорська імперія (3 листопада). З поразкою своїх союзників, революцією вдома, і небажанням військових воювати, кайзер Вільгельм зрікся престолу 9 листопада, після чого Німеччина підписала Комп'єнське перемир'я 11 листопада 1918 року, закінчивши війну.

Перша світова війна стала значним поворотом у політичному, культурному, економічному та соціальному кліматі світу. Війна та її безпосередні наслідки призвела до численних революцій та повстань. Велика четвірка (Велика Британія, Франція, Сполучені Штати та Італія) нав'язала свої умови переможеним державам у серії договорів, узгоджених на Паризькій мирній конференції 1919 року, найбільш відомим з яких був Версальський договір з Німеччиною. Зрештою, внаслідок війни Австро-Угорська, Німецька, Османська та Російська імперії припинили своє існування, а з їх залишків утворилися численні нові держави, серед яких Чехословацька Республіка, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Польська Республіка та Королівство Сербів, Хорватів і Словенців. Німеччина втратила власні колоніальні території. Велика ціна ведення війни також утворила підґрунтя для розпаду Британської Імперії. Однак, попри остаточну перемогу союзників і створення Ліги Націй під час мирної конференції покликаної запобігти майбутнім війнам, Друга світова війна вже розпочалася трохи більше ніж за двадцять років потому.

Причини

Нерівномірний розвиток європейських країн і, як наслідок, загострення суперечностей між ними Велика Британія і Французька республіка в силу різних причин (раннього закінчення феодальної централізації країн, розвитку капіталізму, захоплення величезних колоній) певний час залишалися на перших місцях у Європі за рівнем економічного і політичного розвитку, але після постання на карті нової держави — Німецької імперії, яка хотіла здобути собі «місце під сонцем» — почалася боротьба за першість у Європі. На початок ХХ століття Французька республіка і Велика Британія почали відставати в темпах розвитку від Німецької імперії, якій не вистачало «життєвого простору» — вона вимагала переділу кордонів і колоній. Відсутність механізму вирішення проблем дипломатичним шляхом На початок ХХ століття ефективного плану дій для запобігання військовим конфліктам не було — всі надії покладалися на воєнну міць і потугу держави. Мілітаризація З початку існування Німецька імперія почала дії державних органів у сфері економіки, політики та соціуму, спрямовані на нарощування військової потужності держави. На початку ХХ століття цю ж практику почали застосовувати всі великі держави Європи. Перегони озброєнь Військово-морські перегони між Великою Британією й Німецькою імперією посилилися 1906 року, коли до ладу став британський лінкор «HMS Dreadnought»; його конструкція була революційною й робила всі попередні лінійні кораблі застарілими. Велика Британія також підтримувала значну перевагу в інших військово-морських галузях, особливо над Німецькою імперією та Королівством Італія. Пол Кеннеді вказує, що обидві нації вірили у тезу Альфреда Тейєра Мехена «Стратегія повеління морем» як життєво важливу для великого статусу нації. Досвід морського рейдерства показав хибність цієї тези. Девід Стівінсон описав перегони озброєнь, як «цикл укріплення підвищеної воєнної готовності». Девід Геррманн вбачав конкуренцію у суднобудуванні як частину загального руху в напрямку війни. Ніл Фергюсон, все ж таки, стверджував, що змога британців підтримувати повне лідерство показує, що це не було основним фактором у конфлікті, який наближався. Також слід відзначити, що вартість перегонів озброєнь однаково відчували і в Великій Британії, і в Німецькій імперії. Загальні витрати на озброєння шести великих держав (Великої Британії, Німецької імперії, Французької республіки, Російської імперії, Австро-Угорської імперії та Королівства Італія) між 1908 і 1913 роками збільшились на 50 %. Створення провідними державами експансіоністських військових планів у разі початку війни Німецький план Шліффена передбачав напад на Французьку республіку через нейтральну Бельгію і захоплення Парижа в найкоротші терміни, а потім перенаправлення основних військ на схід для війни з Російською імперією. Французький План XVII передбачав завдання швидкого удару в індустріальний центр Німецької імперії — Рурську долину. Це завдало б значної шкоди можливостям Німеччини продовжувати війну надалі. Російський План XIX передбачав мобілізацію її армій і проти Австро-Угорської імперії (План «А»), і проти Німецької імперії.

Створення військово-політичних блоків Однією з цілей зовнішньої політики Великих держав у довоєнні роки, була підтримка балансу сил в Європі. Це розвинулось у складну схему таємних та загальновідомих союзів і договорів, які потім перетворилися на військово-політичні блоки — Антанту і Троїстий союз. Противага між ними стала каталізатором початку війни. Завершення територіального переділу світу і конфлікти за розподіл сфер впливу На початок ХХ століття весь світ був розподілений між великими колоніальними державами — Великою Британією і Французькою республікою. Німецька імперія, яка вступила в боротьбу за колонії пізніше за інших, не погоджувалася з таким станом справ. Це призводило до спроб нового переділу територій і сфер впливу.

Торговельні бар'єри