Пелопоннеська війна (; 431 до н. е. — 404 до н. е.) — військовий конфлікт у Стародавній Греції, у якому брали участь Делоський союз на чолі з Афінами з одного боку і Пелопоннеський союз під проводом Спарти — з іншого.
Між Афінами та Спартою давно існували протиріччя. Неабиякою мірою вони були зумовлені різним політичним устроєм країн. Афіни були демократією, тоді як у Спарті влада перебувала в руках олігархії. У полісах, що входили з ними в союз, обидві сторони намагалися утвердити аналогічний власний державний устрій. Політичні протиріччя посилювалися різницею у походження: афіняни (як і більшість їх союзників) були іонійцями, тоді як спартанці і, своєю чергою, їхні союзники — переважно дорійцями.
Традиційно Пелопоннеська війна ділиться істориками на два періоди. У період Архідамової війни спартанці здійснювали регулярні вторгнення до Аттики, тоді як Афіни використовували свою перевагу на морі для рейдів узбережжями Пелопоннесу й придушення будь-яких ознак невдоволення у своїй державі. Цей період закінчився 421 року до н. е. з підписанням Нікіївського миру. Договір, однак, незабаром був порушений і відновилися сутички в Пелопоннесі. У 415 році до н. е. Афіни відправили експедиційні сили до Сицилії для атаки Сіракуз. Атака закінчилася нищівною поразкою афінян; експедиційні сили були повністю знищені. Це призвело до заключної фази війни, яку зазвичай називають Декелейською, або Іонійською війною. У її ході Спарта, отримавши значну підтримку від Персії, збудувала значний флот. Це дозволило їй надати допомогу в Егейському морі та в Іонії залежним від Афін державам-членам Делоського морського союзу, які побажали вийти з нього (Хіосу, Мілету, Евбеї та ін.), підриваючи міць Афінської держави й остаточно позбавляючи Афіни та їхніх союзників, що залишилися, переваги на морі. Знищення афінського флоту в морській битві при Егоспотамах (405 р. до н. е.) не залишило афінянам шансів на продовження війни, і наступного року Афіни здалися.
Історіографія
Пелопоннеська війна — перший військовий конфлікт, від якого збереглася значна кількість свідчень сучасників. Найвідоміше з них — "Історія" Фукідіда, що охоплює період від початку війни до 411 року до н. е. Його робота, яка дуже вплинула на розвиток історичної науки, значною мірою визначила сучасне бачення Пелопоннеської війни та світу, в якому вона відбулася.Дж. В. А. Файн Стародавні греки: критична історія, с. 442 На початку війни Фукідід був афінським воєначальником та державним діячем, політичним союзником Перікла. Проте 424 року до н. е. він був вигнаний за втрату стратегічно важливого міста Амфіполя, і його історія писалася принаймні частково за ті двадцять років, які він провів поза своїм рідним містом.Дж. В. А. Файн Стародавні греки: критична історія, с. 446
Багато істориків писали роботи, що продовжували розповідь про події з місця, де «Історія» Фукідіда обривається. До нас дійшла лише «Грецька історія» Ксенофонта, що охоплює період із 411 по 362 р. до н. е. Ця робота, попри цінність як єдине джерело того періоду, піддається обґрунтованій критиці сьогоднішніми дослідниками. Робота Ксенофонта — не «історія» у традиціях Фукідіда, а скоріше мемуари, розраховані вже на знайомих з подіями читачів. Крім того, Ксенофонт дуже упереджений і часто просто опускає інформацію, яку вважає неприємною; зокрема, практично не згадує імен Пелопіда та Епамінонда, які відіграли величезну роль в історії Еллади; історики використовують його роботу з обережністю.
Інші античні роботи про війну були написані пізніше і дійшли до нас у фрагментах. Діодор Сіцилійський у своїй «Історичній бібліотеці», написаній у І столітті до н. е., охоплює всю війну. Його робота по-різному оцінюється істориками, та її головна цінність у тому, що вона єдина дає відмінне від Ксенофонта бачення подій. Деякі з «Життєписів» Плутарха тісно пов'язані з війною; хоча Плутарх був насамперед біографом і моралістом, сучасні історики черпають із його робіт корисну інформацію. Ці автори користувалися і безпосередніми джерелами, і значним обсягом літератури, що не дійшла до нас. Крім того, сучасні історики використовують як джерела художні твори та філософські роботи цього періоду, багато з яких зачіпають події війни з однієї або декількох точок зору, а також численні дані епіграфіки та нумізматики.Дж. В. А. Файн Древние греки: критическая история, с. 527Історія Стародавню Грецію під ред. В. І. Кузіщина, с. 15
Передумови
Афіни, що стояли на чолі Делоського союзу, являли собою демократію; Спарта — голова Пелопоннеського союзу, до якого належали дорійські держави і майже всі Еолійські, — була представницею аристократії. Творча заповзятливість і рухливість демократичного Афінського союзу порушувала постійні побоювання з боку консервативної Спарти. Боротьба між Афінами і Спартою була в один і той самий час політичною — суперечка за гегемонію, племінною — ворожнеча між іонійськими і дорійськими племенами, а також соціальною — як наслідок класового антагонізму та економічного безладу в Греції. До заснування Делоського союзу Спарті належало в Греції перше місце, навіть на морі афіняни підпорядковувалися Спарті. Відмовившись від подальшої участі в перській війні, Спарта втратила провідну роль на морі, і поряд з нею зайняли місце Афіни. З цього часу, тобто з 70-х років 5 століття до н. е., відносини між Афінами і Спартою стали дуже напруженими.
У 464 до н. е. Спарта звернулася по допомогу до Афін проти повсталих ілотів. Афіняни надіслали допомогу, але підозрілі спартанці відмовилися від неї, чим глибоко образили й роздратували афінян. Союз зі Спартою був розірваний і замінений союзом з аргосцями, до якого незабаром приєдналася і Фессалія. Війна, що почалася між коринфянами і мегарцями, перетворилася на війну між Коринфом і Афінами, бо Мегара демонстративно відкололася від Пелопоннеського союзу і звернулася по допомогу до Афін 460 до н. е. Успіх Афін у цій війні, а також спорудження стін від Пірея до Афін ще більше посилили побоювання спартанців.
Під час Третьої Мессенської війни (465—455) відбулася перша битва у відкритому полі між спартанцями та афінянами (при Танагрі, 457 до н. е.); пелопоннесці перемогли, але скоро, при Енофітах, були розбиті. Егіна і Мегара були втрачені для пелопоннесців. У 451 до н. е. було укладено п'ятирічне перемир'я між Афінами і Пелопоннеським союзом. Коли Евбея відпала від афінян, спартанці бажали завдати рішучого удару по Афінах, але Перікл уклав у 445 році перемир'я на 30 років з метою зміцнити Афінський морський союз. Греція остаточно розпалася на дві федерації, зіткнення між якими було неминучим. Поєднавши під своєю владою грецький схід, Афіни почали поширювати панування на захід і вступили у дружні стосунки із Сицилією і Південною Італією, викликавши цим незадоволення доричних Сиракуз.
435 до н. е. спалахнула війна між Коринфом і Коркірою, старими ворогами. З Епідамна (нині Дуррес) були вигнані аристократи, які взяли в облогу місто, він віддався під захист Коринфа, а Керкіра підтримала аристократів проти Епідамна й уклала оборонний союз (епімахію) з Афінами. Формально Афіни мали на це право, але коринфяни вбачали в цьому порушення миру з Дорійським союзом. У битві при Сіботських островах 433 до н. е. Керкіра зазнала нищівної поразки. Коринф слідом за тим підтримав повстання у Потідеї, яка відступилась від Афін.
У 432 до н. е. афіняни взяли Потідею в облогу і за пропозицією Перікла заборонили мегарцям будь-які торгові стосунки з Аттикою і всіма державами Афінського морського союзу. Це змусило спартанців заступитися за союзника Спарти — Мегару. Восени 432 до н. е. спартанські народні збори — апелла — і Пелопоннеська союзна рада оголосили, що Афіни порушили мир. Почалися переговори. Спартанці вимагали вигнати алкмеонідів (тобто Перікла, що походив із цього роду), зняти облогу Потідеї, звільнити Егіни, скасувати постанови щодо Мегари і відновити колишні свободи для всіх греків. Переговори не могли бути успішними, оскільки неминучість війни уже усвідомили як у Спарті (ефор Сфеналаїд), так і в Афінах: Перікл рішуче висловився на користь війни, керуючись передовсім міркуваннями внутрішньої політики.
Сили супротивників Військові сили були значні в обох супротивників. Спарта безумовно перевершувала Афіни на суші, вона могла виставити до 60 тисяч гоплітів, тобто вдвічі більше, ніж Афіни, на її боці були витривалість спартанців і симпатії майже всієї нації, яка бачила в боротьбі з Афінами запоруку свободи та самостійності грецьких держав. За Спарту були всі держави Пелопоннесу; тільки аргосці і ахейці (крім пелленців) залишалися нейтральними. За межами півострова на стороні Спарти були мегарці, фокейці, локрійці, ампрактіоти, беотійці, коринфські колонії — Амвракія, Анакторія, Левкада. Флот, однак, могли виставити тільки Коринф, Мегара, Сікіон і коринфські колонії, але він все одно не дорівнявся б і до третьої частини морських сил Афін.
Афіняни володіли чудовим флотом, сильним як кількістю кораблів, так і досвідом та мистецтвом. У їхньому розпорядженні були величезні суми. На початку війни фінанси афінян були у квітучому стані; щорічний дохід становив 600 талантів, в акрополі зберігався запасний фонд до 6 000 талантів. Афіни мали 13 тисяч гоплітів, до 1200 вершників і 1600 піших стрільців, понад 300 придатних до плавання трієр. Перед Спартою у афінян перевага була і в тому, що вони могли розпоряджатись своїми військовими силами, не питаючи згоди союзників, але, з іншого боку, більшість підвладних Афінам держав обмежувалася внеском данини і корилася Афінам лише зі страху. Невигідно для Афін було і те, що громадяни Спарти безоплатно несли військову службу, тим часом як афіняни вели війну за допомогою найманців. Оскільки головна сила афінян полягала у флоті, спартанців — у сухопутних військах, боротьба між ними не могла закінчитися однією битвою.
Архідамова війна
Перікл, що мав на початку війни значні повноваження, відмовився від ідеї захищати Аттику, а запропонував діяти наступально на морі і блокувати флотом Пелопоннес. Цей план особливо неприємний був для землевласників і селян, землі яких розорялися щорічними вторгненнями і які взагалі були представниками консервативної і миролюбної політики. У квітні 431 до н. е. розпочалася Пелопоннеська війна захопленням союзного з Афінами міста Платеї.
Перший період війни тривав 10 років (так звана Архідамова війна, за ім'ям спартанського царя Архідама, який у перші два роки війни спустошував Аттику). Крім того, 430 до н. е. в Афінах із жахливою силою лютувала тяжка епідемія Афінської моровиці — зрештою народом опанував відчай. Перікл пішов з флотом до східного берега Пелопоннесу, але змушений був повернутися внаслідок цієї епідемії. Цією невдачею скористалася опозиція Перікла, який був, на її думку, винуватцем війни з усіма її лихами: Перікл був забалотований під час виборів у стратеги, звинувачений у розтраті громадських грошей і засуджений до сплати штрафу. Афіняни вже бажали миру, але Спарта відмовлялася від нього.
На початку 430 року була взята Потідея і заселена аттичними клерухіями. Перікл був знову обраний у стратеги, але незабаром помер (429 до н. е.), і на чолі миролюбної партії став Нікій. На афінську політику після смерті Перікла стали мати великий вплив уже не стратеги, а оратори з простолюду, яким народ довіряв більше, ніж ораторам з вищих верств, що виявляли симпатії до Спарти. Найвпливовішими демагогами були Клеон, Гіпербол, Андрокл, Клеофонт. Аристофан називає демагога низькою і нахабною людиною з вулиці. Душею демосу був пристрасний, грубий Клеон, який постійно нападав на відсутність енергії у веденні війни. За його пропозицією винагороду геліастів було збільшено втричі. Навесні 428 до н. е. пелопоннесці втретє вторгнулись до Аттики, вслід за тим повстав сильний і багатий острів Лесбос з усіма містами, крім Мефімни. Повстання Лесбосу загрожувало Афінам серйозною небезпекою, бо лихоманило всю систему, на якій ґрунтувалася їхня могутність, та не встигли мітиленці приготуватися до захисту, як повстання було локалізоване й осаджене, а Мітилени здалися афінянам (427 до н. е.).