Пари́зьке метро́ (пари́зький метрополіте́н) (, скорочення від первинної назви «столична залізниця» ; слова «метрополітен» і «метро» стали загальновживаними в усьому світі саме завдяки паризькому метро) — мережа швидкісного підземного громадського транспорту Парижа.
Вхід у метро позначений або великою літерою «М», або табличками «Métro» чи «Métropolitain». Мережа метро охоплює весь Париж і його найближчі приміські населені пункти. Метро побудоване відносно неглибоко, глибше розташована мережа приміських електропоїздів RER, яка перетинає французьку столицю декількома лініями (А, B, C, D, E) під землею.
Паризький метрополітен — один з найстаріших на континенті (другий після будапештського). 19 липня 1900 року було відкрито першу лінію паризького метро між станціями та . Особливістю Паризького метрополітену є короткі перегони між станціями, велика щільність мережі метрополітену у центрі міста.
Історія
Громадський транспорт Парижа до 1900 року
Перша спроба створити мережу громадського транспорту в Парижі датується 1662 роком, коли відомий філософ та математик Блез Паскаль разом зі своїм другом герцогом Руанським запропонували запустити мережу так званих «карет за п'ять су» (). «Карета за п'ять су» курсувала п'ятьма постійними маршрутами в межах Парижа за фіксованим графіком і могла вмістити 8 пасажирів. Але 1679 року через подорожчання проїзду та прийняття парламентарями рішення, що забороняло пажам, лакеям та солдатам користуватись каретами 1679 року, «карети за п'ять су» повністю зникли.17emesiecle.free.fr/Transports.php Сайт про французький транспорт 17 століття
Наступник карети Блеза Паскаля з'явився в Парижі лише 1828 року, це був кінний омнібус. Станом на 1860 рік мережа омнібусів нараховувала 25 ліній з фіксованими зупинками та 503 карети. Наприкінці 1860-х в Парижі з'вляється лінія кінного трамваю (конки). До 1870 року і омнібуси, і трамваї використовували як тяжну силу лише коней, і під кінець 19 століття в Парижі нараховувалось близько 16 тисяч коней, задіяних в роботі громадського транспорту (близько 5 тисяч для трамваїв та 11 для омнібусів).У 1875 з'являються трамваї, які працюють на пару, а 1888 нарешті й електричні трамваї.
У 1889 році під час Всесвітньої виставки стала відчутною проблема неспроможності громадського транспорту Парижа обслуговувати велику кількість пасажирів. До того ж для Парижа, населення якого за 19 століття, якщо рахувати разом з передмістям, зросло майже вчетверо, гостро стала проблема перевантаження та недостатньої концентрації міського транспорту всередині міста. Інші європейські міста також зіткнулись з подібними проблемами, наслідком чого стала поява у 1863 році Лондонської підземки, якою спочатку курсували паровози, а з 1890 року електропоїзди. А на континенті перше метро відкрилось 1896 року в Будапешті (Földalatti) до святкування тисячоліття Угорщини.
Тому починаючи з 1856 і аж до 1890 року почалось обговорення щодо створення нової транспортної мережі. Основні суперечки виникли між місцевою владою та департаментом щодо того, чи це має бути внутрішньоміська мережа, чи мережа, що сполучала б місто з головними залізничними вокзалами Парижа, які забезпечували сполучення з іншими містами департаменту.
І лише 20 квітня 1896 унаслідок збігу різних обставин, таких як: збільшення населення, зміна політичного балансу, індустріальне лобі, відставання від інших великих міст та, насамперед, наближення Всесвітньої виставки 1900 року — було прийнято проект Фюльженса Бʼєнвеню. Згідно з цим проектом нова транспортна мережа являла собою підземну мережу електропоїздів для перевезення пасажирів та їх ручного багажу в межах міста Париж.
Будівництво метрополітену
4 жовтня 1898 року після підписання угоди між містом та компанією забудовником Compagnie de fer metropolitain de Paris(СМР) почались підготовчі роботи з будівництва першої лінії метро. Для того щоб пришвидшити темпи робіт, що мали тривати до 1900 року, замість прокладати тунелі під дорогами було вирішено будувати метро відкритим способом, прокладаючи траншеї, які потім засипались ґрунтом. І вже 15 червня 1900 перша лінія метро пройшла випробовування, а 19 липня відбулось її урочисте відкриття, для того щоб обслуговувати змагання літніх олімпійських ігор, що в цей час проходили у Венсенському лісі. На момент відкриття були повністю закінчені лише 8 станцій, 10 інших були відкриті протягом кількох наступних місяців. Поїзди на цій лінії курсували кожні 3-6 хвилин, а квиток коштував 25 сантимів для першого класу та 15 для другогоhttp://gallica.bnf.fr/ark:/12148/bpt6k5656632q/f8.image Оригінал путівника по паризькому метро 1905 року.
Одразу після відкриття метро мало шалений успіх серед громадян, бо дозволяло їм з більшим комфортом та за коротший відтинок часу дістатись до місця призначення. Тож одразу слідом за будівництвом першої ліній метро почалось будівництво другої та третьої ліній метро.
Будівництво четвертої лінії (1905—1910) було найбільш очікуваним та видовищним, адже вона мала перетинати Сену під землею. Для цього на земній поверхні були спорудженні криті металеві конструкції (кесони), які потім відбуксирували на місце призначення та занурили у воду. В нижній частині кесонів була камера для робітників, які видобували річний ґрунт на поверхню, таким чином поглиблюючи сам кесон у ґрунт. Для північного рукава Сени знадобилося три кесони, а для південного — два. Станції Сен-Мішель та Сіте також були зібрані на поверхні, а потім заглибленні.
5 листопада компанія Nord-Sud відкриває лінію А (пізніше, після злиття Nord-Sud з СМР в 1920-х роках лінія 12), яка перетинає Париж в напрямку північ-південний захід. Спочатку планувалось будувати тунель на великій глибині, але після дослідження ґрунту виявилось що це неможливо, тому лінія має багато вигинів. В 1911 відкривається друга лінія компанії Nord-Sud — лінія B (пізніше 13). Станції Nord-Sud майже нічим не відрізнялись від станцій СМР, хоча прийнято вважати, що вони були охайнішими, а їх оздоблення було вишуканішим.
Станом на 1913 рік в Парижі нараховувалось 10 ліній і мережа станцій продовжувала розширюватись під час Першої світової війни. У міжвоєнний період відкрились лінії 9, 10 та 11.
У 1920-х роках метро сягнуло межі міських околиць, населення яких майже зрівнялось з населенням Парижа, і це змусило місцеву владу разом з департаментом переглянути концепцію розвитку метро 1899 й дозволити будівництво нових станцій. Відповідно до цього плану почалось будівництво продовження 1,9 та 12 (раніше лінія А Nord-Sud) ліній. І 1934 року поїзди метро вперше досягли околиці Парижа Булонь-Біянкур. З початком Другої світової війни цей процес було призупинено.
Після закінчення війни та відновлення роботи метро міністерство транспорту приймає рішення про закриття СМР через занадто активну співпрацю з окупантами, і 1949 року створюється нове підприємство RATP, яке досі контролює роботу Паризького метрополітену. В післявоєнний період (1950-ті роки) через відсутність коштів будівництво нових станцій припиняється, але натомість відбувається оновлення системи, модернізація станцій та запуск метро на шинах 1956 року.
На початку 1960-х, коли Париж переповнюють автомобілі, влада вирішує відновити інтерес до метро — і роботи з розширення мережі відновлюються. Так, 1961 року починається будівництво швидкісної мережі залізничного сполучення Парижа та його околиць, що отримала назву RER. У 70-х, 80-х метро відновлює швидкі темпи розвитку.
1968 року замість компостерів з'являються турнікети й відповідно перші квитки з магнітною стрічкою, відбувається продовження ліній метро за межі Парижа, а 1983 року перестає курсувати останній Sprague Thomson, історичний символ паризького метро.
1991 року в Паризькому метро зникає поділ на два класи.www.senat.fr/questions/base/1991/qSEQ910816839.html, Скасування першого класу в паризькому метро на сайті французького Сенату. 1992 року лінії метро досягають бізнесового центру Парижа Ля Дефанс.
15 жовтня 1998 було відкрито лінію 14 метро, також відому під назвою Метеор (Metro Est-Ouest Rapide). Це перша повністю автоматизована лінія Паризького метро, що сполучає між собою станції Сен-Лазар та Олімпіад. Поїзди рухаються без машиністів, а перони відділені від колій автоматичними дверима, що відкриваються з прибуттям потяга на станцію. 14 лінія — єдина, що повністю пристосована для потреб інвалідів на візках.www.parisinfo.com/plan-paris/personnes-handicapees-transports/transports-commun-bus-metro-handicapees/dossier/paris-transports-en-commun-et-accessibilite_metro-rer, Сайт з доступності громадського транспорту Парижа для різних груп інвалідів
2005 RATP вирішує запустити другу автоматизовану лінію, цього разу автоматизація проводиться на найстарішій та найпопулярнішій лінії 1. 3 листопада 2011 року було урочисто запущено перший поїзд без машиніста. Особливістю автоматизації першої лінії було те, що роботи проводилися без закриття лінії, тобто автоматизовані потяги поступово впроваджувалися в систему і курсували паралельно зі звичайними потягами. Лише 22 грудня 2012 року відбулася повна автоматизація лінії метро.www.ratp.fr/fr/ratp/c_9087/ligne-1-un-projet-d-avenir/ , Модернізація першої лінії метро на офоційному сайті RATP]
Лінії та станції
Паризький метрополітен налічує 16 ліній, серед них дві лінії не мають сполучення з рештою мережі — це лінії 3bis та 7bis. Мережа метро нараховує 303 станції і їх кількість постійно збільшується.
№ Відкриття Останнє продовження Кількість станцій Довжина Моделі поїздів Річний пасажиропотік Сер.довж. між станціями Кінцеві станції Коротка характеристикаwww.symbioz.net/index.php?id=13 сайт присвячений громадському транспорту Франції 1900 1992 25 16,6 км MP 89 MP 05 165,921,408 692 Ля Дефанс —Шато де Венсенн Найперша і найбільш відвідувана лінія, лінією курсують поїзди на шинах, повністю автоматизована 1900 1903 25 12,3 км MF 01 95,945,503 513 Порт Дофін —Насьйон Обладнана для автокерування, з 25 станцій 4 є надземними, на цій лінії планують в першу чергу впровадити нові поїзди MF 2000 1904 1971 25 11,7 км MF 67 91,655,659 488 Пон де Левалуа —Гальєні Обладнана для автокерування 1971 1971 4 1,3 км MF 67 433 Порт де Ліла —Гамбетта Ізольована лінія, не обладнана для автокерування, найкоротша та найменш відвідувана, лінією курсують поїзди з 3 вагонами. 1908 2013 27 10,6 км MP 59 MP 89 155,348,608 424 Порт де Кліньянкур — Мері де Монруж Друга по завантаженості лінія, обладнана для автокерування, лінією курсують найперша модель на шинах MP 59,поїзди мають 6 вагонів (замість 5) велика тепловіддача цієї моделі може спричиняти підвищення температури на станціях особливо в літній період, оскільки лінія є повністю підземною. 1906 1985 22 14,6 км MF 67 MF 01 92,778,870 695 Бобіньї - Пабло Пікассо —Пляс д'Італі Обладнана для автокерування, проходить через міст Аустерліц. 1909 1942 28 13,6 км MP 73 104,102,370 504 Шарль де Голль - Етуаль — Насьйон Обладнана для автокерування, курсують поїзди на шинах, 13 з 28 станцій є наземними, наземна частина проходить по віадукам побудованих по середині широких вулиць, перетинає Сену через міст Бір-Хакейма та міст Берсі. 1910 1987 38 22,4 км MF 77 121,341,833 605 Ля-Курнев - 8 ме 1945 — Мері д'Іврі / Вільжуїф - Луї Арагон Обладнана для автокерування, одна з найдовших ліній. 1967 1967 8 3,1 км MF 88 443 Луї Блан — Пре Сен-Жерве Ізольована лінія, одна з найглибших, частково проходить по підземному віадуку, що спирається на поклади вапняку. Має з'єднання з лінією 3bis. 1913 2011 38 23,4 км MF 77 92,041,135 614 Балар — Пуент дю Ляк Найдовша лінія, обладнана для автокерування. 1922 1937 37 19,6 км MF 67 119,885,878 544 Пон де Севр — Мері де Монтрей Оснащена автокеруванням, обслуговує жителів міста Булонь-Біянкур. 1923 1981 23 11,7 км MF 67 40,411,341 532 Булонь - Пон де Сен-Клу — Гар д'Остерліц Не обладнана для автокерування. 1935 1937 13 6,3 км MP 59 MP 73 46,854,797 525 Мері де Ліла — Шатле