Одриське царство () — союзна держава фракійських племен, об'єднаних Одриською династією в південно-східній Фракії на початку V століття до нашої ери. У період найбільшого розширення, царство охоплювало величезні території між річкою Стрімон на заході, Понтом Евксинським (нині Чорне море) зі сходу, Егейським морем на півдні та річкою Істрос на півночі.
Перший відомий з історичних джерел могутній цар одрисів — Терес I. Надалі держава розвивалась за правління його синів Спарадока та Сіталка, ще більш зміцнилось в добу Севта I та Амадока I, а найвищого розвитку досягло за царя Котіса I. 336 до н. е. Одриське царство підпало під гегемонію Македонського царства, пережило вторгнення кельтів. Зрештою у 46 році стало однією з провінцій Римської імперії — Фракією.
Історія Наймогутнішим фракійським плем'ям з 5 століття до н. е. були одриси. Про них існує більше відомостей, які відносяться до власне фракійської історії. Перша згадка у письмових джерелах пов'язана з персько-скіфською війною 512 року до н.е. — цар Дарій I, проходячи з військом по землях одрисів, наказав своїм воїнам насипати купи каміння, щоб продемонструвати чисельність арміїГеродот. 7. IV. 92. Одриси утрималися від прямої конфронтації, на відміну гетів. Обережність одриських вождів дозволила зберегти їм свої військові ресурси. Згодом, це стало важливим фактором піднесення одрисів у V ст. до н.е.Данов Хр. Траки. София, 1982, с. 96.
У V столітті до н. е. цар одрісів Терес I зосередив під своїм пануванням більшу частину фракійських племен. По смерті його (близько 440 до н. е.) володіння Тереса розділено між його двома синами Сіталком і Спарадоком, а коли останній втік від переслідування брата в Скіфію, Сіталк став єдиновладним правителем могутнього, але варварського племені, з яким, проте, афіняни уклали союз.
Під час Пелопоннеської війни Бразід з військом увійшов у Фракію, щоб завдати тут удару афінській могутності. Похід його мав на меті завоювання не самої Фракії, а афінських колоній на березі Егейського моря, серед яких Амфіполь, Стагіра та інші поліси. Взагалі грецькі походи до Фракії здійснювались для завоювання не власне фракійських, а грецьких володінь в межах Фракії, і ці перипетії грецької історії не заважали посиленню могутності власне одрісів.
Після наступника Сіталка — Севта, за якого могутність одрісів сягнула найвищого ступеня розвитку, царство їх поступово стало занепадати, завдяки внутрішнім негараздам. Об'єднана Севтом монархія розпалася на ряд дрібних держав. Цар Котіс (384 — 360 роки до н. е.) знову об'єднав країну, головним чином завдяки підтримці афінянина Іфікрата, але внутрішні негаразди тривали й в добу його правління. Відомо, що в 360 до н. е. Котіс відвоював в афінян місто Сест. По смерті Котіса в країні одрісів спалахнула боротьба за престол між сином Котіса Керсеблептом і двома його суперниками, Амадоком і Берісадом. Ця боротьба завершилась тим, що Керсоблепт отримав область на Пропонтиди і долину Гебра (нині річка Мариця), Амадок — узбережжя Егейського моря від Ена до Маронеї, Берісад — іншу частину країни до Македонії.
У 357 до н. е. афіняни відвоювали Сест у Керсеблепта, який був змушений поступитися їм і Херсонесом Фракійським. За Філіппа II Македонського Керсеблепт був васалом Македонії; до 339 до н. е. вся Фракія стала залежною від Македонії, причому, як оплот Македонії, Філіпп заснував всередині країни місто Філіппополь (сучасний Пловдив). У 335 до н. е. Александр Македонський почав похід проти трібаллів і гетів, що закінчився підкоренням неспокійних сусідів. По смерті Александра Фракія перейшла в управління Лісімаха. По смерті останнього у 281 до н. е., правителем її був Селевк I Нікатор, потім Птолемей Керавн.
У 279 до н. е. Фракія піддалася нападу кельтів, які під проводом Церетрія зайняли країну й заснували царство в області Гема зі столицею Тілісом. Після вигнання кельтів, у Фракії встановився колишній порядок правління і роздільного існування розрізнених племен, підкорення та об'єднання яких вдалося тільки римлянам після низки походів. Так, Мінуцій Руф (в кінці 2 століття до н. е.) підкорив трібаллів, Марк Ліциній Лукулл (72 до н. е.) — бессів і південне узбережжя, Марк Ліциній Красс (29 до н. е.) — бастарнів.
Остаточне завоювання Фракії відноситься до 15 до н. е.. Перший же намісник провінції Мезії згадується в 6 до н. е. За Доміціана Мезія розділена на дві частини — Верхню Мезію (, нині Сербія) і Нижню Мезію (, нині Болгарія). У Верхній Мезії існували міста Рациарія, Сінгідун, Скупи; в Нижній Мезії Еск, Нікополь на Іструмі, Трезміс, Істр, Томи, Одесс. Власне ж Фракія була звернена на римську провінцію лише за Калігули (46 до н. е.). Серед внутрішніх міст Фракії того часу: Філіппополь, Апри, Девельт, Флавіополь та інші. За Діоклетіана до складу фракійської дієцезії увійшли такі провінції: Європа, з Перінфом і Апрамі, Родопи, з містами Максіміанополем, Маронеєю та Еном, Фракія з Філіппополем і Бероєю, Гемімонт з Адріанополем і Анхіалом, Скіфія з Діонісополем, Томами й Калатісом і Нижня Мезія, з Марціанополем і Нікополем.
Столиця Царі мали мобільний двір, пересуваючись по всьому царству та проживаючи в укріплених резиденціяхBorza, Eugene N. (1990). In the Shadow of Olympus. The Emergence of Macedon. Princeton University, pp. 145–146, які греки називали тирсеямиPopov, Hristo (2015). "Settlements". In Valeva, Julia; Nankov, Emil; Graninger, Danver (eds.). A Companion to Ancient Thrace. Wiley-Blackwell, p. 117. Це дещо змінилося наприкінці IV століття, коли Севт III заснував Севтополіс, що ознаменувало створення ранніх державних інституцій, які, ймовірно, були натхненні установами елліністичної МакедоніїXydopoulos, Ioannis K. (2010). "The Odrysian Kingdom after Philip II. Greek- and Self-perception". Eirene. Studia Graeca et Latina. XLVI, pp. 219–220. Розмір Севтополіса завжди залишався досить невеликим, проживаючи не більше 1000 осіб. Дуже ймовірно, що він був домівкою аристократії царства, тоді як просте населення продовжувало жити за межами міських стінSobotkova 2013, pp. 137–138.
Устрій Царю належала вища політична, військова, судова та сакральна влада. Він також контролював карбування монет, призначав намісників та командував військами на полі бою. Вважається, що царство вважалося власністю царяGreenwalt, William S. (2015). "Thracian and Macedonian Kingship". In Valeva, Julia; Nankov, Emil; Graninger, Danver (eds.). A Companion to Ancient Thrace. Wiley-Blackwell, p. 340.
Царство мало замало державних інституцій до правління Севта IIISobotkova, Adela (2013). "Resisting Rule in Ancient Thrace". In Manolis Manoledakis (ed.). Exploring the Hospitable Sea Proceedings of the International Workshop on the Black Sea in Antiquity held in Thessaloniki, 21–23 September 2012. Archaeopress, p. 142. В управлінні поєднувало традиції Ахеменідської імперіїBrosius, Maria (2011). "Keeping up with the Persians. Between Cultural Identity and Persianization in the Achaemenid Period". In Erich S. Gruen (ed.). Cultural Identity in the Ancient Mediterranean. Getty Trust Publications, p. 140 та Македонського царстваGreenwalt, William S. (2015). "Thracian and Macedonian Kingship". In Valeva, Julia; Nankov, Emil; Graninger, Danver (eds.). A Companion to Ancient Thrace. Wiley-Blackwell, pp. 337, 338, зокрема обмін царськими подарунками. Хоча цар отримував цінні дарунки, такі як золото, срібло, тканини чи коніVassileva, Maya (2015). "Persia". In Valeva, Julia; Nankov, Emil; Graninger, Danver (eds.). A Companion to Ancient Thrace. Wiley-Blackwel, p. 327, від нього також очікувалося роздавати дарунки, такі як коштовності, жінки чи земляGreenwalt 2015, pp. 338–339., щоб заслужити лояльність та досягти розширення своєї військової дружини.
Одриське царство було досить не стійким внутрішньо, складаючись з 40 різних місцевих племен на чолі із вождями і 22 дрібних царств, які боролися за владу"Interview: Capital of largest Thracian kingdom discovered in Bulgaria". xinhuanet.com. Їхнє правління над своїми підданими, які мешкали в розкиданих селах, було дуже слабким і здійснювалося переважно шляхом набігів та вимаганням даниниSobotkova 2013, pp. 138–143.
Царі Терес I (450 до н. е. — 431 до н. е.) Сіталк (431 до н. е. — 424 до н. е.) Севт I (424 до н. е. — 410 до н. е.) Амадок I (410 до н. е. — 390 до н. е.) Севт II (405 до н. е. — 391 до н. е.) Хебризелм (390 до н. е. — 384 до н. е.) Котіс I (384 до н. е. — 359 до н. е.) Керсеблепт (359 до н. е. — 341 до н. е.) Берісад (359 до н. е. — 352 до н. е.) Кетріпор (358 до н. е. — 347 до н. е.) Амадок II (359 до н. е. — 347 до н. е.) Терес II (347 до н. е. — ?) Севт III (близько 330 до н. е. — близько 300 до н. е.) Плеврат (213 до н. е. — 208 до н. е.) Котіс IV (171 до н. е. — 167 до н. е.) Котіс VI (57 до н. е. — 48 до н. е.) Садала II (48 до н. е. — 42 до н. е.) Садала III (42 до н. е. — 31 до н. е.) Котіс VII (31 до н. е. — 18 до н. е.) Реметалк I (18 до н. е. — 12 н. е.) Котіс VIII (12 — 18) Рескупоріс II (12 — 19) Реметалк II та Антонія Тріфена (18 — 38) Реметалк III та Піфодорида II (38 — 46)
Суспільство На верхівці перебував цар з членами родини і іншими представниками правлячого роду. Нижче царя була еліта кінних воїнів та адміністраторів, що походили не лише з королівського двору, а й з племен-суперників. Фукідід називав цих місцевих правителів парадинастевонтами, що означає «ті, хто розділяє владу»Archibald, Zosia H. (2015). "L'émergence de l'aristocratie odryse". In Jean-Luc Martinez (ed.). L'épopée des rois thraces des guerres médiques aux invasions celtes 479–278 av. j. c. Découvertes archéologiques en bulgarie, p. 55.
Військо Значну частину цих армій становили вершники. У армії Сіталка кожен третій воїн був вершником, якого забезпечували одриси та гетиArchibald 1998, pp. 204–205, тоді як армія Севта III мала 8 тис. вершників, що, ймовірно, були одрисами. Більшість піхоти Сіталка описувалася як досить низької якості і, безумовно, складалася з погано організованих новобранців. Таким чином, схоже, що війна залишалася героїчним заняттям, гідним лише аристократії, тоді як військова підготовка для простолюдинів вважалася недоречною. Незважаючи на це, фракійська піхота справила велике враження на греків, які наймали їх як найманцівSears, Matthew A. (2015). "Athens". In Valeva, Julia; Nankov, Emil; Graninger, Danver (eds.). A Companion to Ancient Thrace. Wiley-Blackwel, pp. 313–314. Тим часом одрисійські царі використовували грецьких найманців-полководців, таких як Ксенофонт чи ІфікратPlut. Alc. 36, 3Nep. Alc. 7, 4.
Спочатку армія поділялася на легку піхоту та легку кінноту. Піхота використовувала луки, пращі, списи, мечі, сокири та легкі щити у формі півмісяця — пельти. Також використовувалися круглі та овальні щити. Зброєю, яку переважно знаходили у західних та центральних Родосах, були ромфеїStoyanov, Totko (2015b). "Warfare". In Valeva, Julia; Nankov, Emil; Graninger, Danver (eds.). A Companion to Ancient Thrace. Wiley-Blackwell, p. 431. Окрім пращ, кіннота використовувала ту саму зброю, що й піхота.
Наприкінці V століття до н.е. фракійська кіннота почала використовувати обладункиStoyanov 2015b, p. 432. Використовувані шоломи були халкідського, фригійського/фракійського та коринфського типів, з яких халкідський тип, здається, був найпопулярнішимArchibald 1998, p. 201. Найдавніший торсовий обладунок був типом примітивної м'язової кіраси циліндричної форми, яка давно вийшла з ужитку в інших місцяхArchibald 1998, pp. 197–198. Також носили шкіряні та лляні обладункиArchibald 1998, pp. 199, 291. У IV столітті до н.е. стали популярними лускаті обладункиStoyanov 2015b, p. 431, а також наголенники.
Є також докази того, що фракійці використовували облогову артилерію, зокрема катапультиStoyanov 2015b, pp. 433–435.