Тартарія, або Татарія (, , , ), — неісторична географічна назва, яку використовували в західноєвропейській літературі та картографії щодо великих областей від Каспію (навіть від Криму) до Тихого океану і до кордонів Китаю та Індії; у східнослов'янській традиції — землі Монгольської імперії і її дочірніх держав, переважно населених кочовими тюркськими та монгольськими народами, виключаючи землі Московії. Активне використання топоніму простежується з XIII до XIX ст., подекуди — до початку ХХ. У європейських джерелах Тартарія стала найпоширенішим найменуванням Центральної Азії серед негативно забарвлених назв, які не мали зв'язку з дійсним населенням регіону, аж до XIX століття європейські відомості залишалися вкрай мізерними і уривковими.
Виникнення поняття «тартари» пов'язане зі становленням імперії Чингісхана на початку XIII століття. У європейців термін перетворився на «тартари» через контамінації з грецьким Тартаром. Останній у Середні століття означав як найглибші області пекла, так і далекі і невідомі області Землі, звідки, як здавалося європейцям, прийшли «дикі» орди кочівників. У східнослов'янському письменстві використовувався варіант Татарія, за винятком переказів зарубіжних текстів.
Як terra incognita на європейців Тартарія була однією з наймогутніших країн, поряд з Атлантидою або Землею пресвітера Йоана, — на відміну від цих земель, які зазвичай видаляли від осередку світосприйняття і поміщали на краю населеного світу. Як географічний концепт Тартарію можна порівнювати з пізнішим поняттям «Схід» в європейському орієнталізмі (в тлумаченні Е. Саїда).
Походження назви. Перші описи Тартарії Вперше термін «Тартарія» згадує близько 1173 року наваррський мандрівник Веніамін Тудельський, який писав про «тибетську провінцію Тартарію… вбік Туркестану і Таншут [Tanchut], на півночі Могулістана». Поняття «тартари» без чіткого позначення використовувався в книзі про подвиги і перемоги над сарацинами несторианського царя тартарів Давида — «Relatio de David» (1221). «Тартари» зустрічаються у французького хроніста Альбріка. Перші згадки не мали негативного відтінку; їхні автори, дотримуючись східних джерел, пов'язували монголів з царством пресвітера Йоана. Цей міт, який представляв монголів в позитивному світлі, надавав довготривалого впливу на сприйняття тартарів в Європі. Перше відносно точне вживання слова «тартари» сягає 1224 року, коли грузинська цариця Русудан в листі римському папі Гонорію III назвала тартарами монголів, що напали на Грузію. Про тартарів повідомляв домініканський монах і мандрівник Юліан (1238), що вирушив на пошуки Великої Угорщини в кипчакському степу і який окреслив катастрофу монгольської навали. Сприйняття почало змінюватися у негативний бік в 1236—1238 роках з поширенням відомостей про руйнівні наслідки монгольських завоювань і радикально змінилося в 1241—1242 роках після того, як монголи спустошили Угорщину і досягли Адріатики.
Поняття «Тартарія» як специфічне географічне позначення імовірно було створено між 1238 і 1242 роками. Приблизно в 1241—1242 роках, у зв'язку з монгольською навалою в Європу, відбулося включення в топонім «Татарія» назви античного пекла (Тартар). Сходознавець XIX століття О. Вольф вважав, що поява «r» (ер) в європейських мовах було викликано впливом перських говірок, в яких «r» міг вимовлятися чи ні. Однак, найімовірніше, у силу відсутності зв'язків між європейськими хроністами і Персією, «Тартарія» виникла без зовнішнього впливу, внаслідок історично зумовленої паронімічної атракції — два фонетично близьких і семантично різних слова злилися в одне. З розповіді англійського хроніста Матвія Паризького слідує, що першим пов'язав «тартарів» з «Тартаром» 1241 року французький король Людовик IX, який 1244 року проголосив хрестовий похід проти монголів. За версією Матвія, король відповідав на питання своєї матері, Бланки Кастильської, про можливе вторгнення тартарів :
О, мати моя, нехай небеса нас підтримають! Бо якщо цей народ прийде до нас, ми або проженемо їх назад у Тартар, звідки вони вийшли, або вони всіх нас відправлять на небеса.
Людовика IX найчастіше називають автором цієї асоціації, хоча, можливо, слово вже кілька років вживалося (так вважав, наприклад, О. Вольф). 1244 року німецький імператор Фрідріх II схожим чином зіставляв Тартар і тартарів: «ad sua Tartara Tartari detrudentur» («нехай тартари будуть відкинуті в їхній Тартар»). «Тартарія» закріпилася у вживанні: Людовик IX використовував термін в листуванні з монгольськими ханами в 1248—1262 роках.
Описи Матвія Паризького й імператора Фрідріха відсилали до Иартару: тартари називалися «ненависним народом», «лютими, як демони», «посланими самим Сатаною». Їхня поява на пограниччі Європи пов'язувалося з настанням Антихриста: в обстановці поміж 1250 і 1400 роками (Матвій Паризький, складаючи «Велику хроніку», був упевнений, що Антихрист прийде 1250 року) в очікуванні Страшного суду монголи на сотні років перетворилися в «людей Пекла», вершників Апокаліпсису і воїнів Антихриста, як в народних уявленнях, так і в освічених європейців. Так монголів пізніше представляли Роджер Бекон, вірменський історик Кіракос Ґандзакеці, хроніст Жан де Жуанвіль, Данте Аліг'єрі в «Божественній комедії» тощо. Як мальовничо сказано в російському академічному виданні 1848 року: «У розумінні європейців „тартари“ — народ, що несе жахи і кінець світу, і форма цього слова стала загальновживаною, натякаючи на походження ворогів Християнства з язичницького Тартару».
У листі до Ґійома Овернського 1242 року угорський єпископ повідомляв, що країна тартарів знаходиться «за горами біля річки Еґоґ», вбачивши, що це народ Ґоґа і Маґоґа. У «Великій хроніці» Матвія Паризького Тартарія постає як місце, оточене «непереборною гірською перепоною»; в горах бере початок річка мертвих — Тартар, або Еґоґ. Річка дала назву народу Тартарії; останнє бачення присутнє у Юліана. Згідно Матвію, «сатанинське плем'я» в безлічі перейшло непереборні гори і річку та прибуло, аби сповістити про кінець світу, зв'язок з яким для хроніста додатково підтверджувалася «виявленням» річки. Домініканський чернець , в 1245—1248 роках брав участь у папському посольстві до двору монгольського хана, локалізував Тартарію «поза Персією і Вірменією» і помістив її в межах кордонів Індії; царем тартар був Давид. На думку історика Ж. Рішара, під Індією малося на увазі Каракитаї.
Тартарія в XIII—XVI століттях: епоха тартарів
Образи Тартарії Тартарія існувала не як справжня, а як мітологічна країна на мислевих, або когнітивних картах, які, на відміну від звичайних географічних карт, описують і структурують не територію, а простір (хоча можуть бути географічно точними), багатомасштабні і представляють картину світу того чи іншого людського співтовариства. Тартарію можна ставити в один ряд з такими відомими мітами як Атлантида, Земля пресвітера Йоана, Біловоддя, світлий град Китеж. Тартарія розглядається як terra incognita для європейців, тобто «земля невідома» (на противагу terra cognita — «землі відомій»), — просторова область, яка віддаляється від осереддя населеного світу і поміщається на краю карт; наповнюється уявними географічними об'єктами, населяється казково дивовижними істотами.
У тисячолітній період (III—XIII століття) у західноєвропейських космографів усталився образ Центральної Азії як оточеної горами країни, розташованої поблизу від земного раю; у ній жили мітичні істоти та чудовиська, пов'язані з Александром Македонським і Ґоґом і Маґоґом. Зловісні образи Тартарії з тартарами відбили страх перед монгольськими завойовниками й у свідомості європейців наклалися на образи Ґоґа і Маґоґа, що мешкали на північному сході світу; нові і старі образи частиною змішалися один з одним. Змішання античних уявлень і топоніму «Тартарія» визначило довгострокову (архетипову) схожість тартарів з Ґоґом і Маґоґом.
У XIII—XIV століттях термін «Тартарія» поширюється в текстах, стає основним для опису просторів Центральної Азії й узагальненого позначення Монгольської імперії, хоча використовуються і різноманітні відповідники (азійська Сарматія, країна Ґоґа і Маґоґа, Степ тощо). Як зазначає С. Горшеніна, низка змін в етнонімі Mongghol або Mongghal в європейських мовах в кінцевому рахунку призводить до ототожнення монголів (тартарів) з нащадками Ґоґа і Маґоґа; у Матвія Паризького тартари належать до народів, замкненим Александром Македонським в горах за Каспійським морем до кінця світу. Згідно Матвію, з настанням кінця світу тартари звільняться, «аби скоїти велику бійню»; вони поширяться з півночі чотирма частинами світу, сповіщаючи прихід Антихриста. У Джона Мандевіля тартари вийдуть слідом за невідомим звіром через отвір в горах, зроблений лисицею.
Факт спорідненості з Ґоґом і Маґоґом «підтвердив», наприклад, домініканський місіонер Рікольдо да Монтекроче, наприкінці XIII століття відвідавши взятий монголами Багдад. Згідно його міркуванню, самоназва тартарів — Mogoli — є лише перекручуванням Magogoli, тому тартари — нащадки Ґоґа і Маґоґа. Хранителем «проклятих народів» був пресвітер Йоан. У версії «Романа про Александра» 1236 року замкнені мітичні царі (двадцять два чи двадцять чотири царі) Ґоґа і Маґоґа є царями тартарів (монголів): популярність міту про Александра Македонського зв'язала його з Монгольської імперією. Змішання мало місце не тільки в текстах, але і в іконографії — французька мініатюра початку XV століття (ілюстрація «Книги чудес світу» Марко Поло), що описує битву хана Хубілая в Бірмі, явно відтворювала побудову сучасної їй мініатюри про битву між Александром і Пором. На географічних картах паралель між Тартарією і Ґоґом і Маґоґом з'являється пізніше, хоча Матвій Паризький ще 1253 року на своїй карті Святої землі вказав, що тартари прийшли з околиць Ґоґа і Маґоґа (північний схід).
Окрім Ґоґа і Маґоґа, тартарів пов'язували з також замкненими Александром Македонським десятьма втраченими колінами Ізраїлю (легенда сходить до Раннього Середньовіччя), ісмаїлітами і мідіянітянами зі Старого Завіту (останні два зіставлення є у Юліана); біблійні асоціації та відсилання до Александра кілька врівноважували негативні уявлення про тартарів. Марко Поло в одному з оповідань стверджував, що бачив переможених Александром тартарів (сюжет, найімовірніше, було узято з «Романа про Александра»). Загальним місцем було ототожнення монголів і євреїв, що виникло ще IX століття і поширилося за часів монгольських завоювань. Монголи виявлялися нащадками єврейських племен, вигнаних в Мідію ассирійським царем: як наслідок в XIII столітті Мідію і Персію не відрізняли від Тартарії; Рікольдо да Монтекроче задавався питанням про зв'язок між євреями і тартарами. Сліди цих чудернацьких етимологій і уявних зв'язків простежуються аж до XVIII століття. Іншим поширеним порівнянням був «зв'язок» між тартарами і скіфами (опосередковане через Ґоґа і Маґоґа, з якими скіфів пов'язували ще давньоримські історики). Ланцюжок асоціацій включав Ґоґа і Маґоґа, скіфів, тартарів, турків чи слов'ян, яких часто змішували з сарацинами. Так, для Роджера Бекона тартари були схожі на євреїв, скіфів і Ґоґа і Маґоґа. У протиставленні кочівників-тартарів осілим народам втілилася антична дихотомія між цивілізацією і варварством, ойкуменою і зовнішнім світом, доповнена розмежуванням християн і невірних. Дихотомія мала місце, наприклад, в описах Рубрука, Плано Карпіні, Матвія Паризького. Разом з тим, суперечливість конотацій, поєднання позитивних (уявне царство пресвітера Йоана або передбачувана релігійна терпимість монголів) і негативних (образ пекла) елементів в період конструювання Тартарії було вписано в політичний контекст того часу: страх перед монголами поєднувався з надією на їхню допомогу в боротьбі проти мусульман. Остання обставина підкріплювалося обставиною військової кампанії монголів на Близькому Сході; Рубрук повідомляв щодо їхніх протимусульманських планів.