Болохівська земля (Болоховська земля, Болохівщина) — давньоруська історико-географічна область XII — XIII ст. Межувала з Галицьким, Волинським і Київським князівствами.
Історіографія Вперше на Болохівську землю звернув увагу російський історик М. М. Карамзін (1766–1826). Проаналізувавши відомі на той час письмові джерела, він вказав на її ймовірне розташування між сучасною Волинню та Пониззям (з XIV ст. Поділлям) — у давньоруський час прикордонних територій Київського та Галицько-Волинського князівства. Послідовники М. Карамзіна, які зацікавились минулим краю — Н. В. Молчановський (1852–1906), О. М. Андріяшев (1868–1939), М. Ф. Біляшівський (1867–1926), М. П. Дашкевич (1852–1908), І. А. Линниченко (1882–1926), М. С. Грушевський (1866–1934), які систематизували відомі їм пам'ятки, відзначали Болохівщину як цілісний масив з власними соціально-політичними, економічними, правовими, адміністративними та культурними рисами. Вони окреслили економічні засади та соціальний устрій цього краю, звернувши увагу на характерні риси політичної суверенності, значну роль місцевої знаті, активну внутрішню та зовнішню торговельно-економічну практику, мобільну посередницьку торгівлю, боротьбу з представниками офіційної влади, в тому числі Романовичами.
Ґрунтовно дослідив питання про болохівців київський учений М. Дашкевич своєю працею «Болоховская земля» у 1878 р. і цілим рядом пізніших його статей на цю тему, у яких стверджував про існування болохівських міст — Божська, Болохова, Губина, Деревича, Кудина, Межибоже. Таке відкриття спонукало іншого київського професора В. Б. Антоновича дослідити ці об'єкти на місцях. Зокрема, він здійснив археологічну розвідку літописного Губина на річці Случ, підтвердивши думку М. Дашкевича про Губин як одне із центральних міст Болохівського князівства. Результати його подальших дослідів міст та городищ Болохівської землі увійшли до розгорнутої праці «Археологическая карта Волынской губернии», приурочену до XI археологічного з'їзду у Києві. Щодо Подільської губернії, таку саму роботу показав Ю. Й. Сіцінський. Значний внесок у дослідження історії Болохівської землі, зокрема, скарбів, виявлених у процесі археологічних розкопок, зробив автор книги «Скарби Болохівської землі» В. Якубовський.
У 1984 році вийшла у світ перша фундаментальна монографія з історії Галицько-Волинського князівства під авторством І. Крип'якевича, в якій автор приділив увагу й Болохівській землі.
Географічне розташування та територія
Болохівщина розташовувалася у верхів'ях річок Південного Бугу (горішнє Побожжя), Случі, Тетерева, фактично лежала на межі південно-східної частини Волині з північною частиною Поділля. Чітких кордонів Болохівської землі історикам-дослідникам встановити не вдалося. Із заходу літопис називає такі прикордонні міста (які знаходились за межами Болохівської землі): Волинського князівства (землі Погорини) — Вигошев, Шумськ на території сучасної Тернопільської області; Тихомль, Гнійниця (тепер — с. Поліське), Ізяславль (тепер — м. Ізяслав) на території сучасної Хмельницької області; Острог, Дорогобуж, Сапогинь (тепер — с. Сапожин) та Корчеськ (тепер — м. Корець) на території сучасної Рівненської області; Галицького князівства (Теребовлянська земля — Збараж, Микулин (тепер — смт Микулинці), Теребовль (тепер — м. Теребовля), Моклеков, Звенигород (тепер — с. Дзвенигород; за іншими міркуваннями — с. Звенигород) на території сучасної Тернопільської області.
Дослідник М. Дашкевич називає північно-західним кордоном Болохівщини річку Хомору, де Болохівщина межувала з ПогориноюМ. Дашкевич. Болоховська земля та її значення в Російській історії. Епізод із історії Південної Русі в XIII і XIV століттях. — К., 1876. — с. 8-9, 12.
На Півночі ймовірним кордоном Болохівських земель був літописний Чортів ліс — лісовий масив між правобережжям середньої течії р. Случі і лівобережжям верхнього Тетерева (нині — ліси у Звягельському, Хорошівському, Баранівському, Романівському, Чуднівському, ПулинськомуПулини (Житомирська область) — вперше згадується у літописах в середині XII ст. під назвою Чортоліси. Деякі дослідники виводять назву ще з язичницьких часів, коли слов'яни всяке зло пов'язували з Чорнобогом (від злого, чорного; можливо, від того й чорт). Кругляк Ю. М. Ім'я вашого міста. Київ: Наукова думка, 1978. стор. 137. і Житомирському районах Житомирської області).Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. — К., 1989. ISBN 5-308-00052-2
На південь Болохівська земля тягнулася вздовж Південного Бугу і по притоках обидвох його сторін до повороту його на південь і межувала з областями Побожжя (частково займала Верхнє Побожжя) і Пониззя. Із порубіжних міст Галицького князівства в літописі згадуються Каліус (тепер — с. Калюсик), Бакота та Ушиця (тепер — смт Стара Ушиця) на території сучасної Хмельницької області.
На сході межі Болохівщини обмежувалися верхів'ям р. Тетерева до впадіння в неї р. Гнилоп'яті.М. Дашкевич. Болоховська земля та її значення в Російській історії. Епізод із історії Південної Русі в XIII і XIV століттях. — К., 1876. — с. 19.
Адміністративно-територіальний устрій
М. Дашкевич свого часу визначав Болохівщину як автономне утворення, яке спочатку було складовою частиною Київського князівства, потім лише формально відносилось до Волинського князівства, а згодом і до Галицько-Волинської Русі. Сучасні дослідники відносять її до нової територіально-політичної спільності із центром у Болохові, яку очолили літописні «болохівські князі», котрі не визнавали над собою влади сусідніх князів, в тому числі Данила Романовича.
Судячи з літописних посилань, а також археологічних матеріалів, головним дорадчим органом на Болохівських землях було віче, похідне від традиційних племінних зібрань слов'ян, на яких шляхом обговорення («віщування») вирішували громадські справи. Відомо, що за феодальної роздробленості роль віча посилилась у політичному та економічному житті городян, а постійні згадки у літопису про болохівських князів — про пріоритетні позиції в таких процесах представників колишньої племінної верхівки, очільників «старих родоводів», які не залишались носіями традицій додержавного часу, сформованих у надрах племінних союзів. На думку дослідників, напередодні утворення Київської Русі, могутній та авторитетний волинсько-дулібсько-бужанський союз охоплював землі майбутньої Болохівщини, а у певних ареалах відчутними були впливи об'єднань деревлян, уличів та тиверців. Патріархальна місцева знать відігравала тут суттєву, якщо не провідну роль, яку поширювала не лише на політичні, а й економічні ділянки тогочасного права.
Через Болохівську землю проходили важливі шляхи, які сполучували Київ із західними землями, і болохівські міста, очевидно, мали користь від торгівлі, яка йшла по тих дорогах. З Галича до Києва йшов шлях на Болшів, Теребовлю, через болохівські міста Межибоже, Божський, Болохово; далі він йшов на Мунарів, Володарів та Василів. Під 1170 р. князь Мстислав II Ізяславич через Болохів втікав з Києва до Володимира (Волинського).
Вигідне розташування Болохівщини на одній із центральних міжнародних магістралей Середньовіччя сприяло одержанню колосальних торговельних прибутків та мита, вона була частиною загальноєвропейської торговельно-економічної системи. Не випадково її землі відзначені на знаменитій карті торговельних та стратегічних пунктів Європи та Сходу Ідрісі, датованій 1154 р. Болохівці мали розвинуті зв'язки з економічними центрами Візантії, спілкувалися з польськими, чеськими, угорськими королями, вміли домовитися з татарськими ханами. Про такі ділові і дипломатичні якості болохівців неодноразово згадували й літописці. Відтак, коли на багатих і залюднених землях Болохівщини зійшлися територіальні, політичні та економічні інтереси Київського, Галицько-Волинського та Чернігівського князівств, такі обставини зробили ці землі об'єктом приватновласницьких бажань та претензій нових князівських династій й іноземних загарбників.
Ймовірно, що на болохівських землях зберігалися і давній адміністративно-господарчий поділ, система військової оборони разом із дружинними формуваннями, налагоджений зв'язок, та усталена податкова служба. Укорінені на місцях, вони були використані князями нової правлячої верхівки, яку з X ст. уособлювали київські зверхники. Отже протистояння відбувалось між галицько-волинськими, київськими та чернігівськими князями, представниками місцевих династій та зарубіжних загарбників. На тлі прагнень придушити всілякі спроби місцевої незалежності з боку офіційної влади відбувались процеси розкладу общини, світоглядно-релігійних змін, зрушень традиційного укладу.
Населення Болохівської землі та його господарство
Щодо етнічного складу населення Болохівської землі серед істориків з самого початку виникли розбіжності. Так, А. Петрушевич та С. Томашівський вважали болохівців за волохів. З ними був згоден О. Болдур, котрий в 1942 р. висунув свою теорію романського (волоського) походження болохівців. Д. Зубрицький, І. Шараневич та Н. Молчановський вважали болохівців за зрущених половців і взагалі за плем'я тюркське.Д. Дорошенко. Нарис історії України. — К., 1991. — Т. 1. — с. 90-91 ISBN 5-7707-1419-0 Є навіть думка, що болохівці — це група меото-казарських (хозарських (?), болхарських (?)) слов'ян, які прорвалися з тривожного степу після першого нашестя монголо-татар в 1223 р. На думку М. Дашкевича, яку поділяли В. Антонович, М. Грушевський та І. Крип'якевич, болоховці — це було якесь руське плем'я з певною домішкою тюркського (чорноклобуцького, торкського) елементу (наприклад полочани, сх.-слов'янське плем'я полян; див. Полоцьке князівство (м. Полоцьк (Полотеськ)), Куявія).
Сучасні матеріали додають ґрунтовності до висловлених М. Дашкевичем міркувань. Серед археологічних знахідок у болохівських землях знайдено багато речей, пов'язаних з язичницькими віруваннями слов'ян. Це у свою чергу, дає підстави для розгляду тематики «волховання», «волхвів», як ймовірного виду діяльності представницького прошарку місцевих спільнот Болохівщини. Узагальнено така «регіональна» назва могла вживатися як соціально-визначальна щодо болохівських князів, по суті племінних вождів, які зазвичай виконували жрецькі функції. Про переважання слов'янських елементів та самоідентифікацію болохівського населення із слов'янсько-давньоруською спільнотою свідчать предмети побутового вжитку, набори ювелірних прикрас. Риси матеріальної та духовної культури у XII — XIII ст. характеризують населення болохівських земель як спадкоємців волинян, які в давнину населяли її північну частину — верхів'я річок Горині та Тетерева, в той час як південну — нащадки уличів. Їх спільноти на певному етапі пережили процеси злиття та зрощення. Ювелірні прикраси з болохівських територій свідчать про початкове переважання у них елементів, характерних для дулібсько-волинянської спільності.