По́ловці або кумани — кочовий тюркський народ, який у середньовіччі займав великі степові терени Європи і Центральної Азії, становив західну гілку кумансько-кипчацької конфедерації (Половецьке поле) і розмовляв куманською мовою.

Час найбільшого піднесення припав на XI—XIV ст., коли половці населяли Євразійський степ від Дунаю до Іртиша, відомий як Дешт-і-Кипчак. На теренах сучасної України половці з'явилися у XI ст. і опанували степи Північного Причорномор'я, витіснивши інших кочівників (печенігів, хозарів, торків, берендеїв). У ХІ—XIII ст. перебували у тісних воєнно-політичних, культурних і торговельних контактах з Руссю, Візантією, Грузією, Аланією, Угорщиною, Болгарією, Волзькою Булгарією.

У 1236—1240-х роках підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Частина відкочувала до Візантії, Болгарії, Волощини, Угорщини, Кавказу, Русі. Суттєво вплинули на політику, військо, культуру, мистецтво сусідніх держав та народів. Говорили половецькою мовою, що в XIII—XIV ст. була мовою міжнаціонального спілкування на теренах Золотої Орди. Стали основним елементом етногенезу степових кипчацьких народів — кримських татар, волзьких татар, казахів, кумиків, караїмів, ногайців та інших. Також взяли участь у генезі українців, угорців, молдован, румунів, росіян, народів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Найдовше половецьку ідентичність зберігали до XVIII ст. мешканці Куманської автономії в Угорщині. Інші назви — кипчаки, кумани.

Назви

Кипчаки (; , Qabčāq/Qabcâq; , Qivçaqebi; ; ; , Qipchaq/ Қипчақ) — самоназва; вперше згадується в тюркських рунічних написах 1-ї половини VIII ст. Зустрічається переважно у східних джерелах. Китайський переклад цієї назви — ціньча (, qīnchá; 欽叉, qīnchā), або ціча (, qǐchá) згадується в «Історії Юань» та «Таємній історії монголів»; інші китайські переклади — кефуча (, kěfúchā; зустрічається в «Записах подорожі на Захід», 西遊録, ХІІІ ст.) та кебішао ( , kèbíshāo; в «Короткому описі чорних татар», 1237). Кумани, комани (, Оксфордський словник Візантії, p. 563) — грецька, латинська, угорська назва. Зустрічається переважно у західноєвропейських і візантійських джерелах. Куни (Kun, Kunok) — угорська назва. Половці — руська і польська назва; зустрічається у «Повісті временних літ», Київському літописі, Галицько-Волинському літописі тощо; руських грамотах, літературних творах («Слово о полку Ігоревім»). У документах вперше засвідчена під 1055 роком. У літературі термін «половці» часто застосовують лише до тієї частини народу, яка була відома руським авторам і займала територію на захід від Волги. Палліді () — середньовічна латинська назваОмелян Пріцак. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 112—118.. Фальвен () — німецька тогочасна назва.

Етимологія Назва половці утворена від («половий»), і очевидно, являє собою кальку етноніма Kuman (буквально «половий», «блідо-жовтий», що стосувалося кольору волосся половців)Федака С. Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (XII століття) У: Вид-во В. Падяка, 2000. — 340 с., іл. — ISBN 966-7400-10-9. Рання етимологічна версія пов'язувала «половці» з «поле».

Назву кумани виводять з тюркських коренів qu, qun, qūn, quman, qoman («половий», «блідо-жовтий»)Boĭkova, Elena Vladimirovna; Rybakov, R. B. (2006). Kinship in the Altaic World. Otto Harrassowitz Verlag. ISBN 978-3-4470-5416-4.Khazanov, Anatoly M.; Wink, André, eds. (2001). Nomads in the Sedentary World. Psychology Press. p. 44. ISBN 978-0-7007-1370-7., але мотив знаходить неоднозначне пояснення. Найпоширеніша версія пов'язує назву з кольором волосся (тобто «біляві»), але тюрколог Імре Баскі припускає й можливість йменування «жовтими» за поширеною мастю коней. Окрім того, він пропонує інші етимологічні гіпотези: від тюрк. quman («глек», «куманець»), або від слова зі значенням «сила», «міць»Imre Baski, «On the ethnic names of the Cumans of Hungary», Kinship in the Altaic World: Proceedings of the 48th Permanent International Altaistic Conference, Moscow 10–15 July 2005 (eds Elena V. Boikova, Rosislav B. Rybakov) Wiesbaden, Harrassowitz Verlag, pp. 48, 52..

Походження самоназви половців кипчаки неясне. Польський історик виводить її з іранських слів «кип» («рудий», «білявий») і «чак» («скіф»)Kamusella, Tomasz (2012). The Politics of Language and Nationalism in Modern Central Europe. Palgrave Macmillan. p. 264. ISBN 978-0-2302-9473-8., інші пов'язують її з тюркським коренем qïv («щастя»). У сучасній татарській мові көпчәк означає «колесо»көпчәк // Татарско-русский словарь Сабирова. На думку історика Омеляна Пріцака, кипчак означає «половий», «мешканець полового (піщаного) степу», «степовик», відповідно руська калька половець має те ж саме значення. Не цілком з'ясовані і співвідношення між етнонімами кумани і кипчаки: це могли бути назви того ж народу чи двох різних народів-сусідівVásáry, István (2005). Cumans and Tatars Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans 1185—1365. Cambridge University Press. ISBN 978-0-5218-3756-9..

Історія

Прихід в українські степи

Частина східних тюрків, розбитих уйграми в 744 році, поселилася в степу (Північно-Східний Казахстан, верхів'я Іртиша) між двома важливими торгово-політичними центрами: Волзькою Булгарією та Баласагуном над озером Іссик-Куль (столицею Караханідської держави). Ці тюрки (кипчаки) були сусідами протомонголів кімеків (Кімекського каганату), яких називали куман → кун. У 2-й половині IX століття кімеки прикочували з південної Маньчжурії до річки Іртиш під тиском протомонгольських племен киданів (китаїв) у північному Китаї, й включили кипчаків до своєї політичної організації як «праве» крило.

1031 року тибетські тангути розбили уйгурську Ганьсуську державу в Західному Китаї, правляча верхівка якої втекла на захід. Провідниками втікачів був протомонгольський рід Кай, колишні сусіди кімеків у Маньчжурії. 1040 року, після невдалих спроб здобути Караханідську державу, Кай рушили у степ, спричинивши ланцюгову міграцію кочових народів на захід: Кай натиснули на кімеків, вони — на кипчаків, ті — на торків, а останні на печенігів в українському степу (1050).

Поки торки встигли розглянутися на новій території — вже у 1055 році там з'явилися кипчаки (половці), які 1043 року прийняли іслам, щоб забезпечити собі симпатії іслам­ського світу; вони перемогли торків і стали панами печенізько-хозар­ського степу, що відтоді називався Дешт-і Кипчак, тобто «Поле Половецьке».

Ім'я тюркського панівного роду половців невідоме; пізніше, після їх переходу на службу до Грузії (1118 р.) цей рід став зватися Тертер-оба.

На початку 11 ст. з'явились над Волгою.

Русь

У другій половині XI ст. Руська держава не чинила великих походів углиб Степу, хоча й успішно відбивала набіги зберігаючи свої південні кордони. Цей псевдопацифізм склався через тактику кочових степовиків — за першого натяку на небезпеку вони хутко втікали: вежі на колесах відходили, стада відгонялися при найперших же тривожних звістках про наміри русинів вийти в похід. Лише на початку XII ст. склалися не лише необхідні умови для боротьби з половцями (зацікавленість у цьому руських князів), а й достатні умови. На той час Степ вже було поділено на окремі кочів'я, а вежі з коліс перебазувалися на землю — з'явилися більш-менш постійні зимівники і літники, постійні кочові маршрути. Перейшовши до відносної осілості, половці нарешті стали вразливими для сусідів.

Історію русько-половецьких контактів відкрив хан Блуш, який 1055 року з'явився на рубежах Переяславського князівства. Із 1060-х років літописи фіксують постійні напади кочовиків на Русь. Першим був наїзд хана Сокала 1061 року. 1068 року половці перемогли Ярославичів у битві на річці Альта, проте того ж року чернігівський князь Святослав Ярославич розбив кочовиків у битві на річці Снов. Починаючи з 1070-х років деякі руські князі стали залучати половців до спільних походів на Угорщину й Польщу, а також на землі князів-суперників, а від 1090-х років — заходилися одружуватися із доньками половецьких ханів.

1090-ті роки позначилися масштабним наступом половців на Русь, приводом для якого стали дії київського князя Святополка Ізяславича. 1093 року степовики під проводом ханів Тугоркана та Боняка розбили русинів у битвах на Стугні і на Желяні, та здобули Торчеськ. 1096 року в битві на Трубежі загинув Тугоркан, але тоді ж Боняк напав на Київ і розорив його околиці. Спільними зусиллями руські князі переломили хід війни і перейшли у наступ. На початку ХІІ ст. їхній союз на чолі з київським князем Святополком Ізяславичем та переяславським князем Володимиром Мономахом здійснив ряд переможних походів углиб степів, до Сіверського Дінця (найвідоміші — 1103, 1107, 1111). Спроби половців напасти на Русь після смерті Святополка Ізяславича (1113) і Володимира Мономаха (1125) були безуспішними. Відтоді аж до 1160-х років вони не здійснювали самостійних походів на Русь, а лише брали участь у князівських міжусобицях.

Київський і колишній чернігівський князь Ізяслав Давидович кликав чернігівського й колишнього сіверського князя Святослава Ольговича 1159 року на допомогу проти волинського князя Мстислава Ізяславича і галицького князя Ярослава Осмомисла. Після погроз брата за відмову приєднатися Святослав Ольгович відповів: «Господи, ти бачиш моє смирення, скільки я поступався своїм, не бажаючи лити крові християнської, губити своєї вітчини; взяв я місто Чернігів з сімома іншими містами, та й то порожніми: живуть в них псарі та половці». Це відображає спустошення щонайменше руської землі лівобережної Наддніпрянщини й заселення її половцями. Серед семи спустілих міст в Чернігівській землі заселених половцями присутнє одне з найстаріших і найбагатших міст Подніпров'я — Любеч.

З кінця 1160-х років половці відновили походи на Русь; у 1170-х роках їх найчастіше очолювали хани Кобяк та Кончак. Виправи руських князів у відповідь були неефективні. Лише 1183 року військо київських князів Святослава Всеволодича і Рюрика Ростиславича розбило сили Кобяка в битві на річці Орель. Самостійний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 року, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», завершився нищівною поразкою, після чого хани Кончак і Гзак розорили Переяславщину і Посем'я. У 1190-х роках інтенсивність половецьких набігів зменшилася, натомість руські князі здійснювали рейди на кочів'я степовиків.

Грузія. Візантія Половецькі орди із Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Атраком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида IV. У Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Тугорканом також здійснювали походи на Візантію та Руські землі.

Монгольська навала

У 1220-х роках половці зіткнулися з Монгольською імперією. Під час першого монгольського походу на захід (1220—1224), українські половці зазнали поразок в битвах на Дону (1222) і Калці. У останній битві половці виступали в союзі з руськими князями. В ході другого монгольського походу на захід (1236—1242) Східна Половецька земля (Чорна Куманія) опинилася під владою Монгольської імперії після поразки у 1239 році хана Беркуті в Приазов'ї та Криму, а з середини XIII ст. — Золотої Орди. Частина половців відкочувала з українських степів до Візантії, Болгарії, Волощини, Угорщини, Закавказзя і руських князівств. Проте Біла Куманія чинила спротив монголам до 1242 року, ставши одним з чинників повернення Бату з західного походу.

У Золотій Орді половці займали провідні військові й управлінські посади, а їхня мова була мовою міжнаціонального спілкування. Серед видатних ординських темників половецького походження був Мамай Кият, предок українського шляхетського роду Глинських.