Артрок () — піджанр рок-музики, який зазвичай відображає складний або авангардний підхід до року, або використовує модерністські, експериментальні чи нетрадиційні елементи. Артрок прагне підняти рок від розваги до художнього висловлювання, обираючи більш експериментальний та концептуальний погляд на музику. Вплив почерпнутий з таких жанрів як експериментальна музика, авангардна музика, класична музика та джаз.
Цей стиль був створений з наміром слухати і споглядати, а не танцювати, і часто відрізняється використанням електронних ефектів і легких для прослуховування текстур, далеких від пропульсивних ритмів раннього року. Цей термін іноді може використовуватися як взаємозамінний з «прогресивним роком», хоча останній характеризується, зокрема, використанням класичної інструментальної техніки і симфонічних текстур.
Найбільшого рівня популярності жанр досяг на початку 1970-х років завдяки британським виконавцям. Музика, а також театральний характер перформансів, пов'язаних з жанром, змогли привабити художньо схильних підлітків та молодих людей, особливо завдяки своїй віртуозності та музичній/ліричній складності. Артрок найбільше асоціюється з певним періодом рок-музики, починаючи з 1966–67 років і закінчуючи появою панк-року в середині 1970-х. Згодом жанр увійшов до складу більш пізніх популярних музичних жанрів 1970–90-х років.
Визначення
Критик Джон Роквелл каже, що артрок є одним з найбільш широких і еклектичних жанрів року з його відкритим почуттям творчої відстороненості, претензіями на класичну музику та експериментальними, авангардними нахилами. У рок-музиці 1970-х років додаток «арт» зазвичай розумівся як «агресивно авангардний» або «претензійно прогресивний». «Артрок» часто використовується як синонім прогресивного року. Історично цей термін використовувався для опису щонайменше двох споріднених, але різних типів рок-музики. Перший — прогресивний рок, тоді як друге використання стосується груп, які відкинули психоделію та контркультуру хіпі на користь модерністського, авангардного підходу, визначеного гуртом The Velvet Underground. Есеїстка Еллен Вілліс порівняла ці два типи:
Артрок підкреслює романтичні та автономні традиції, на відміну від естетики повсякденності та одноразовості, яку втілює артпоп. Укнизі «Американська популярна музика» Ларрі Старра та Крістофера Вотермана артрок визначається як «форма рок-музики, що поєднує елементи року та європейської класичної музики», наводячи як приклади англійські рок-гурти King Crimson, Emerson, Lake & Palmer та Pink Floyd. Загальні характеристики включають альбомно-орієнтовану музику, розділену на композиції, а не пісні, зазвичай зі складними та довгими інструментальними розділами та симфонічною оркестровкою. Його музика традиційно використовувалася в контексті концептуальних записів, а його ліричні теми, як правило, були «образними» та політично орієнтованими.
Були визначені відмінності між артроком та прогресивним роком, де артрок підкреслює авангардні або експериментальні впливи та «нову звукову структуру», в той час як прогресивний рок характеризується як такий, що робить більший акцент на класичній інструментальній техніці, літературному змісті та симфонічних особливостях. Порівняно з прогресивним роком, артрок є «більш складним, галасливим і нетрадиційним» і «менш схильним до класичного впливу», з більшим акцентом на авангардній музиці. Схожість полягає в тому, що вони обидва описують переважно британську спробу підняти рок-музику на нові рівні художньої достовірності, і стали інструментальним аналогом концептуальних альбомів і рок-опер, які, як правило, були більш вокально орієнтованими.
Артрок також може стосуватися як класичного року, так і поєднання прогресивного року з фолком. В есе Брюса Едера «Рання історія артроку/прог-року» зазначено, що «прогресивний рок», також іноді відомий як «артрок» або «класичний рок», — це музика, в якій «гурти грають сюїти, а не пісні; запозичують рифи у Баха, Бетховена та Вагнера, а не у Чака Беррі та Бо Діддлі; і використовують мову, ближчу до Вільяма Блейка або Томаса Еліота, ніж до Карла Перкінса або Віллі Діксона».
Історія
1960-ті
Передумови
Межі між мистецтвом і попмузикою ставали все більш розмитими протягом другої половини XX століття. Перше використання терміна «артрок», згідно з Вебстерським онлайн-словником, відбулося в 1968 році. Оскільки домінуючий формат попмузики перейшов від синглів до альбомів, багато рок-гуртів створювали роботи, які прагнули зробити грандіозні мистецькі висловлювання, де й процвітав артрок. У міру свого розвитку наприкінці 1960-х років, у тандемі з розвитком прогресивного року, артрок став популярним поряд з експериментальним роком.
Прибічники
Найпершим представником артроку вважається продюсер і автор пісень Філ Спектор, який став відомим як автор стіни звуку, що прагнула до «класичної грандіозності». За словами біографа Річарда Вільямса: «[Спектор] створив нову концепцію: продюсер як загальний режисер творчого процесу, від початку до кінця. Він контролював усе, він підбирав артистів, писав або вибирав матеріал, керував аранжуваннями, говорив співакам, як формулювати, керував усіма фазами процесу запису з найболючішою увагою до деталей і випускав результат на власному лейблі». Вільямс також каже, що Спектор перетворив рок-музику з виконавського мистецтва на мистецтво, яке могло існувати тільки в студії звукозапису, що «проклало шлях артроку».
Лідер гурту «Beach Boys» Браян Вілсон також наводиться як один з перших прикладів авторського музичного продюсера. Як і Спектор, Вілсон був відомий як «студійний одержимий», який копітко створював фантастичні звукові пейзажі завдяки своїй майстерності в галузі звукозапису. Біограф Пітер Еймс Карлін писав, що Вілсон був предтечею «нового виду артроку, який поєднав в собі трансцендентні можливості мистецтва та доступність попмузики». Під впливом творчості Вілсона та продюсера Бітлз Джорджа Мартіна музичні продюсери після середини 1960-х років почали розглядати студію звукозапису як музичний інструмент, що використовується для полегшення процесу композиції. Критик Стівен Холден каже, що записи Бітлз, Спектора та Вілсона середини 1960-х років часто ідентифікують як початок артпопу, який передував «пихатому, класично викривленому» артроку, що розпочався наприкінці 1960-х.
Багато з найкращих британських гуртів 1960-х років, включаючи учасників «Beatles», «The Rolling Stones», «The Kinks», «The Who», «10cc», «The Move», «The Yardbirds» та «Pink Floyd», прийшли в музику через школу мистецтв. Ці заклади відрізнялися від подібних американських тим, що мали менш орієнтовану на індустрію навчальну програму та зосереджувалися на розвитку ексцентричного таланту. До середини 1960-х років деякі з цих закладів сповідували підхід, заснований на мистецтві та оригінальності, тоді як раніше вони були занурені виключно в автентичну інтерпретацію американських музичних стилів, таких як рок-н-рол та R&B.
За словами журналіста Річарда Ґолдштейна, багато популярних музикантів з Каліфорнії (як Вілсон) хотіли, щоб їх визнали як митців, і боролися з цим прагненням. Ґолдштейн каже, що межа між порушенням музичних конвенцій і створенням «справді популярної музики» призводила до того, що ті, хто не мав «достатньо сильного его» (на відміну від Боба Ділана та Бітлз), були «приречені на шанобливе відторгнення, а кілька альбомів з невдалими продажами зазвичай означали мовчання. … Вони прагнули слави, як можуть прагнути лише нужденні люди, але вони також хотіли творити мистецтво, і коли обидва ці імпульси не могли бути досягнуті, вони відступали в клубок несамовитого сум'яття».
Автор Метью Банністер простежує «більш самосвідому, табірну естетику артроку» до художника Енді Воргола та гурту «The Velvet Underground», які наслідували синтез мистецтва та попмузики Воргола: «Воргол просунув поєднання Спектором безтілесності, „дистанції“ та вишуканості високої культури з „безпосередністю“ масових культурних форм, таких як рок-н-рол, на кілька щаблів далі… Але естетика Воргола була більш ретельно опрацьована, ніж у Спектора, і являла собою перехідну фазу між старомодним авторським мистецтвом і повністю постмодерністськими, відстороненими принципами попарту. … Підхід Воргола відлунює у всьому артроці, найочевидніше у його позиції дистанції та відсторонення». 1969 року гурт «The Doors» також досліджував жанр артроку у своєму четвертому альбомі «The Soft Parade».
Впливові альбоми
1965–66 Реліз альбому «Rubber Soul» гурту «Бітлз» у грудні 1965 року став переломним для поп-альбому, перетворивши його зі збірки синглів з менш якісними треками на окрему мистецьку форму, наповнену високоякісними оригінальними композиціями. Альбом приніс визнання гурту Бітлз як артистів з боку американської мейнстрімної преси, передчуваючи культурну легітимізацію рок-музики як форми мистецтва. Пишучи у 1968 році, Джин Скулатті з журналу «Jazz & Pop» визнав «Rubber Soul» «остаточним альбомом „рок як мистецтво“ і „необхідним прототипом“, який такі великі виконавці, як «The Rolling Stones» (з альбомом «Aftermath») і «Beach Boys», відчували себе зобов'язаними наслідувати.
Період, коли рок-музика стала найбільш тісно пов'язана з мистецтвом, розпочався у 1966 році і тривав до середини 1970-х. Академік Майкл Джонсон пов'язує „перші задокументовані моменти піднесення рок-музики“ з альбомом «Pet Sounds» гурту «Beach Boys» та «Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band» гурту «Бітлз» (1967). Випущений у травні 1966 року, «Pet Sounds» з'явився з бажання Вілсона зробити „повну заяву“, як це, на його думку, раніше зробили Бітлз з «Rubber Soul». У 1978 році біограф Девід Ліф писав, що альбом став провісником артроку, а за словами The New York Observer, Pet Sounds довів, що поп-група може зробити альбомний твір, який можна порівняти з найбільшими довготривалими творами Бернстайна, Копленда, Айвза, Роджерса і Хаммерстайна.» «Pet Sounds» також називають першим рок-концептуальним альбомом. У 1971 році журнал «Cue» описав «Beach Boys» як таких, що були «серед авангарду» артроку, серед багатьох інших аспектів, пов'язаних з контркультурою, протягом періоду до кінця 1967 року.
В енциклопедії Жаклін Едмондсон «Музика в американському житті» 2013 року зазначається, що, хоча йому передували попередні приклади, дебютний альбом Френка Заппи та гурту Mothers of Invention Freak Out! (червень 1966 року) був сприйнятий як «інтеграція арт-музики в поп-контекст». Живучи в Лос-Анджелесі з початку 1960-х, Заппа мав змогу працювати в середовищі, де студентський радикалізм був тісно пов'язаний з активною авангардною сценою, що ставило місто попереду інших контркультурних центрів того часу і продовжувало впливати на його музику. Письменник і піаніст Майкл Кемпбелл коментує, що альбом «містить довгий некатегоричний список впливів на Заппу, від класичних авангардних композиторів до маловідомих фолк-музикантів».
Альбом «The Beatles» «Revolver» (серпень 1966) розвинув концепцію альбому як мистецтва і продовжив еволюцію попмузики. На чолі з артрок-синглом «Eleanor Rigby», він розширив рамки жанру з точки зору діапазону музичних стилів, який включав індійський, авангардний і класичний, і ліричного наповнення альбому, а також відходу від попередніх уявлень про мелодію і структуру в поп-піснярстві. За словами «Rolling Stone», «Revolver» сигналізував, що в популярній музиці тепер може бути реалізовано що завгодно — будь-яка тема, будь-яка музична ідея». Як і у випадку з «Rubber Soul», альбом надихнув багатьох прогресивних рок-виконавців 1970-х років, а кожна з його пісень була визнана такою, що передбачила появу нового піджанру або стилю.
1967