Супутники Сатурна численні та різноманітні, їхні розміри варіюються від мінісупутників діаметром десятки метрів і до величезного Титана, більшого за планету Меркурій. Сатурн має 27411 березня 2025 року Центр малих планет оголосив про 128 нових супутників Сатурна. супутники із підтвердженими орбітами, що більше, ніж загальна кількість супутників у всіх інших планет Сонячної системи разом узятих.. Це число не включає ані багато тисяч мінісупутників у кільцях Сатурна, ані сотні можливих віддалених супутників кілометрового розміру, які вдавалось побачити, але чию орбіту не вдалось надійно визначити. Сім супутників Сатурна достатньо великі, щоб під дією власної гравітації набути сферичної форми, хоча з них тільки Титан і, можливо, Рея, досі перебувають у гідростатичній рівновазі. Титан є другим за величиною супутником у Сонячній системі (після Ганімеда, супутника Юпітера). Він має щільну атмосферу, головним компонентом якої є азот, і ландшафт із мережами річок та вуглеводневими озерами. Енцелад покритий глибоким шаром снігу, а з його південного полярного регіону б'ють кріогейзери. Япет має контрастні чорну й білу півкулі, а також великий хребет екваторіальних гір, які є одними з найвищих у Сонячній системі.
З відомих супутників 24 є регулярними. Вони мають проградні орбіти, не сильно нахилені до екваторіальної площини Сатурна, за винятком Япета, який має незвичайну для регулярного супутника орбіту — проградну, але сильно нахилену. З-поміж регулярних супутників сім є великими, чотири маленькі супутники знаходяться на троянських орбітах разом із більшими супутниками, а п'ять є супутниками-пастухами (два з них коорбітальні). Два маленьких супутника обертаються всередині кілець Сатурна B і G. Відносно великий Гіперіон знаходиться в орбітальному резонансі з Титаном. Решта регулярних супутників обертаються біля зовнішніх країв щільного кільця A і вузького кільця F, а також між великими супутниками Мімасом і Енцеладом. Регулярні супутники традиційно називаються на честь титанів і титанок або інших персонажів, пов'язаних з богом Сатурном.
Решта 122 супутників є нерегулярними. Вони мають орбіти з набагато більшими великими півосями, високими орбітальними нахилами та великими ексцентриситетами, багато з них є ретроградними. Ці супутники, ймовірно, є захопленими малими планетами або фрагментами, утвореними в результаті зіткнень таких захоплених тіл, що пояснює групування їхніх орбіт у колізійні сім'ї. Очікується, що Сатурн має близько 150 нерегулярних супутників діаметром понад 2,8 км і багато сотень дрібніших. За параметрами орбіт нерегулярні супутники діляться на проградні інуїтську та галльську групи та велику ретроградну скандинавську групу, а їхні назви беруть з відповідних міфологій (галльська група відповідає кельтській міфології). Єдиним винятком є Феба, найбільший нерегулярний супутник Сатурна, відкритий ще наприкінці XIX століття, що належить до скандинавської групи, але названий на честь грецької титанки.
Кільця Сатурна складаються з об'єктів різних розмірів, від мікроскопічних пилинок до мінісупутників діаметром сотні метрів, кожен з яких обертається навколо Сатурна на своїй орбіті. Таким чином, абсолютна кількість супутників Сатурна не може бути визначена, оскільки немає консенсусу щодо межі між незліченними маленькими безіменними об'єктами, які утворюють систему кілець Сатурна, і більшими об'єктами, які називаються супутниками. Понад 150 мінісупутників, розташованих у кільцях, були виявлені за збуреннями, які вони створюють у навколишньому матеріалі кілець, хоча очікується, що це лише невелика вибірка із загальної популяції таких об'єктів.
Є 83 нумеровані супутники, які досі не мають назви (станом на травень 2023). Усі вони, крім одного (мінісупутник S/2009 S 1), є нерегулярними, і з часом мають отримати назви з галльської, скандинавської та на основі приналежності до цих орбітальних груп.
Відкриття
Ранні спостереження До появи фотографій з космічних телескопів вісім супутників Сатурна були відкриті шляхом безпосереднього спостереження за допомогою оптичних телескопів. Найбільший супутник Сатурна, Титан, був відкритий у 1655 році Християном Гюйгенсом за допомогою 57-міліметрового (2,2-дюймового) об'єктива на телескопі-рефракторі його власної конструкції. Супутники Тефія, Діона, Рея та Япет були відкриті між 1671 і 1684 роками Джованні Доменіко Кассіні. Супутники Мімас та Енцелад були відкриті у 1789 році Вільямом Гершелем. Гіперіон був відкритий у 1848 році Вільямом Бондом, Джорджом Бондом і Вільямом Ласселлом.
Використання фотопластинок із довгою експозицією допомогло відкрити нові супутники. Перший із них, Феба, був відкритий у 1899 році Вільямом Пікерінгом. У 1966 році десятий супутник Сатурна відкрив Одуен Дольфюс, коли кільця спостерігалися на межі поблизу рівнодення. Пізніше його назвали Янусом. Через кілька років стало зрозуміло, що всі спостереження 1966 року можна пояснити лише за умови наявності ще одного супутника, який мав би орбіту, подібну до орбіти Януса. Цей об'єкт тепер відомий як Епіметей, 11-й супутник Сатурна. Він має спільну орбіту з Янусом — це єдиний відомий приклад спільних орбіт у Сонячній системі. У 1980 році три додаткові супутники Сатурна були відкриті з Землі, а пізніше підтверджені зондами Вояджер. Це троянські супутники Діони (Гелена) і Тетиса (Телесто і Каліпсо).
Спостереження за допомогою космічних апаратів Відтоді дослідження зовнішніх планет було радикально змінено завдяки використанню космічних зондів без екіпажу. Прибуття космічного апарата «Вояджер» до Сатурна у 1980—1981 роках призвело до відкриття трьох додаткових супутників — Атласу, Прометея і Пандори — і довело їхню загальну кількість до 17. Крім того, було підтверджено, що Епіметей відмінний від Януса. У 1990 році на архівних знімках «Вояджера» було виявлено Пан.
Місія «Кассіні», яка прибула до Сатурна влітку 2004 року, спочатку відкрила три невеликі внутрішні супутники: Мефона і Паллену між Мімасом і Енцеладом, а також другий троянський супутник Діони — Полідевк. Він також виявив три підозрювані, але не підтверджені супутники у кільці F. У листопаді 2004 року вчені Кассіні оголосили, що структура кілець Сатурна вказує на наявність ще кількох супутників, що обертаються в межах кілець, хоча на той час візуально було підтверджено існування лише одного, Дафніс. У 2007 році було оголошено про відкриття Анфи. У 2008 році повідомлялося, що спостереження «Кассіні» за виснаженням енергійних електронів у магнітосфері Сатурна поблизу Реї можуть бути ознакою слабкої системи кілець навколо другого за величиною супутника Сатурна. У березні 2009 року було оголошено про відкриття Егеона, супутника в кільці G. У липні того ж року було відкрито S/2009 S 1, перший супутник у кільці B. У квітні 2014 року повідомлялося про можливий початок нового місяця в кільці А.
Зовнішні супутники Вивченню супутників Сатурна також сприяв прогрес у приладобудуванні телескопів, передусім поява цифрових приладів із зарядовим зв'язком, які замінили фотопластинки. У XX столітті Феба була єдиним відомим супутником Сатурна зі своєю вкрай нерегулярною орбітою. Потім у 2000 році за допомогою наземних телескопів було відкрито ще три десятки нерегулярних супутників. Дослідження, проведене наприкінці 2000 року за допомогою трьох телескопів середнього розміру, виявило 13 нових супутників, що обертаються навколо Сатурна на великій відстані, на ексцентричних орбітах, які сильно нахилені як до екватора Сатурна, так і до екліптики. Ймовірно, це уламки більших тіл, захоплених гравітаційним тяжінням Сатурна. У 2005 році астрономи з обсерваторії Мауна-Кеа оголосили про відкриття ще 12 малих зовнішніх супутників, у 2006 році астрономи з 8,2-метрового телескопа Subaru повідомили про відкриття ще дев'яти нерегулярних супутників, у квітні 2007 року було оголошено про відкриття Таркека (S/2007 S 1), а в травні того ж року — про S/2007 S 2 і S/2007 S 3.У 2019 році було повідомлено про двадцять нових нерегулярних супутників Сатурна, в результаті чого Сатурн вперше з 2000 року обігнав Юпітер як планета з найбільш відомими супутниками.
У 2019 році дослідники Едвард Ештон, Бретт Гладман і Метью Бодуен провели огляд сфери Холма Сатурна за допомогою 3,6-метрового телескопа CFHT і відкрили близько 80 нових нерегулярних супутників Сатурна. Подальші спостереження за цими новими супутниками відбувалися впродовж 2019—2021 років, в результаті чого в листопаді 2021 року було оголошено про відкриття S/2019 S 1, а 3—16 травня 2023 року — ще 62 супутників. Ці відкриття довели загальну кількість підтверджених супутників Сатурна до 145, що зробило його першою планетою, яка має понад 100 супутників. 23 травня 2023 року було оголошено про відкриття ще одного супутника, S/2006 S 20, у результаті чого загальна кількість супутників Сатурна зросла до 146. Усі ці нові супутники невеликі і тьмяні, з діаметром понад 3 км і видимою зоряною величиною 25—27. Дослідники виявили, що популяція неправильних супутників Сатурна більш численна при менших розмірах, що дає змогу припустити, що вони, найімовірніше, є уламками від зіткнення, яке сталося кілька сотень мільйонів років тому. Дослідники екстраполювали, що справжня популяція неправильних супутників Сатурна, діаметр яких перевищує 2,8 км, становить 15030, що приблизно втричі більше, ніж кількість неправильних супутників Юпітера такого ж розміру. Якщо цей розподіл розмірів застосувати до супутників ще меншого діаметру, то Сатурн повинен був би мати більше неправильних супутників, ніж Юпітер.
Іменування Сучасні назви для супутників Сатурна запропонував Джон Гершель 1847 року. Він запропонував називати їх на честь міфологічних персонажів, пов'язаних з римським богом землеробства та врожаю Сатурном (який прирівнювався до грецького Кроноса). Зокрема, відомі на той час сім супутників були названі на честь Титанів, Титанід та Велетнів — братів і сестер Кроноса. Ідея була схожа на міфологічну схему іменування супутників Юпітера, яку запропонував Симон Маріус.
1848 року Вільям Ласселл запропонував назвати восьмий супутник Сатурна Гіперіоном на честь іншого титана. Коли у XX столітті імена титанів були вичерпані, супутники стали називати на честь різних персонажів греко-римської міфології або велетнів з інших міфологій. Усі неправильні супутники (крім Феби, відкритої приблизно на століття раніше за інші) названі на честь інуїтських і галльських богів, а також на честь норвезьких крижаних гігантів. Комітет Міжнародного астрономічного союзу (МАС) з номенклатури планетарних систем, який контролює найменування супутників Сонячної системи, постановляє, що супутники Сатурна, менші за 3 км у діаметрі ( абсолютна зоряна величина H V > 16,5) слід називати лише тоді, коли це становить науковий інтерес.
Деякі астероїди мають ті самі назви, що й супутники Сатурна: 55 Пандора, 106 Діона, 577 Рея, , і 4450 Пан. Крім того, ще три астероїди мали б спільні назви з супутниками Сатурна, якби не різниця в написанні, яку Міжнародний астрономічний союз офіційно закріпив у їхніх англійських назвах: Каліпсо (Calypso) та астероїд 53 Каліпсо (Kalypso), Гелена (Helene) та астероїд 101 Єлена (Helena), Гуннлод (Gunnlod) і астероїд 657 Гунльод (Gunlöd).
Фізичні характеристики Система супутників Сатурна дуже неоднорідна за розмірами: на один супутник, Титан, припадає понад 96 % усієї маси на орбіті навколо планети. Шість інших планемо (еліпсоїдальних супутників) становлять приблизно 4 % маси, а решта малих супутників разом із кільцями складають лише 0,04 %.