Дніпропетровський супутник (ДС) — серія радянських космічних апаратів, створюваних ДКБ-586 (згодом КБ "Південне") у місті Дніпропетровськ Української РСР (нині Дніпро в Україні).
Спутники серії запускалися з полігонів Плесецьк і Капустін Яр понад 20 років — у період між 21 грудня 1961 і 6 червня 1982 року.
Більшість супутників називалися «Космос-порядковий номер». У разі позаштатного або аварійного пуску назва не присвоювалося. Кілька космічних апаратів, запущених в рамках програм міжнародного співробітництва, називалися «Інтеркосмос».
16 березня 1962 року на орбіту успішно виведений перший дніпропетровський супутник версії «ДС-2», який після запуску отримав назву «Космос-1». Апарат став первістком радянської космічної програми «Космос», що триває досі. Цей день щорічно відзначається в ДКБ «Південне» як день народження космічного напрямку підприємства.
Призначення Призначення космічних апаратів серії «ДС» можна розділити на 4 групи: Наукові, для вивчення космічного простору Військові Подвійного призначення Відпрацювання космічних систем
Історія В грудні 1959 року створено Міжвідомчу науково-технічну раду з космічних досліджень при АН СРСР на чолі з академіком Мстиславом Келдишем, на яку покладено розробку планів створення космічних апаратів, видачу основних технічних завдань, науково-технічну координацію робіт з дослідження і освоєння верхньої атмосфери і космічного простору. Членом Президії ради затверджується Михайло Янгель, очільник дніпропетровського ДКБ-586, яке до 1960 року розробляло виключно бойові міжконтинентальні балістичні ракети, хоча роботи по створенню ракети-носія для запуску супутників на базі бойової ракети Р-12 інженери ДКБ виконували з 1957 року.
Зусиллями міжвідомчої науково-технічної ради з космічних досліджень при Академії наук, а також НДІ-4 Міністерства оборони СРСР підготовлено науково-технічне обґрунтування, на підставі якого 8 серпня 1960 підписано постанову ЦК КПРС і РМ СРСР "Про створення ракети-носія 63С1 на базі бойової ракети Р-12, розробку і запуск 10 малих ШСЗ". Постановою розробка ракети і супутників доручалася ДКБ-586, де розпочато розробку і виготовлення малих космічних апаратів ДС-А1, ДС-П1, ДС-К8, на яких вирішувались дослідні завдання і військово-прикладні експерименти.
На початку 1961 року в дніпропетровському ДКБ створені перші спеціалізовані відділи з космічної тематики. Значну практичну допомогу в розробці космічних апаратів фахівцям ДКБ надавало Корольовське ДКБ-1. У вересні 1961 року розробка космічного апарата ДС-1 вийшла на стадію натурних випробувань. До грудня 1961 року випущена проєктна документація апаратів ДС-А1, ДС-П1, ДС-К8.
У межах початкового етапу в 1962—1963 роках розроблені наукові ШСЗ — ДС-А1, ДС-МР, ДС-МТ, ДС-МО і ДС-К8.
Опис апаратів початкового етапу Космічні апарати початкового етапу: ДС-1, ДС-А1, ДС-К8, ДС-П1, ДС-МР, ДС-МТ виконані з максимально можливим використанням загальної конструктивної і апаратурної схеми. Герметичний корпус складався з двох напівсферичних днищ і циліндричної проставки діаметром 800 мм. Всередині корпусу, заповненого азотом, розташовані ферми, на яких розміщено робочу і дослідницьку апаратуру. Датчики дослідницької апаратури розташовувалися на циліндричній частині корпусу і верхньому днищі. Апаратура, зазвичай, комплектувалася з серійно виготовлених приладів і обладнання бойової ракетної техніки. Система терморегулювання в основі мала два вентилятори, блок управління з температурними датчиками і поверхні випромінювання. Антенно-фідерні пристрої містили 4 штирові, 5 стрічкових і одну щілинну антени. Довжина корпусу апаратів змінювалася залежно від складу і габаритів блоків апаратури.
Всі апарати початкового етапу не мали системи орієнтації в просторі. Виняток становить апарат ДС-МО, на якому вперше у світовій практиці застосовано аерогіроскопічну систему орієнтації космічного апарата. На апараті ДС-П1 вперше застосована сонячна енергоустановка. Батарея фотоперетворювачів у формі додекаедра, жорстко пов'язаного з герметичним контейнером. Маса перших апаратів у межах від 47 (ДС-2) до 321 (ДС-МО) кілограмів. Маса дослідницької апаратури — від 4,5 кг до 44 кг. Термін активного існування на орбіті (за винятком апарата ДС-П1) залежав від ресурсу хімічних джерел живлення і становив зазвичай не більше 10-15 діб.
«ДС-1 № 1» Перший космічний апарат ДС-1 № 1 важив 165 кг. Його основним завданням було відпрацювання нового носія і перевірка працездатності бортової апаратури в умовах космічного простору. 27 жовтня 1961 при першому пуску РН 63С1 сталася відмова одного з приладів системи регулювання видимої швидкості внаслідок вібрацій на шахтному ділянці польоту. Супутник не відокремився від другого ступеня і впав за 385 км від старту.
«ДС-1 № 2» 21 грудня 1961 на 353,8 секунді польоту передчасно вимкнувся двигун другого ступеня після закінчення пального. При розрахунку маси окислювача не враховано його прогрів під час польоту.
«ДС-2» 16 березня 1962 ракетою-носієм 63С1 № 6ЛК запущено ДС-2 № 1 («Космос-1»). Цей супутник був утричі легшим, ніж його загиблі попередники — всього 47 кг. Він не мав будь-якої спеціальної апаратури, лише блок хімічних батарей і багатоканальну радіостанцію «Маяк».
«ДС-П1» 30 червня 1962 року на орбіту виведено ДС-П1.
Основний етап Позитивні результати початкового етапу підтвердили перспективність і значимість дистанційних методів вивчення Землі та космічного простору, і призвели до величезного обсягу заявок від наукових і військових підприємств і організацій на створення нових космічних апаратів та обладнання їх апаратурою певного призначення. У зв'язку з цим в ДКБ-586 сформовано комплекс підрозділів, завданням яких були розрахунково-теоретичні дослідження і конструкторська розробка супутників і цільової апаратури.
Аналіз отриманих заявок показав, що розробки за багатьма пропозиціями одному підприємству не подужати. На початку 1962 вирішено поступово передати кілька напрямків разом з проєктною документацією іншим підприємствам: Інституту електромеханіки — у квітні 1962 ДКБ-10 — в серпні 1962 року Філії № 3 Центрального конструкторського бюро енергетичного машинобудування — у червні 1967 року.
Для виконання широкого обсягу замовлень радикально вирішено знизити вартість розробки і тривалість виготовлення космічних апаратів. В 1963 році в ДКБ-586 вперше у світі розроблений ескізний проєкт двох уніфікованих платформ космічних апаратів: ДС-У1 — неорієнтована з хімічними джерелами енергії, ДС-У2 — неорієнтована з сонячними батареями. У тому ж році спеціальна експертна комісія під головуванням Мстислава Келдиша розглянула і схвалила представлений проєкт. В основу конструкції покладений основний принцип уніфікації — незалежність службових систем, конструкції апарата і схем управління бортовою апаратурою від конкретного завдання апарата. Це дало можливість організувати серійне виробництво космічних апаратів і складників.
До середини 1964 року в ДКБ-586 розроблений ескізний проєкт третьої уніфікованої платформи ДС-У3. Вона стала базовою при створенні КА для дослідження Сонця.
30 жовтня 1965 за наказом Міністра загального машинобудування в ДКБ-586 створено спеціалізоване конструкторське бюро з космічної тематики, основною задачею була розробка і створення КА на основі уніфікованих платформ.
Всього на основі серії уніфікованих космічних апаратів у період 1963—1976 років розроблено, виготовлено й виведено на орбіту 49 космічних апаратів.
Малі уніфіковані супутникові платформи стали основою для організації міжнародного співробітництва в галузі дослідження космічного простору. Починаючи із запуску 14 жовтня 1969 космічного апарата ДС-У3-ВК № 1, відомого як «Інтеркосмос-1», на багатьох радянських КА в рамках програми «Інтеркосмос» почали встановлювати наукову апаратуру інших країн. Також були розроблені спеціалізовані КА за спільною радянсько-французькою програмою «Аркад» з вивчення космічного випромінювання. Перші дані спостережень, отримані із супутників типу «ДС», оприлюднені на 7-му міжнародному симпозіумі КОСПАР у травні 1964 року у Флоренції.
Опис Герметичний корпус з алюмінієвого сплаву АМг6 діаметром 800 мм і довжиною 1460 мм з циліндричної обичайки і двох напівсферичних днищ умовно ділився на три відсіки: науковий, агрегатний (електропостачання) і службовий. Всі відсіки мали уніфіковані місця для кріплення рам з відповідними блоками апаратури.
«ДС-У1» Напівсферична штампозварена оболонка відсіку системи електропостачання у вершині півсфери мала силовий фланець для кріплення піроштовхача системи відділення супутника від носія. Для підтримки всередині герметичного корпусу температури газоподібного азоту у визначених межах використовувалася активна система терморегулювання з радіатора, жалюзі, вентилятора, газоводів і блоку управління. Середня частина корпуса — зварена циліндрична обичайка з торцевими стикувальними шпангоутами. Фланці і кронштейни на зовнішній поверхні середньої частини призначалися для встановлення приладів і датчиків наукової апаратури, а також випини під штирові антени командної радіолінії, системи радіоконтролю орбіти і радіотелеметричної системи. Напівсферична оболонка відсіку наукової апаратури мала у вершині півсфери і по поверхні фланці для встановлення приладів і датчиків наукової апаратури, а на торці — стикувальні шпангоути. Система електропостачання зі срібно-цинкових акумуляторів в розрядному режимі.
«ДС-У2» Конструкція платформи відрізнялася від «ДС-У1» установкою на спеціальні випини в середній частині корпусу сонячних батарей у формі восьмигранної призми з чотирма поворотними панелями загальною площею 5 м ². Розкриття і установка сонячних батарей в робоче положення відбувалася після відділення супутника від ракети-носія. Змінена система електропостачання, застосовані срібно-цинкові акумулятори у зарядно-розрядному режимі.
ДС-У3 Платформа відрізнялася від «ДС-У2» конструкцією циліндричної частини корпусу і сонячних батарей. Корпус у вигляді восьмигранної призми мав подовжену циліндричну частину для установки блоку системи орієнтації. На зовнішній поверхні корпуса встановлювались сонячна батарея, газореактивна система, датчики орієнтації на Сонце і антени. Сонячна батарея загальною площею 3,7 м ² мала вісім поворотних панелей і вісім стаціонарних панелей.
Калібрувальні та юстувальні апарати У 1961 році, одночасно з початком створення в московському регіоні першої радянської ПРО «А-35», в ДКБ-586 почалися роботи зі створення космічних апаратів для експериментів зі створюваними наземними РЛС та елементами ПРО. У 1962 році на орбіту виведений перший військово-експериментальний ДС-П1 № 1 («Космос-6»). Згодом цей ШСЗ використаний як базова модель під час створення першого покоління супутників відпрацювання, юстування, калібрування і паспортизації наземних і космічних комплексів ПКО і ПРО (ДС-П1-І) та юстування РЛС ППО і контролю космічного простору (ДС-П1-Ю).
Перші юстувальні апарати ДС-П1-Ю почали запускати в 1964 році одночасно з початком розгортання частин системи попередження про ракетний напад (СПРН). У 1968 році ДС-П1-Ю використовувався для юстування перших РЛС системи контролю космічного простору типу «Дністер». ДС-П1-Ю і ДС-П1-І експлуатувалися до моменту прийняття на озброєння юстувальних ШСЗ другого покоління, також розроблених у Дніпропетровську, але не серії ДС.
Апарати-мішені Одна з модифікацій ДС-П1 — ДС-П1-М «Тюльпан» використовувалася з 1971 по 1982 рік як мішень при проведенні випробувань супутника-перехоплювача «ІВ», розробленого в ДКБ-52 В. М. Челомея. На відміну від перших мішеней типу І-2М, розроблених в тому ж ДКБ-52, ДС-П1-М «Тюльпан» був легшим (приблизно 640 кг) і забезпечував працездатність вимірювальної апаратури при влучанні трьох пострілів з космічного апарата-перехоплювача.
Нереалізовані проєкти