Ві́ктор Володи́мирович Медведчу́к (; , Почет) — олігарх, колишній український проросійський політик та державний діяч, пов'язаний із президентом Росії Володимиром Путіним. Колишній народний депутат України II—IV та IX скликань, один із керівників забороненої проросійської партії ОПЗЖ.

Перший заступник Голови ВРУ (лютий 2000 — грудень 2001), Голова АП України каденції Леоніда Кучми (2002—2005). Заслужений юрист України, голова ГО Український вибір. Через підконтрольних осіб є власником закритих проросійських пропагандистських телеканалів Перший незалежний, 112 Україна, ZIK та NewsOne.

В Україні звинувачується у колабораціонізмі, українофобних й проросійських поглядах, недекларуванні майна. Був адвокатом Василя Стуса і саботував його захист, що посприяло ув'язненню та смерті поета в карцері. Прихильник т. зв. «федеративного устрою» України. Доктор юридичних наук (1997). 10 січня 2023 року президент Зеленський позбавив Медведчука громадянства України. 13 січня 2023 року Верховна рада позбавила Медведчука його мандата у парламенті.

Життєпис Народився 7 серпня 1954 року в с. Почет Абанського району Красноярського краю РСФСР у сім'ї службовців.

Батько, Володимир Нестерович Медведчук, народився 5 серпня 1918 року у селі Корнин Житомирської області. Мати, Фаїна Григорівна Гулько, народилася 16 жовтня 1925 року в селі Борщагівка Вінницької області.

Батька, Медведчука Володимира Нестеровича, через фізичні вади (наслідок туберкульозу кісток у дитячому віці) під час Другої світової війни не взяли до війська. У роки німецької окупації, від квітня 1942-го до листопада 1943 року, він працював у трудовому відділі німецьких окупаційних сил, завданням якої була організація примусового вивезення на роботу до Німеччини працездатної української молоді на замовлення німецької адміністрації. У листопаді 1943 року, після відступу німецьких військ, його заарештовано військовою контррозвідкою СМЕРШ і засуджено до 8 років ув'язнення і 4 років заслання «за участь в українській націоналістичній діяльності», хоча насправді батько Віктора Медведчука підтримував політику колабораціонізму (співпраці із німецькими окупантами), за його участі до Німеччини було вивезено понад 2 тисячі українців як рабів організації «Arbeitstamt». Історик Дмитро Чобіт схиляється до думки, що Володимира Медведчука працівники НКВС змусили назвати себе членом ОУН під впливом тортур і залякування. Заслання відбував в селищі Почет Красноярського краю, де й народився Віктор.

У середині 1960-х років сім'я Медведчуків залишила Сибір і переїхала до с. Корнин Житомирської області. Згодом батьки придбали невеличкий дерев'яний будинок у містечку Борова Фастівського району Київської області, куди й перебралася сім'я. У цьому селищі Віктор закінчив восьмирічку, а потім продовжив навчання у середній школі.

1971 року закінчив Борівську середню школу і спробував вступити до Вищої школи міліції. Але не був прийнятий через вади біографії батька. Трудову діяльність почав 22 листопада 1971 року сортувальником 2-го класу цеху експедиції періодичних видань Київського призалізничного поштамту. з 1972 року одночасно став «позаштатним працівником міліції» на станції Мотовилівка.

Влітку 1972 року успішно склав вступні іспити на юридичний факультет КНУ ім. Шевченка, однак за конкурсом не пройшов. Проте 12 вересня 1972 року наказом № 445-у ректора Київського державного університету ім. Т.Шевченка був зарахований до складу студентів на підставі дозволу МВССО УРСР. Причиною чого, на думку Дмитра Чобота, автора біографічної книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», була «таємна співпраця з міліцією»,Дмитро Чобіт. З ранньої біографії // Нарцис або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука. / Післямова Є. Сверстюка. — Київ — Броди: «Просвіта». — 2001. що підтвердив Верховний Суд України.

Під час навчання на другому курсі юридичного факультету Київського держуніверситету став командиром комсомольського оперативного загону добровільної дружини Ленінського райкому комсомолу Києва. 8 листопада 1973 року під час чергування побив з двома членами загону неповнолітнього Андрія Маратовича КричакаДмитро Чобіт. Кримінальний доброволець // Нарцис або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука. / Післямова Є. Сверстюка. — Київ — Броди: «Просвіта». — 2001. 25 квітня суд Ленінського району Києва під головуванням судді Крученюк засудив підсудних Медведчука, І. Д. Яковенка та С. В. Авраменка за ст. 102 КК УРСР до 2 років позбавлення волі.

Але 6 червня судова колегія з кримінальних справ Київського суду під головуванням судді Сапронова скасувала вирок Ленінського суду, справу повернули на додаткове розслідування. Згодом її було перекваліфіковано в ст. 166 ч. ІІ (Перевищення влади або службових повноважень) зі значно меншим покаранням. Через позитивні характеристики та участь у підрозділах міліції та народних дружинах притягнення до кримінальної відповідальності «вважалося недоцільним».

24 червня 1975 року наказом ректора КНУ ім. Шевченка Медведчука було відраховано з III курсу денного навчання юридичного факультету. 20 травня 1976 року поновлено у складі студентів на підставі розпорядження міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР.

Від середини 1970-х — співробітник КДБ СРСРСписок внутрішньої агентури КДБ УРСР.

Громадська і політична діяльність У 1978—1989 роках — адвокат Київської міської колегії адвокатів. У судовому процесі 29 вересня — 2 жовтня 1980 року був адвокатом Василя Стуса. Вимагав для нього найбільшого покарання.

З 1989 року працював завідувачем юридичної консультації Шевченківського району м. Києва (1989—1991). У 1990 році став президентом Спілки адвокатів України. Член правління Спілки адвокатів СРСР від України (1990—1991). З 1991 року — президент Міжнародної адвокатської компанії «БіАйЕм».

З 1994 року член Координаційного комітету з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України (1994—1999), голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України. З 1995 року член Ради роботодавців і товаровиробників при Президенті України (1995—2000). З 1996 року радник Президента України з питань податкової політики (1996—2000).

1997 року обраний нардепом України другого скликання за Іршавським виборчим округом № 171. Тоді виборча комісія нарахувала 94,16 % голосів «за».

Член Комітету з питань законності і правопорядку (1997—98), член Координаційної Ради з питань судово-правової реформи при Президенті України (1997—2000 рр.), член Вищої економічної Ради Президента України, член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи.

У 1998 році обраний народним депутатом України третього скликання, заступник Голови ВРУ у 1998—2000 роках. Член Вищої Ради юстиції, член Координаційної ради з питань місцевого самоврядування. Заступник голови Координаційної Ради з питань внутрішньої політики. Очолював ТСК з підготовки і попередньому розгляду проєкту нової редакції Цивільного кодексу України, а також з опрацювання та підготовки до розгляду Верховною Радою України проєкту Господарського (комерційного) кодексу України (1998). З 1999 року голова Національної Ради з питань молодіжної політики при Президенті України.

1 лютого 2000—13 грудня 2001 — перший заступник Голови ВРУ.

З 2001 року член фракції СДПУ(О) (з 14 грудня 2001). З 2002 року народний депутат України четвертого скликання. Голова фракції СДПУ(О) (13 травня 2002 — 12 червня 2002).

У 2002—2005 роках — глава Адміністрації Президента України. Перебуваючи на цій посаді, очолював наглядову раду Президентського, а з 2003 року Національного президентського оркестру.

З 2002 року — голова: Комісії державних нагород та геральдики (з червня 2002 р.); організаційного комітету з проведення Року України в Російській Федерації (з червня 2002 р.).

З 2002 року: член Ради національної безпеки і оборони України (з червня 2002 р.), керівник робочої групи з підготовки пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади (з червня), заступник голови Ради з питань інформаційної політики при Президентові України (з вересня), голова комісії з питань забезпечення роботи міжнародних експертів з питань експорту станцій радіоелектронної розвідки «Кольчуга» (з жовтня), голова наглядової ради Національного палацу «Україна» (з листопада), співголова координаційної ради з підготовки та видання Національного атласу України (з грудня 2002), голова Організаційного комітету з проведення року РФ в Україні (з грудня).

З 2003 року — голова: координаційної ради з питань державної служби при Президентові України (із січня 2003), голова організаційного комітету з підготовки та проведення заходів до 150-річчя Східної (Кримської) війни 1853—1856 років (з липня), координаційної комісії з питань реконструкції автомобільної дороги Київ-Одеса на ділянці від Жашкова до Червонознам'янки (з липня), організаційного комітету з підготовки та проведення заходів, присвячених 150-річчю від дня народження Івана Франка (з вересня).

З лютого 2004 року — голова Наглядової ради Національної академії державного управління при Президентові України. З 2008 — голова наглядової ради громадської організації «Центр Правова Держава».

У липні 2012 року Медведчук надав на розгляд до Конституційної Асамблеї України проєкт закону «Про всеукраїнський референдум», який передбачав суттєве спрощення процедури організації всеукраїнського та місцевих референдумів, а також низку неконституційних положень, які потенційно закладали ризики неправомірної зміни конституційного ладу та узурпації влади через маніпулювання процедурою такого референдумуМедведчук запропонував свій варіант змін до Конституції; Український тиждень, 26 липня 2012Всеукраїнський референдум: історія; Олександр Марусяк, Центр політико-правових реформ, 6 грудня 2021.Володимир Цвіль. Остання революція: Майдан проти «Газпрому». — К.: «Києво-Могилянська академія», 2021. — с. 160.

6 жовтня 2020 року обговорив при особистій зустрічі із Путіним постачання з Росії антикоронавірусної російської вакцини «Супутник Ві».

Вторгнення Росії в Україну (з 2022 року) 12 квітня 2022 року Служба безпеки України затримала Віктора Медведчука при спробі втечі з України.

21 вересня 2022 року, в ході повномасштабної війни Росії проти України, в рамках обміну військовополоненими Медведчука передали російській стороні в обмін на українських захисників Маріуполя, зокрема, бійців полку «Азов».

Відповідно до Указу Президента України у січні 2023 року був позбавлений українського громадянстваНе останні такі рішення, — Зеленський про позбавлення громадянства Медведчука і компанії. 10.01.2023, 22:10Зеленський позбавив громадянства Медведчука, Деркача, Кузьміна та Козака: « Це не останні такі рішення». 10.01.2023, 22:17Зеленський припинив громадянства України Деркача, Козака, Кузьміна і Медведчука. 10.01.2022.

В червні 2023 року за даними реєстру юридичних осіб РФ було зареєстровано, громадський рух "Региональное общественное движение «За развитие гражданского общества „Другая Украина“» за адресою в Москві, Арбат, провулок Кемарницький, 9. Головою виконкому став колишній український журналіст Денис Жарких, а Медведчук очолив раду організації Організація також заявила права на товарні знаки «Настоящая Украина», «Голос другой Украины» та «Другая Украина».

Юридична діяльність 1978 року врешті закінчив юридичний факультет КНУ ім. Шевченка і був скерований на роботу адвокатом Київської міської колегії адвокатів. В ній потрапив у групу «підібраних» адвокатів, яким органи МВС і КДБ доручали вести важливі справи. Серед особливо резонансних, у яких В.Медведчук брав участь як адвокат, були судові процеси над літераторами-дисидентами Юрієм Литвином, Василем Стусом, директором Чорнобильської АЕС Віктором Брюхановим.

Справа Юрія Литвина