Кири́лівська це́рква, Церква Святих Кирила та Афанасія Александрійських — пам'ятка архітектури та монументального малярства XII, XVII, XIX століть.

Історія

Заснування та церковне життя протягом ХІІ — XVI ст.

В 1140-х роках великим київським князем Всеволодом II Ольговичем у північно-західній частині Києва було засновано родовий монастир, присвячений св. Кирилу Александрійському. Місцерозташування було обрано не випадково. На початку другої половини XII ст. давньоруська держава об'єднувала ряд самостійних князівств, кожне з яких мало свій економічний, політичний і навіть культурний статус. Посилення впливу окремих князівств не послабило ролі Києва як державного центру. У XII ст. за великокняжий стіл боролися дві династії — Мономаховичів (нащадки Всеволода Ярославича і його сина Володимира Мономаха) і Ольговичів (нащадки Святослава Ярославича і його сина Олега). Важливим стратегічним плацдармом на шляху до «стольного граду» було урочище Дорогожичі (Дорожичі), неодноразово згадуване літописними джерелами. Саме тут сходилися дороги, що пов'язували Київ з Черніговом, Полоцьком, Новгородом, Волинню, Галичем, а також з торговими центрами Європи. У 1139 р. чернігівський князь Всеволод II Ольгович захопив Київ зі сторони Дорогожичів і під час свого київського князювання (1139—1146) заклав на Дорогожичах церкву, присвячену своєму небесному патрону — св. Кирилу Александрійському. Точна дата будівництва Кирилівської церкви невідома. Перша згадка про храм міститься у статті Іпатіївського літопису під 1171: :«…снѧшасѧ брат҄ꙗ Вышегороде и пришедше сташа на Дорогожичи подъ ст҃ымъ Курилом҄». Будівництво церкви завершилося, очевидно, за вдови Всеволода, княгині Марії Мстиславівни. Церква стала місцем упокоєння представників чернігівської князівської династії Ольговичів. Літописи повідомляють про поховання тут: княгині Марії Мстиславівни († 1179); княжни Марії Казимирівни († 1179); київського князя Святослава Всеволодовича († 1194), відомого героя «Слова о полку Ігоревім»; князя Всеволода Чермного († 1215). Саркофаги з князівськими похованнями до нашого часу не дійшли, але в західній частині храму збереглися аркосолії — спеціально виділені аркові ніші, призначені для поховань.

Кирилівська обитель зазнала періоди розквіту і занепаду, перебудов і реставрації. Літописна стаття 1231 року згадує ігумена Кирилівської церкви Климента і засвідчує існування монастиря в XIII ст. Під час навали орд хана Батия в 1240 р. Кирилівський монастир, ймовірно, розділив долю багатьох київських монастирів, що їх було пограбоване і спустошено. Післямонгольський період існування храму висвітлений лише кількома документами (1539 і 1555 рр.), що повідомляють про монастирські земельні володіння.

Відродження монастиря у XVII ст.

Відродження монастиря відбувається на початку XVII ст., що пов'язано із загальним підйомом національної культури і визвольним козацьким рухом. У цей час у Києві відновлювалися стародавні храми, було створено православний колегіум, відкрито потужну друкарню. Патроном Кирилівської обителі стає князь Костянтин Острозький — борець за політичну і релігійну самостійність русинів-украінців (або народу руського). Монастирем управляв ігумен Василій (Красовський) (1605—1614), що він «тую запустелою и заваленную от давнього часу церковь працею и старанием своими, муры обваленние, верх самой диравой працею, коштом и накладом своим оправил». 1612 року в Кирилівській церкві влаштовано три престоли: на честь Св. Трійці, Св. Кирила Олександрійського, Архангела Михаїла, храм заново освячено і перейменовано на Свято-Троїцький.

У 1651 році, коли до Києва увійшло військо Януша Радзівіла, Кирилівська церква, як і багато інших київських храмів і монастирів, була спустошена. Проте вже у другій половині XVII ст., Кирилівська обитель збагачується за рахунок збільшення земельних володінь і діяльності впливових монастирських ігуменів. Під патронатом гетьмана Івана Мазепи, за ігуменів Інокентія (Монастирського), 1681—1697 рр., Димитрія Туптала, 1697 р., та інших, у церкві провадилися значні будівельні роботи.

Після великої пожежі 1734 р. до відновлювальних робіт в монастирі було залучено відомого українського архітектора І. Григоровича-Барського. За його проєктом, впродовж 1748—1760 рр., на подвір'ї зведено комплекс кам'яних споруд. Монастир оточено потужними мурами з чотирма кутовими вежами. У центрі ансамблю височіла Кирилівська церква, оновлена у стилі українського бароко. У 1759—1778 роках було побудовано 3-ярусну дзвіницю. З усіх споруд до нашого часу вціліла тільки невелика частина монастирського муру із однією з чотирьох зовнішніх веж.

Наприкінці XVIII ст. у зв'язку з ліквідацією великого церковного землеволодіння, за наказом імператриці Катерини II 1786 року Свято-Троїцький Києво-Кирилівський монастир було ліквідовано. А в 1806 року, після створення Києво-Кирилівських богоугодних закладів, згодом — відомої міської лікарні для душевнохворих, Кирилівська церква стає лікарняною.

Дослідні та реставраційні роботи церкви у XIX ст. XIX ст. відкриває нову сторінку в історії вивчення багатьох давньоруських пам'яток. Впродовж 1880—1889 років під керівництвом професора А. Прахова у Кирилівській церкві провадилися дослідні та реставраційні роботи, метою яких було «вернуть храму благолепный древний вид». По завершенні робіт, 29 травня 1889 р., церкву освятили.

Радянський період

18 травня 1929 р. за рішенням Ради Народних Комісарів УРСР Кирилівську церкву перетворено на музей. В умовах антирелігійної пропаганди і націоналізації церковного майна створення Києво-Кирилівського державного історико-культурного заповідника було єдиним способом збереження пам'ятки культової архітектури. До складу музею, очоленого О. Александровим, увійшло 11 монастирських споруд, більшість з яких були зруйновані в 1930-х роках.

У післявоєнні роки в Кирилівській церкві проводилися тривалі ремонтно-реставраційні роботи. У 1965 р. музей відкрито для відвідувачів, як один з філіалів у складі Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» (нині це Національний заповідник «Софія Київська»).

Часи незалежності У 1993 році було зареєстровано Кирилівську парафію Української православної церкви. З 1994 року в храмі відновлено богослужіння, які з 1995 проводяться регулярно по неділях і святах. У 2011 році парафію було перетворено на чоловічий монастир. Спільне використання пам'ятки здійснюється на засадах укладеного договору та є одним з прикладів конструктивної взаємодії музею та церкви з метою збереження культурної спадщини.

Архітектура

Сучасний вигляд Кирилівської церкви, у формах українського бароко, лише умовно нагадує її оригінальну архітектуру. В той час як інтер'єр храму майже не зазнав змін з XII ст. Церква, зведена місцевими майстрами, відображала новий напрямок давньоруського зодчества, що склався наприкінці XI — першій третині XII ст. у чернігівській архітектурі. На формування цієї нової будівничої школи, окрім візантійського і київського зодчества, значний вплив справила романська архітектура. Після затвердження у 1140-х рр. у Києві чернігівської князівської династії Ольговичів і приходу (до Києва) чернігівської артілі, цей напрямок поширюється майже на всі давньоруські землі.

Кирилівська церква належить до типу хрестовокупольного, шестистовпного, тринефного храму з однією банею та закомарним покриттям. З західної, північної та південної сторін до церкви примикали невеликі прибудови, що їх фундаменти було виявлено у ході археологічних досліджень. Три портали храму мали триступінчастий профіль і завершувалися напівциркульними арками (збережено архітектурні форми і фрагменти первісного фрескового розпису південного порталу). Купол напівсферичної форми розташований на високому, круглому у плані, барабані, встановленому на потужному четверику. Фасади церкви ділилися лопатками у відповідності до внутрішнього членування храму. На лопатки спиралися арки закомар. Під закомарами і над карнизом купола проходив аркатурний фриз (його фрагменти збереглися на південному фасаді). Апсиди і барабан купола було декоровано напівколонками.

У плані церква являє собою прямокутник, витягнутий за віссю «захід-схід», її розміри — 31×18,4 м. Хрещатими стовпами храм розділено на три поздовжніх (нефи) і три поперечних коридори. Поздовжні нефи завершуються на сході вівтарними апсидами. Центральний неф і головний поперечний коридор (трансепт) утворюють у перетині просторовий хрест. Над центром перетину хреста розміщується купол. Розмір підкупольного простору: 7×7,7 м. Між західною парою стовпів знаходиться стіна з широкою аркою, що веде із наосу до нартексу. Центральну частину нартексу перекрито коробовим склепінням, бічні частини — хрестовими склепіннями. Археологічні розкопки виявили, що у південній частині нартексу розміщувалися хрещальня з невеликою апсидою, від якої вціліли лише фрагменти. У стінах нартексу розташовано чотири аркосолія. На хори веде вузький хід у північній стіні, товщина якої 1, 98 м. Хори розміщуються над нартексом і західними осередками бічних нефів. У південному виступі хорів знаходиться князівська молитовня, що має вигляд невеликого ізольованого приміщення з апсидою. Лопатки стовпів на хорах декоровані напівколонками. У центральну частину церкви хори відкриваються арками. У стіні південної апсиди існує хід. Його сходи вели до невеликого приміщення з арочним отвором, відкритим у бік вівтаря.

Церква побудована у техніці рівношарової кладки («opus isodus») із плінфи розмірами 30×26×4,5 см; 32×22×5 см. Стародавня кладка (зондаж відкрито на західному і південному фасадах) збереглася по всьому периметру стін до рівня п'ят закомар, а також в апсидах, опорних стовпах, підпружних арках і на 2/3 барабану купола. У вітрила хрестових склепінь закладено глиняні глечики (голосники), що слугують для поліпшення акустики. У декорі церкви широко використано місцевий пірофіллітовий сланець, т. зв. червоний шифер: вціліли стародавні карнизи на стовпах і плити перекриття ходу в північній стіні. Підлогу церкви було викладено гладенькими шиферними плитами, у центральній частині храму їх інкрустовано різнобарвною смальтою. Стародавня підлога не збереглася, внаслідок численних ремонтів. У 1960-х рр. рівень підлоги було знівельовано до вихідного з метою відновлення первісного архітектурного об'єму церкви.

Перші свідчення про ремонт церкви відносяться до початку XVII ст. Тоді було перекладено склепіння у центральній частині храму, оштукатурено фасади. Наприкінці XVII — початку XVIII ст. закомарне перекриття церкви замінили на чотирискатне, встановили чотири бічні куполи на барабанах восьмигранної форми, західний фасад зміцнили двома пілонами, замість закомарного завершення звели антаблемент.

Внаслідок реконструкції 1748-1760 рр. дах церкви став двосхилим, куполи отримали грановану грушоподібну форму, над західним фасадом було зведено фронтон м'якого хвилеподібного абрису. Численні і різноманітні деталі ліпного декору: вікна й ніші прикрашені квітковими гірляндами, рослинними пагонами, листям аканфу; портали — колонами, капітелями іонічного і коринфського ордеру надали архітектурі особливої урочистості. Пишні і виразні риси українського бароко досі визначають сучасний зовнішній вигляд пам'ятки. Наукові дослідження архітектури Кирилівської церкви провадились А. Праховим (1880—1882 рр.), І. Моргілевським (1924—1928 рр.), Ю. Асєєвим (1937—1939 рр., 1944—1945 рр.), Н. Холостенком (1955—1960).

Інтер'єр

Фрески

В XII ст. стіни Кирилівської церкви були розписані фресками, відповідно до іконографічних канонів. У XVII ст. фресковий живопис храму був частково поновлений темперними фарбами.

У XVIII ст., під час ремонту, стіни храму не розписали, а лише потинькували та побілили.