Бій за Вознесе́нськ або бій під аплодисме́нти — штурмові дії 15 квітня 1920 року, які провели частини армії Української Народної Республіки за вузлову станцію Вознесенськ, захоплену більшовиками під час Першого зимового походу.

Операція стала однією з найвизначніших українських перемог у 1920 році, що мало визначальну роль для піднесення бойового духу війська, і дозволила успішно продовжити Перший зимовий похід.

Передумови Під час Першого зимового походу частини дієвої армії Української Народної Республіки під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка перебували в партизанському рейді тилами білих та червоних російських частин. Похід ставив за мету зберегти боєздатність армії, утримати її на українських територіях та продемонструвати її здатність до боротьби. Проте станом на квітень 1920 року ситуація була критичною: у важких боях українське військо практично повністю вичерпало свої запаси набоїв та снарядів, а командир Окремого кінного запорізького республіканського полку, кінного полку Чорних запорожців, Петро Дяченко, хворий на тиф, перебував у критому фургоні.

Перебіг подій 15 квітня українське військо підійшло до Вознесенська. Розвідкою було донесено, що у місті перебуває великий більшовицький гарнізон — близько 600—700 осіб піхоти із підтримкою кінноти та гарматної частини. Крім того, у той час у Вознесенську відбувався місцевий з'їзд представників більшовицьких осередків, що ставило за імовірність збільшення чисельності боєздатних частин ворога.

Через скрутні запаси озброєння українські війська були змушені економити на набоях, розділивши їх порівну між усіма учасниками бою: кіннота отримала по три патрони на рушницю, піхота — ще менше.

З початком бою більшовики, завчасно знаючи про наближення української армії (за іншими даними — українців помітили чатові на станції), підпустили українські лави на відстань близько 400 кроків до міста, після чого відкрили рушничний і кулеметний вогонь. Водночас почався обстріл з бронепотяга. Перейшовши у контрнаступ, більшовики відтісняли військо Омеляновича-Павленко, яке за наказом відступало на кращі позиції, щоб вивести ворога із укриття в поле, де їх зупинив картеччю з гармат кінно-гірський дивізіон полковника Олекси Алмазова.

Заступник Петра Дяченка, поручник Карліс Броже атакував ворога двома сотнями, але під сильним вогнем мусив повернутися. Тоді, за свідченнями учасника бою Лаврентія Кемпе, напівпритомний Дяченко «не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед. Козацтво, мов вихор, — за ним». Атаку підтримали повстанчий відділ отамана Андрія Гулого-Гуленка та кінний полк під командою полковника Івана Литвиненка. За спогадами учасників, чимало українських вояків йшло в атаку голіруч, плескаючи у долоні, аби підбадьорити власне військо та зімітувати постріли. Тоді ж гарматникам вдалося підбити стрілецькі позиції на укріпленому більшовицькому потязі.

В результаті штурмових дій більшовики відступили, втративши близько 250 осіб вбитими і до 400 осіб пораненими. Втрати української армії склали двох загиблих та п'ятеро поранених козаків. За спогадами начальника штабу Запорізької дивізії Михайла Крата, дієвій армії Української Народної Республіки дісталися великі трофеї: близько 2 мільйонів рушничних і 32 тисячі гарматних набоїв, 48 кулеметів, 28 гармат, 5 тисяч гвинтівок і необхідні медикаменти. Крім того, було захоплено запаси господарського майна більшовиків, яке згодом продали місцевим мешканцям. Виручені кошти дозволили впродовж наступних кількох тижнів нормально забезпечувати армію, купуючи провізію в населення.

Спогади За спогадами учасника бою, бунчужного 3-ї сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців Валентина Сім'янцева, настрій українських козаків було важко передати словами. У своїх споминаї той наголошував: «За весь Зимовий похід не було такого радісного дня, як той, коли здобули Вознесенське».

Кулеметник Петро Первухин згадував, що один з козаків «упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина», а інші «підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться. Були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали: «Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду!». Цієї картини сам Первухин, за його словами, описати не міг, бо «і сам з радости не знав, що роблю» й «напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би: «О Боже, здуріла дитина!».

Див. також Тріумф під Сидоровом

Література

Примітки