Володи́мир Кири́лович Піні́гін ( 21 вересня 1941, Ленінград, РРФСР — 11 жовтня 2015, Львів) — український художник-графік, чия творчість стала знаковим явищем львівської мистецької школи другої половини XX століття.
Член Спілки художників України з 1974 року.
Біографія
Дитинство і юність Володимира Пінігіна минули в Ленінграді (нині — Санкт-Петербург, Російська Федерація). Навчався у художньому гуртку при Ермітажі. У 1946 році сім'я переїхала до України. Спочатку оселилися у Дніпропетровську (нині Дніпро), але згодом перебралася до Львова.
Тут закінчив 10-річну музичну школу за напрямком «скрипка». Любов до музики, а особливо до джазу, пройде крізь усе життя митця.
Володимир Пінігін спершу хотів бути живописцем, проте згодом захопився графікою і у 1960 році вступив до Українського поліграфічного інституту у Львові на спеціальність «книжкова графіка». Вчився у одного із піонерів графічного дизайну Леопольда Левицького, захоплювався Альбіном Бруновським і чеською графічною школою. В студентські роки працював художником в Театрі юного глядача, на телебаченні, в Театрі ляльок.
«Малював все підряд: портрети, пейзажі, ходив на вечірні заняття до Прикладного, вважав, що мало вчать. Повертався пів на другу з інституту і починав вчитися самотужки. 1960-ті це час, коли з-під порепаного асфальту соцреалізму почали активно пробиватися паростки нових ідей. Тож студента Пінігіна двічі збирались виключити з інституту за формалізм… Старанного допитливого студента завела „на манівці“ соцреалізму… преса. Він вже тоді жадібно вишукував будь-яку арт-інформацію, виписував і купував всі закордонні журнали з мистецтва, які міг дістати в Союзі. Нові можливості формального вислову, якими жила тогочасна Європа, спокусили Пінігіна на численні експерименти.»Іван Лозинський: «Наше слово 1981 р.»
«Після ІІІ курсу він опиняється на виробничій практиці у Києві, на комбінаті кольорового друку, де досхочу випробовує нові графічні ідеї. Талановитого юнака приймають у знаменитий КТМ (Клуб Творчої Молоді), де він знайомиться з „шістдесятниками“ — Зарецьким, Драчем, Вінграновським… У Львові Володимир Пінігін зустрів геніального графіка Леопольда Левицького… І остаточно переконався у тому, що „зіпсувався“ у правильному напрямку. Леопольд Левицький, вихованець знаменитої „краківської групи“, переконаний соціаліст ейфоричної доби 1930-х, у Радянському Союзі хоча й виконував замовні радянські агітки, але за ширмою у своїй майстерні створював приголомшливо формальні твори. Туди, за ширму, Левицький допускав тільки обраних, тих, кого вважав вартими своєї довіри й уваги. Пінігіна допустив. Знаменитий круглий стіл Левицьких, за яким велись багатогодинні дебати про „земне“ і „вічне“, став для Володимира Пінігіна інтелектуальним і моральним „університетом“.» У 1963 році одружився з художницею і керамісткою Лідією Бусалаєвою (1940—2013), у 1964 році народилась донька Івета (Пінігіна, в шлюбі Ключковська), яка також стала художницею.
У 1965 році закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова.
«За свою дипломну роботу — десять кольорових ілюстрацій, які є тематично закінченою серією до казки, В. Орлова з актуальним сучасним звучанням „Тир-Лям“, одержав найвищу оцінку від екзаменаційної комісії (1965 р.). Це був перший зблиск його закоханості в мистецтво книги і, взагалі в станкову кольорову графіку.» — Іван Лозиньский «Наше слово» 1981 р.
У 1974 році ступає одночасно з художником-графіком Юрієм Чаришніковим до Спілки художників України, утім не був автоматично зарахований до Фонду художників, що було порушенням та не давало можливості отримувати замовлення. Про цю невідповідність дізнався Георгій Якутович, який у той час перебував у Львові. Своїм втручанням Якутович добився зарахування Пінігіна до Фонду художників. Після цього Володимир Пінігін почав працювати в художній майстерні у техніці літографія.
У 1970-х майстерня Спілки художників у Львові була в приміщенні Університету, нині на вул. Січових Стрільців, у 1980-х майстерню перенесли на вул. Староєврейську, біля площі Міцькевича. Це був центр інтелектуального та мистецького життя Львова 60–80-х років, де працювали такі майстри як Є. Безніско, Ю. Чаришніков, Б.Пікулицький, О. Суєвалова, В. Дем'янишин, Я. Нечай, Г. Левицька, З.Кецало, В. Лопата, О. Денисенко. Також в майстерні були фахові друкарі.
Володимир Пінігін працював у книжковій і станковій графіці, плакаті, дизайні, сценографії, живописі. В 1985–1999 роках переходить на малі форми графіки в техніках офорта, травлення, сухої голки, інталії, монотипії.
Пінігін вважається одним із найвидатніших українських ілюстраторів наукової фантастики — Жуля Верна, Герберта Веллса, Рея Бредбері («Вино з кульбаб» і «Марсіанські хроніки»), Артура Кларка, Кліффорда Сімака, П'єра Буля, Станіслава Лема, Олександра Бєляєва, Карела Чапека та Василя Бережного. До інших ілюстрованих ним авторів належать Олександр Пушкін, Валентин Катаєв, Вільям Сароян, Ернест Гемінґвей, Ярослав Гашек, Борис Нечерда та інші.
«Жодного дня без лінії» — це був життєвий девіз Пінігіна. Він працював безперервно, навіть коли замовлень не було, створюючи тисячі ескізів та мініатюр. Його називали «ченцем мистецтва». Попри активну участь у мистецькому житті міста, він залишався заглибленим у власні сюрреалістичні світи, віддаючи перевагу внутрішньому діалогу з папером. Окрім графіки, він захоплювався дизайном, створював колажі, плакати та сценографію для театрів. Невід'ємним місцем творчості для митця був Крим, а саме Гурзуф. Для Володимира Пінігіна це давнє містечко було не просто місцем відпочинку, а сакральним творчим простором, Елладою, куди він приїздив на літування щороку протягом десятиліть. «Кримський період» вважається однією з найсвітліших та найбільш ліричних сторінок його спадщини.
Гурзуф в його очах був позбавлений курортної суєти, митець бачив його як містичне, майже позачасове місто. В його графіці Гурзуф — це лабіринт вузьких вуличок, що круто здіймаються вгору, покручені скелі Адалари та Ведмідь-гора (Аю-Даг). Художник майстерно передавав специфічне «біле» кримське світло, яке випалює кольори, залишаючи лише чіткі лінії та тіні. На відміну від його фантастичних ілюстрацій до Лема чи Бредбері, гурзуфські цикли — це «тиха графіка». Це затишні дворики, старі кипариси, коти на кам'яних парапетах та нескінченний горизонт моря. Гурзуф у Пінігіна часто ставав декорацією для його філософських роздумів. Він міг вписати сюрреалістичну деталь у реальний пейзаж, перетворюючи кримське узбережжя на берег іншої планети або простір спогадів. Сьогодні ці роботи сприймаються з особливою ностальгією, фіксуючи атмосферу того вільного, інтелектуального Криму, який Пінігін любив і знав до дрібниць. Невід'ємною частиною життя автора була музика. У квартирі завжди звучав джаз. Музиканти, ансамблі диксиленд, які приїжджали на концерти у Львів, часто у повному складі приходили до нього на гостини. Джазова тематика була для автора другим виходом із тьмяної реальності брежнєвського застою. У 60-90-х роках музиканти, театрали, художники були частими гостями у квартирі Пінігіна. Квартира була заповнена книжками. Це був простір, де реальність змішувалася з сюрреалістичними світами його робіт. Друзі та гості згадували, що квартира нагадувала житло середньовічного вченого, «кабінет алхіміка». Поруч із сучасними виданнями Рея Бредбері могли стояти старовинні фоліанти безліч книжок з мистецтва та історії, а інструменти для гравіювання мирно співіснували з оптичними приладами. На стінах висіли незчисленні картини як автора і його друзів, його колажі, створені з морських скатів, скелетів птахів та рептилій, ентомологічна колекція, так і картини дружини, її кераміка. Пінігін пояснював таке наповнення простору потребою в «інтелектуальному оточенні». Для нього кожен предмет — чи то ікона, чи реторта — був джерелом ліній та форм. Він казав, що в такому «музеї» ніколи не почувається самотнім, адже кожен об'єкт веде з ним діалог.
«Входиш до під'їзду і… потрапляєш в сюрреалістичний, казковий світ: стіни увішані гравюрами, колажами, фантастичними інсталяціями. Маленька квартира художника схожа на помешкання чарівника чи музей! На стінах чудернацькі композиції, складені з дарів моря, скелетиків, мумій риб, ящірок, жабок, кісточок тварин, засушених жуків, оформлених сухими квітами, ланцюжками, мотузками у вузликах… На веранді у клітках стрибають щиглики, синички. У тераріумі хрумають рослинки різноманітні жуки.»
З 1963 року художник взяв участь у близько 120 групових регіональних, республіканських, міжнародних виставках. Провів 12 персональних виставок в Україні, Бельгії, Голландії, Німеччині, США, Польщі, Росії. Нагороджувався преміями й дипломами міжнародних виставок. Видавався в журналах України, колишнього соцблоку та країнах Західної Європи.
Примітки
Посилання Роботи Володимира Пінігіна в колекції Гриньових. Володимир Кирилович Пінігін Пінігін представить у Львові виставку «Мій Леополіс» Наталія Космолінська. Володимир Пінігін: «Жодного дня без лінії» // Zbruch, 14.10.2015