«Дредно́ут» ( — Корабель Його Величності «Безстрашний») — лінкор військово-морського флоту Великої Британії, спущений на воду та введений до експлуатації в 1906 році. Шостий корабель Королівського флоту з такою назвою. Флагманський корабель Флоту Метрополії (до 1911). Його поява зробила революцію у військово-морській справі, започаткувавши новий тип кораблів-дредноутів.

У побудові «Дредноута» було вперше реалізовано принцип «all-big-gun» («тільки великі гармати»). На броненосцях зазвичай встановлювали чотири гармати головного калібру (305-мм) та десять-чотирнадцять гармат проміжного (152—234 мм), а «Дредноут» мав на озброєнні лише десять гармат, але всі — 305-мм головного калібру. Він став першим у світі лінкором з паротурбінною силовою установкою та мав швидкість ходу у 21 вузол. Завдяки перевазі у швидкості лінкор міг обирати вигідну дистанцію бою, а завдяки більшій кількості 305-мм гармат мав тактичні переваги над іншими броненосцями. Водночас броньовий захист «Дредноута» був слабшим, ніж у закладених до нього броненосців типу .

Будівництво «Дредноута» стало значною подією в кораблебудуванні. Після його появи провідні морські держави світу почали будувати схожі лінійні кораблі з основним озброєнням з гармат одного калібру, що за назвою первістка отримали спільну назву — «дредноути». Гонка морських озброєнь перед Першою світовою війною призвела до появи «супердредноутів» із гарматами 343-мм, 356-мм та 381-мм калібру. На їхньому тлі «Дредноут» виглядав відверто слабким, тому під час Ютландської битви 1916 року, найбільшої морської битви Першої світової війни, перебував у «другій лінії» та не брав участі в бою.

Єдиним бойовим досягненням «Дредноута» став успішний таран німецького підводного човна «U-29» у 1915 році, капітаном якого був ас-підводник Отто Веддіген, що на початку війни . Після закінчення війни застарілий «Дредноут» вивели до резерву у 1918 році і розібрали на метал.

Передумови «Хрещений батько» лінійного корабля «Дредноут» Джон Фішер з 13 років служив на флоті, пройшов шлях від низів до вершини британської військово-морської ієрархії. Із січня 1862 по березень 1863 Фішер був артилерійським інструктором на  — головному артилерійському навчальному кораблі британського флоту. З 1867 року він служив артилерійським офіцером на кораблях британського флоту, займався удосконаленням мінно-торпедного озброєння і розробляв пристрої та посібники із їх застосування.

Починаючи з 1876 року Фішер командував декількома кораблями Королівського флоту. У січні 1881 року він вступив у командування гордістю британського флоту — новітнім броненосцем . Спроєктований головним будівничим флоту Натаніелем Барнабі корабель страждав від сильної хитавиці. Щоб усунути цей недолік, вирішили встановити вгамовувач хитавиці, дія якого ґрунтувалась на русі великих мас води у спеціальних цистернах з між бортами у протифазі з хитавицею. Роботами керував молодий корабельний інженер Філіп Воттс.

Воттс і Фішер швидко порозумілися і при обговоренні перспективи розвитку флоту висунули ідею створення броненосця, озброєного чотирма баштами з двома 406-мм гарматами кожна. На той час найпотужніші броненосці несли лише дві двогарматні башти. Розташування башт було результатом синтезу схем їх розміщення на «Девастейшені» та «Інфлексіблі» — по одній башті розташовувалися на кінцях корпуса, як на «Девастейшені», і ще дві — діагонально по бортах, як на «Інфлексіблі». Розрахункова водотоннажність корабля мала становити 16 000 т.

Головний конструктор флоту Натаніель Барнабі розкритикував проєкт. Він вважав непомірною ціну будівництва гігантського корабля і зауважив, що чотири гармати на бортах мали обмежений сектор ведення вогню та могли стріляти у напрямі протилежного борта лише у вузькому 20-градусному секторі біля траверзу. За уявленнями тактики бою того часу ставка робилася на дії таранного характеру, тому корабель повинен був мати можливість ведення сильного носового вогню, у проєкті ж Фішера — Воттса в носовому та кормовому секторах могли діяти лише від чотирьох до шести гармат. Крім того, скорострільність гармат того часу робила саму ідею створення такого занадто дорогого корабля безглуздою. Час створення великого броненосного корабля, озброєного великою кількістю однорідних великокаліберних гармат, ще не настав.

У 1891 році Фішер став контрадміралом, потім начальником морської артилерії, за тим — третім морським лордом (головним інспектором флоту) і командувачем флотом у Вест-Індії. Його відрізняли кипуча енергія, розум, рішучість, наполегливість, самодисципліна. Він знайшов друзів і однодумців, таких як , , , Джон Джелліко, Александер Грейсі (), Філіп Воттс, . Його стрімка кар'єра і прямота сприяли появі табору противників, найвпливовішим з яких був лорд  — адмірал-аристократ. У 1899 році Фішера призначили на престижну посаду командувача Середземноморським флотом.

Типовий британський броненосець у 1890-х роках мав озброєння з чотирьох 305-мм та дванадцяти 152-мм гармат. Очікувана дистанція стрільби у бою становила 2000 ярдів (1800 м), оскільки система керування стрільбою не була відпрацьована, а оптичні приціли були неефективні. Швидкий розвиток торпедної зброї призвів до необхідності збільшити дистанцію артилерійського бою між броненосними кораблями супротивників аби броненосець мав можливість артилерійським вогнем зірвати вихід у торпедну атаку ворожих міноносців. З 1898 року Середземноморський флот почав практикуватися у стрільбі на далекі дистанції. Під керівництвом адмірала Фішера у 1899—1902 роках було відпрацьовано стрільбу на дистанції у 25—30 кбт (4600—5500 м). Значний внесок у розвиток способів артилерійської стрільби зробив Персі Скотт, чий крейсер 2-го рангу Середземноморського флоту «Сцилла» досяг на стрільбах результату у 80 % попадань замість звичних 20 %. У 1902 році він повторив свій успіх на крейсері «Террібл». У 1903 Персі Скотт був призначений командиром Артилерійської школи на острові Вейл, де він на науковій основі розробляв способи ведення вогню на великих дистанціях.

З 1901 практика стрільби на великі відстані стала постійною і до 1903 року очікувана дистанція бою зросла до 3000 ярдів (2700 м). Під час експериментальних стрільб на Середземному морі з дистанції 5000—6000 ярдів (4500—5400 м) виробили методику наведення по сплесках. За допомогою далекоміра визначалася початкова дистанція до цілі та встановлювалися початкові кути наведення гармати. Здійснювався постріл. Спостерігач відстежував сплеск від падіння снаряда і вносив поправки в кути вертикального та горизонтального наведення гармати. Спостерігач мав бути якомога вище — спочатку його розміщували на самому верху надбудови, потім на фор-марсі. Коригувальник мав передавати дані до гармат, тому без спеціально розробленої системи вогонь вівся повільно. У вересні 1903 року Рада Адміралтейства санкціонувала експериментальні стрільби, проведені на броненосці «Венерабл» на Середземноморському флоті та «Вікторієс» на флоті Каналу. Спільна доповідь обох комісій була зроблена у травні 1904 року. Попри розбіжності з низки питань, комісії зійшлися на тому, що при коригуванні вогню по сплесках та наявності відповідної системи керування стрільбою ефективний вогонь можна вести на дистанціях до 8000 ярдів (7200 м). На «Венераблі» дійшли висновку, що наведення можливе лише за централізованого ведення вогню. Усі гармати мали наводитися і робити постріл одночасно, а не індивідуально, як це було раніше.

Спільним висновком стало те, що на дальній дистанції 152-мм гармати ставали неефективними, бо не могли пробити броню супротивника. Вони створювали труднощі при коригуванні вогню, оскільки сплески від 152-мм снарядів було важко відрізнити з-поміж сплесків від снарядів головного калібру. Спочатку вирішили збільшити калібр допоміжної артилерії, але тоді відрізнити сплески було б іще складніше. Найрадикальнішим рішенням здавалася відмова від допоміжної артилерії на користь єдиного головного калібру. При проєктуванні броненосців типу «Лорд Нельсон» розглядалася низка варіантів із єдиним озброєнням із дванадцяти й навіть шістнадцяти 254-мм гармат. Конструктор пропонував трохи збільшити водотоннажність, щоб встановити на новому кораблі дванадцять 305-мм гармат, але врешті решт на встановлення єдиного калібру на новому броненосці не наважилися, обмежившись збільшенням калібру допоміжної артилерії до 234 мм.

На початку XX століття основною тактикою застосування броненосців вважався лінійний бій. Кораблі вишиковувалися в лінію і рухалися паралельним курсом відносно лінії броненосців супротивника, обстрілюючи кораблі, що перебувають навпроти. Важливою тактичною перевагою деякі флотоводці вважали можливість  — випередити колону супротивника і вийти курсом їй навперейми; при цьому повний бортовий вогонь своїх кораблів був сконцентрований на головному кораблі противника, який міг відповідати лише з носових гармат. Оскільки на головному кораблі зазвичай перебував командувач ескадрою, швидке виведення його з ладу могло привести до безладу в командуванні й забезпечити виграш бою. При зростанні дистанції стрільби здійснити цю тактику було складніше, оскільки повільніша ескадра могла відвернути вбік. З усім тим, Фішер продовжував вважати перевагу у швидкості важливою, оскільки висока швидкість дозволяла тримати вигідну дистанцію бою, на якій реалізовувалася перевага залпової стрільби головним калібром, коли противник не міг застосувати допоміжну артилерію.

Тим часом ідеї побудови однокаліберного лінкора висловлювалися і в інших флотах світу. Головний конструктор італійського флоту Вітторіо Куніберті запропонував побудувати лінкор із єдиним озброєнням з 305-мм гармат. Оскільки італійський флот його ідеї не підтримав, він опублікував у британському збірнику «Бойові кораблі» Джейна за 1903 рік статтю «Ідеальний корабель для британського флоту», де пропонував побудувати корабель водотоннажністю 17 000 т, швидкістю ходу 24 вузли та головним броньовим поясом завтовшки 305 мм. Озброєння складали дванадцять 305-мм гармат: дві двогарматні башти на носі та кормі, ще пара — по бортах, а решта  — в бортових одногарматних баштах. Стаття викликала бурхливу дискусію серед британських офіцерів. Попри те, що проєкт втілював ідеї Фішера про швидкохідний та добре озброєний корабель, його визнали занадто екстравагантним, а його критика, можливо, і спричинила відмову Адміралтейства від застосування єдиного калібру на «Лорді Нельсоні».

Ще в березні 1902 року в журналі американського Військово-морського інституту опублікували проєкт лейтенанта Метта Г. Сіньйора, в якому пропонувалося озброєння з двох тригарматних з калібром 305 мм та двох бортових тригарматних з калібром 254 мм башт. Під час обговорення проєкту експерт флоту з артилерії професор П. Р. Елджер запропонував замість тригарматних башт різнорідного калібру використовувати чотири двогарматних з калібром 305-мм башти, що стало однією з перших пропозицій корабля «all big gun» (). Велику роль у розвитку флоту відіграв американський президент Теодор Рузвельт. На щорічній конференції в Ньюпорті влітку 1903 року розглянуто проєкт лейтенант-коммандера Г. С. Поундстоуна з гексагональним розташуванням шести двогарматних з калібром 280-мм башт. На проведених військово-морських іграх цей корабель мав перевагу над трьома броненосцями існуючого типу. На конференції зробили висновок про необхідність будівництва корабля з єдиним головним калібром, але не визначили сам калібр — 280-мм чи 305-мм. Зрештою, за підтримки ентузіаста артилерійської справи лейтенант-коммандера , американського президента Рузвельта переконали вибрати для нового проєкту американського лінкора типу «Саут Керолайна» єдиний калібр 305-мм. Роботи з його проєктування та будівництва йшли повільно, і хоча проєктування розпочали ще у вересні 1904 року, новий корабель заклали лише у 1906 році, а в експлуатацію ввели вже після «Дредноута».

Проєктування

Попередні проєкти