Петрикі́вський ро́зпис, або «петрикі́вка», — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке зародилося на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.
Окремі речі з візерунками в спосіб петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрямок утворився наприкінці XIX століття — на початку XX століття. Походження петриківського розпису пов'язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли са́ме розвинулися звичаї, що лягли в основу цього напряму малярства.
Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає звичаї оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис.
5 грудня 2013 року петриківський розпис було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Історія
Передісторія
Вважається, що петриківський розпис походить від селянського хатнього стінопису. Вкривати стіни розписом у різні періоди було притаманно для багатьох частин України, причому різні регіони мали свої особливостіКара-Васильєва Т., Чегусова З. Декоративне мистецтво України ХХ століття. Київ: Либідь, 2005. 280 с.. Зовнішні стіни хат було прийнято розмальовувати наново кожної весни або двічі на рік. Окрім стін розписом вкривали побутові речі з дерева та інших матеріалів, особливо скрині, зокрема весільні. Пізніше виникли так звані «мальовки» — розписи на папері, які майстрині могли готувати заздалегідь і прикрашати таким чином внутрішні стіни хат, не відвідуючи їх. Початково в розписі використовувалися природні барвники з різнобарвних глин і рослин, які згодом були здебільшого витіснені яскравішими аніліновими барвникамиБерченко Є. В. Настінне малювання (Дніпропетровщина). Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930. 44 с..
Існують зразки наддніпрянських ікон з рослинним орнаментом, які датують кінцем XVIII століття і вважають прообразом сучасного петриківського розпису.
Найдавніші зареєстровані в Україні осередки настінних розписів з рослинним орнаментом, у другій половині XIX століття або на початку XX століття, знаходилися на Дніпровщині, Слобожанщині, Поділлі та Уманщині. Імовірно розписи цих осередків мали спільне або принаймні пов'язане походження.
Орнаментальні розписи на стінах і папері були характерні для багатьох селищ Дніпровщини, проте найбільшого поширення та розвитку вони набули у Петриківці, яка і стала основним осередком петриківського розпису.
Хатнє малювання у формі стінопису існувало в Петриківці принаймні від 1860-х років, а малювання на папері — від кінця ХІХ століття. З часів Нової Січі до середини ХІХ століття ці землі активно заселялися в першу чергу вихідцями з Полтавщини та Слобожанщини. Імовірно, саме з цими переселенцями традиції розпису потрапили в сучасний осередок у Петриківці. Не збереглося згадок про настінне народне малювання на Полтавщині у ХІХ столітті, проте були відомості про стінописи Слобожанщини, наприклад, у 1860-х роках у Куп'янському повіті Харківської губернії. Тому припускали, що традиції петриківського розпису походять саме зі Слобожанщини. Разом з тим існують скрині з декоративним квітковим розписом з Полтавщини датовані другою половиною ХІХ століття. Мистецтвознавець Юлія Смолій вважає, що «одним з джерел петриківського малювання» були мальовані кахлі, якими викладалися печі деяких селищ Полтавщини у другій половині ХІХ століття, зокрема авторства Пилипа Явдака з села ЛазькиСмолій Ю. Мальовані печі Катеринославщини початку ХХ ст. // МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія. — 2008. — Вип. 4-5. — С. 313—321.. За іншою версією цей розпис походить з Поділля через Уманщину, проте там стінописи з рослинним орнаментом вперше зареєстрували суттєво пізніше.
Визнання і становлення (1911—1936)
Отже, невідомо, коли саме сформувалися традиції розпису та їхні особливості в різних регіонах. Немає детальних історичних згадок про петриківський розпис до початку XX століття, коли ним зацікавився етнограф Дмитро Яворницький з Катеринослава. За його дорученням молода художниця Євгенія Евенбах збирала та перемальовувала зразки народної творчості Катеринославщини у двох експедиціях 1911 і 1913 років, зокрема стінописи. Ці знахідки лягли в основу виставки в Петербурзі 1913 року. Саме цей рік і вважають роком першої фіксації петриківського розпису. В часи Першої світової війни та колективізації на українських землях, процес розвитку цього виду мистецтва призупинився.
Серед перших дослідників петриківського розпису була також Євгенія Берченко. У 1928 році в Ленінграді вона організувала виставки колекцій настінного малювання. Окремо виставлялися петриківські розписи на папері, якими обклеювали частину стін та розвішували як рушники.
У 1935 і 1936 роках відбулися виставки петриківських майстрів у Києві, Ленінграді та Москві, на яких були представлені роботи Тетяни Пати, Надії Білокінь, Ярини Пилипенко, Ганни Ісаєвої, Василя Вовка і Ганни Павленко. Це значно сприяло популяризації петриківського розпису, який до цього був майже невідомим у широких колах. Після виставок у 1936 році першими з майстрів петриківського розпису здобули почесне звання «майстра народної творчості» Тетяна Пата і Надія Білокінь.
Протягом цих же 1935 і 1936 років в Петриківці було організовано спеціальну дворічну школу декоративного малювання, якою керував художник і мистецтвознавець Олександр Статива. Головним педагогом у цьому закладі стала Тетяна Пата, що навчила тут петриківському розпису ціле покоління майстрів, які згодом сформували його як сучасне мистецтво. Тетяну Пату часто вважають засновницею школи петриківського розпису, хоча сама вона у відповідь на таке зазначала, що продовжувала традиції, які перейшли до неї ще від бабусі.
Петриківські майстрині у Києві
Протягом 1936—1944 років у Київ переїхало кілька петриківських майстринь, учениць Тетяни Пати: Марфа Тимченко, Віра Клименко, Пелагея Глущенко, Віра Павленко та Ганна Павленко. Внаслідок цього було вперше налагоджено промислове використання петриківського розпису — на Київській сувенірній фабриці ім. Т. Г. Шевченка. Саме тут було вперше запроваджено підлаковий розпис на нетрадиційному чорному тлі, що згодом почало використовуватися також в Петриківці. В такій формі петриківський розпис набув найбільшого поширення у радянські часи.
Ці ж п'ять майстринь у Києві вперше почали застосовувати петриківський розпис на порцеляні. Перші такі спроби були зроблені в 1936 році Ганною Павленко під час навчання у Київській школі майстрів народного мистецтва (згодом Київський художньо-промисловий технікум)Лампека М. Петриківська орнаментика на київській порцеляні // Актуальні проблеми мистецької практики і мистецтвознавчої науки. — 2013. — Вип. 5. — С. 272—279.. У 1937 і 1938 роках до Києва переїхали також Віра Павленко, Марфа Тимченко і Пелагея Глущенко, які, поміж з іншим, продовжували використовувати петриківський розпис для оздоблення порцеляни разом з Галиною Павленко. Значного розвитку це набуло з 1944 року на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі (КЕКХЗ), де з цього року працювали сестри Павленко і Віра Клименко-Жукова. У цей період особливо відзначається праця Віри Клименко-Жукової, що з 1947 року очолювала відповідний цех КЕКХЗ, як у відношенні значення її внеску для розвитку цього напрямку, так і у відношенні високого рівня її майстерності. З 1953 року на КЕКХЗ працювала також і Марфа Тимченко, чиї роботи отримали широке визнання. Порцелянові вази, розписані особисто Марфою Тимченко, радянські діячі дарували лідерам інших країн, зокрема Річарду Ніксону, Мао Цзедуну, Фіделю Кастро, Йосипу Тіто.
Розвиток протягом 1950-80-х років
Ще з 1929 року в Петриківці існувала артіль, що займалася виробленням швейних виробів. У 1958 році в артілі було створено цех підлакового петриківського розпису, колектив якого склали переважно майстри з-поміж найталановитіших учнів Тетяни Пати, зокрема очолив колектив Федір Панко. Станом на 1958 рік тут працювало 16 майстрів, серед них такі художники як Ганна Ісаєва, Явдоха Клюпа, Марія Шишацька, Надія Шулик, Іван Завгородній, Галина Пруднікова, Олександра Пікуш, Віра Тезик, Ніна Турчин, Ганна Данилейко, з 1959 року також Зоя Кудіш. У 1961 році артіль було реорганізовано у Фабрику петриківського розпису «Дружба». Роком заснування фабрики може вважатися 1929, 1958 або 1961, при тому що промислове виробництво виробів з петриківським розписом почалося у 1958 році. Більшість виробів фабрики, перш за все скриньки та тарілки, створювалася з пресованої тирси, яку вкривали чорною фарбою і наносили розпис, після чого вкривали виріб лаком. Головним художником фабрики до 1970 року був Федір Панко. У 1970—1988 роках цю посаду займав Василь Соколенко, а згодом Анатолій Чернуський, Володимир Глущенко і Сергій Дрешпак. До художньої ради виробництва тривалий час також входили такі відомі майстрині як Ганна Самарська і Явдоха Клюпа. За пізніх радянських часів на фабриці працювали близько півтисячі людей. Прикрашені петриківським розписом тарілки, скриньки, таці, вази та інші сувеніри були візитівкою України, їх експортували до 80 країн світу. У 2006 році фабрику ліквідували через банкрутство, а 2011 року остаточно знищили: невідомі демонтували верстати та преси.Фабрика «Дружба»Журналістське розслідування знищення Фабрики петриківського розпису. Газета «Урядовий кур'єр» від 17.10.2012 р.Глухенька Н. Петриківські розписи. Київ: Мистецтво, 1973.
В той же 1958 рік, в який було засновано цех петриківського розпису майбутньої фабрики, було створено Петриківську дитячу художню школу ім. Т. Я. Пати. Першими вчителями петриківського розпису, протягом тривалого часу, тут були Федір Панко і Василь Соколенко, учні Тетяни Пати. Ці майстри, працюючи одночасно на Фабриці петриківського розпису, навчили цьому мистецтву наступне покоління майстрів у Петриківці, ставши вчителями більшості майстрів осередку, які навчалися у другій половині радянського періоду. Згодом у художній школі почали викладати їх учениці, Валентина Панко і Марія Пікуш. Остання з 1995 року є директором цього закладу.
У 1960-1970-х роках вийшла ціла низка популярних альбомів з репродукціями петриківських розписів у видавництві «Мистецтво», укладачами яких були переважно мистецтвознавці Наталія Глухенька та Борис Бутник-Сіверський. Це значно сприяло подальшій популяризації «петриківки», особливо зважаючи на великий наклад цих видань.
У 1970 році Федір Панко заснував також Експериментальний цех петриківського розпису при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті Дніпропетровської організації Національної спілки художників України в будівлі у центрі Петриківки. На відміну від фабрики розпису, тут переважно працювали на дереві та на папері, причому значною частиною на світлому тлі, а не на чорному, як це робилося на фабриці. Робота рядових художників Експериментального цеху була більш творчо вільною і різноманітною ніж на фабриці, де більшість рядових майстрів займалися переважно багаторазовим копіюванням робіт провідних художників підприємства, і при цьому заробітна плата була суттєво вищою. Крім засновника тут працювали також такі відомі майстри як Ганна Ісаєва, Надія Шулик, Ніна Турчин, Андрій Пікуш, Марія Пікуш, Тетяна Гарькава, Валентина Дека, Лідія Булавін, Марія Яненко, Наталія Статива-Жарко, Валентина Панко, Галина Назаренко, Світлана Глущенко, Уляна Скляр, Олена Ярмолюк тощо.
Сучасна історія