Лисича́нськ () — адміністративний центр Лисичанської міської громади в Сіверськодонецькому районі Луганської області, одне з найдавніших міст на Сході України. Входить до складу Лисичансько-Сіверськодонецької агломерації. Має залізничну станцію «Лисичанськ» на лінії Куп'янськ-Вузловий—Попасна.
Історія
Заснування На території сучасного Лисичанська у XVIII сторіччі існували два зимівники Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового — «Лисичий Байрак на Дінці» та «Вище на Дінці».
На лівому березі Сіверського Дінця містечка Борівське, Трьохізбенське та інші, які було засновано на початку XVIII сторіччя селянами-втікачами поблизу сучасного Лисичанська, після Булавінського повстання були знищені (насправді перенесені) за наказом Петра I. Майже відразу на тому місці засновано хутори Воронове (козаками Хохлова), Сиротине (козаками Попова і Сиротина), Боровеньки (частина боровщан які переселились після спалення Борівської волості військами Петра I), Метьолкіне (козаками Метельникова) і Смолянинове (козаками Смолкіна). Відродили їх лише за 2—3 десятиріччя.
З метою освоєння правобережжя Сіверського Дінця між річками Бахмуткою і Луганню уряд Російської імперії почав організовувати військові поселення. За указом Сенату від 29 травня 1753 року серед інших підрозділів, які складали серби, хорвати, болгари та волохи, що втекли з-під турецького ярма, на річці Верхній Біленькій поселено третю роту Бахмутського гусарського полку. Поселення отримало подвійну назву: Третя Рота — за номером підрозділу та село Верхнє — за назвою річки.
Інтенсивне освоєння південних степів та розвиток Чорноморського флоту започаткували перші підприємства Донецького вугільного басейну. 14 листопада 1795 року Катерина II видала указ «Про улаштування ливарного заводу в донецькому повіті при річці Лугані та про заснування ломки знайденого в тій країні кам'яного вугілля», після чого на землі селян села Верхнього (Третьої Роти), біля балки Лисичої було закладено рудник, що поклав початок третього етапу промислового видобутку кам'яного вугілля на Донбасі (перший етап — видобуток вугілля для солеварень Тору і Бахмуту — з 1721—1723 рр., М. Вепрейський, другий етап — 1750—1760-ті роки — для забезпечення паливом флоту на Чорному морі).
Російська імперія
В 1806 році в Лисичанську відкрито штейгерську школу — перше в сучасній Україні гірниче училище.
10 січня 1821 року видано указ, за яким казенних селян села Верхнього, де проживало тоді 1232 людини, слід було перевести на становище неодмінних працівників Луганського ливарного заводу. Їм ставили в обов'язок перевозити вугілля на своїх конях і волах від Лисичанського рудника до Луганська. Різке погіршення становища, жорстокі утиски й свавілля з боку адміністрації викликали у верхнян протест. 8 жовтня 1821 року вони звернулись до царя зі скаргою та проханням повернути їх до попереднього стану військових селян. За цим відбулися протести, ініціаторів яких було покарано.
За даними 1859 року тут існувало 3 поселення: Лисичанське (Лисича Балка), село гірничого відомства, над Сіверським Дінцем, 210 господ, 1623 особи, православна церква, 4 заводи; Верхнє (3-тя рота), село гірничого відомства, над Сіверським Дінцем, 218 господ, 1747 осіб, православна церква; Рубіжне, панське село, над Сіверським Дінцем, 31 господа, 811 осіб, 4 заводи.
Після реформи 1861 року мешканців Лисичанська та Верхнього звільнили від обов'язкової роботи на руднику й наділили землею. Проте їхні наділи були не однаковими. У зв'язку з тим, що мешканці міста до роботи на копальні не мали землі, їхній польовий наділ становив одну десятину на ревізьку душу.
Станом на 1886 рік у селі, центрі Лисичанської волості, мешкало 2159 осіб, налічувалося 426 дворових господарств, існували православна церква, школа, сім крамниць, винний льох, два ярмарки на рік, базари по неділях. За версту — чавуноливарний завод.
1866 р. коштом державної скарбниці розпочалось будівництво нового чавуноливарного заводу в Лисичанську, куди було доставлене обладнання з ліквідованого Петровського заводу (Єнакієве). Завод працював лише два роки (1870—1872 рр.) і встиг дати близько 40 тис. пудів чавуну. Хоча уряд протягом десятиріччя витратив на Лисичанський і Петровський заводи близько 1 млн золотих карбованців, казенна металургійна промисловість не відбулася. Проте був накопичений чималий гірничо-металургійний досвід і розвідані значні родовища корисних копалин.
В 1879 році від Попасної до Лисичанська прокладено залізничну лінію, а 1895 року Лисичанськ, завдяки залізничному з'єднанню з Куп'янськом, отримав вихід до центру імперії. Це сприяло подальшому розвиткові промисловості. Навесні 1890 року в селі Верхньому АТ «Любимов. Сольве і К°» заклало Донецький содовий завод, який у квітні 1892 року почав випускати кальциновану соду. Поруч із заводом відкрито залізничний пост Любимівська. Його спроєктував та побудував литовський інженер Пятрас Вілейшіс. Швидко зростає кількість та потужність вугільних шахт.
У момент зростання промисловості в Лисичанську починає зростати політична активність робітників, позаяк умови праці та рівень життя в ті роки були не найкращими. Багато людей мали погане житло або не мали його взагалі. Брудна вода в джерелах сприяла багатьом захворюванням населення. Тому почались періодичні страйки й хвилювання робітників. Так у жандармських архівах зареєстровано, що 9 травня 1902 року біля воріт Лисичанської штейгерської школи було розкидано рукописні листівки із закликом: «Хай живе республіка, геть (царів-мучителів) Миколая!». Мешканці міста брали участь як у першій, так і в другій російських революціях.
У 1908—1913 роках у Митрофанівській церкві села Лисичанська служив священник Тимофій Драгожинський.
Мессарош/Messarosch, до 1917 — лютеранське село на власній землі в Катеринославській губернії, Бахмутський повіт, Лисичанська волость; у радянський період — Ворошиловградська/Донецька область, Лисичанський район. Засноване 1890 року. Лютеранський прихід Ростов-Луганськ. Землі 1500 десятин. Мешканці: 150 (1905), 80 (1914), 220 (1918), 234/231 німці (1926).
Українська революція У ході Української революції територія Лисичанська стала частиною проголошеної III Універсалом Української Народної Республіки у складі адміністративно-територіальної одиниці Половецька земля з центром у Бахмуті. У ході Першої радянсько-української війни опиняється під контролем більшовиків, але згодом, у кінці квітня 1918 року деокуповується українською владою в ході контрнаступу. Контратака радянських військ з боку Луганська на Старобільськ закінчилася втечею радянських військ з фронту. Старобільська група виявилася відкинутою в Донську область Росії, де і була знищена білокозаками. З утворенням Української Держави на чолі з Павлом Скоропадським знову стає частиною Катеринославської губернії. У ході Другої радянсько-української війни остаточно опиняється під контролем більшовиків.
Радянська доба
Після закінчення Радянсько-української війни мешканці Лисичанська розпочали відновлення промисловості в регіоні. Багато шахт були затоплені, заводи стояли, не вистачало фахівців. Із наявних у районі 60 підприємств було вирішено, в першу чергу, відновити лише 19. Шахти «К. Скальковський», «Дагмара», «Рубіжанська» перебували в кращому стані, тому незабаром почали давати вугілля. У другій половині 1921 року почав виробляти продукцію содовий завод; було відбудовано скляний завод колишнього Лівенгофського товариства. До 1926 року відновлення господарства району в основному завершили. Завдяки розвитку промисловості збільшилась чисельність населення, змінилась його структура. Скоротилася чисельність зайнятих у сільському господарстві, натомість швидко зростала кількість робітників. 1935 року утворено державний трест «Лисичанськвугілля», що об'єднував одинадцять шахт. В 1938 році Лисичанськ віднесено до категорії міст.
Розвиток Лисичанська перервався Другою світовою війною. У перші дні війни тисячі містян пішли на фронт, у тому числі 1200 добровольців. Багато підприємств було евакуйовано вглиб країни. Восени 1941 року фронт наблизився до міста. На цій лінії частини радянської армії утримували оборону більше пів року.
Лисичанськ двічі піддавався німецькій окупації (з 10 червня 1942 по 6 лютого 1943 років; з 3 березня по 2 вересня 1943 року). Окупанти завдали місту та району величезний збиток, що склав 1 млрд 91 млн 499 тис. карбованців. Німці відправили на каторгу до Третього Рейху 2314 людей. Близько 800 мирних громадян померли від виснаження або від розстрілів, загинули під бомбами й снарядами, підірвались на мінах. 25 квітня 1943 року на вулиці Донецькій (нині вулиці Шаумяна) було розстріляно 27 осіб, переважну більшість яких становили жінки та діти.
Колишній вчитель І. Биков, який став штурманом морської авіації, здійснив таран ворожого літака. 1 вересня 1943 року частини 279 стрілецької дивізії визволили Лисичанськ, хоча офіційно днем визволення міста, а потім й офіційним міським святом вважається 2 вересня. Місто почало відроджуватися. 11 січня 1944 року дала струм перша турбіна ГРЕС, 6 червня відновлено першу систему Лисичанського склозаводу, а 28 серпня 1944 року поставлено на сушку скловарну піч заводу «Пролетарій». У червні цього ж року виробив першу післявоєнну продукцію содовий завод.
З 1952 року Лисичанськ став містом обласного підпорядкування. Було відновлено й реконструйовано обидва скляні заводи. Подальший розвиток отримала хімічна, нафтохімічна й інші галузі промисловості. 1967 року засновано нафтохімічний технікум. 7 березня 1972 року в Лисичанську з'явилась перша тролейбусна лінія: від заводу «Пролетарій» до Цегельного заводу. У травні того ж року відкрито другий маршрут. В 1988 році — третю тролейбусну лінію: від Центрального ринку до Школи № 3.
Незалежна Україна
Кінець XX — початок XXI століття
У 1990-ті роки в місті закривали підприємства, заморожували шахти. В 1995 році криза відбилась на тролейбусному управлінні. Маршрут № 2 закрито, а маршрути № 1 і № 3 — скорочено.
У першій половині 2000-х економіку Лисичанська почали відновлювати. У 2008 році почалась реставрація міського стадіону «Шахтар». У місті з'явились супермаркети та нові торговельні комплекси. В цей час зростає кількість приватних підприємців, в південній частині міста було відкрито приватний ринок «Південний». На колишніх томашовських шахтах розпочато видобуток метану для забезпечення шахтним газом виробничих потужностей Лисичанського склозаводу «Пролетарій».
Проте, з 2009 по 2012 рік, в місті було зупинено та ліквідовано більшість великих підприємств:
Наприкінці 2009 року припинив свою роботу Лисичанський содовий завод (останній власник заводу з серпня 2007 по 2011 рік "Русская содовая компания" не інвестувало у модернізацію підприємства), а на початку листопада 2011 його було визнано банкрутом (цехи хлорид кальцію і хлорид амонію були зруйновані ще до банкрутства) і до кінця 2013 року содове підприємство було зрівняне із землею. Було повністю демонтовано повітряну канатну дорогу, яка доставляла сировину (крейду) з Білогорівського крейдяного кар'єру до заводу. Лисичанський завод гумових технічних виробів був визнаний банкрутом 7 липня 2011 року (у 2000-х працював нестабільно і був загнаний у штучні борги проросійською владою області), а у 2017-2019 роках підприємство майже повністю порізане на металобрухт. У 2022 році залишки підприємства були знищені у ході російського вторгнення на територію України. Весною 2012 року було заморожено роботу Лисичанського нафтопереробного заводу який належав "Роснафті", у 2022 році підприємство значно постраждало у ході російського вторгнення на територію України. У 2013 році заморожено роботу Лисичанського склозаводу "Пролетарій" (у 2015 на короткий строк відновлено роботу), у 2017 підприємство визнано банкрутом і повернено державі, з кінця 2017 і станом на літо 2019 року таємно розбиралось на металобрухт, а у 2022 корпуси заводу було значно пошкоджено у ході і російського вторгнення на територію України.