Київська земля — адміністративно-територіальна область середньовічної Русі в IX—XV ст. з центром у Києві та пізніше — у складі Київського воєводства. Вперше назва згадується у літописі при описі легендарних подій, які начебто відбулися у IX ст. — завоювання Києва Віщим Олегом у 882 році, який посів княжий стіл зі словами «Це буде мати городів руських». З того часу і до середини XII ст. Київська земля була серцем Київської Русі.

Територія

До складу Київської землі увійшли області, що були раніше залюднені полянами — Полянське Правобережжя, землі древлян, землі уличів у басейні Південного Бугу, частково землі дреговичів та волинян.

В період феодальної роздробленості її територія охоплювала землі, що простягалися на Правобережжі від басейну р. Рось на півдні (за винятком області тюркомовних чорних клобуків) до правого берега р. Прип'ять на півночі, де межувала з Чернігівським і Турівським князівствами. Далі кордони Київської землі вздовж Прип'яті йшли на захід до нижньої й середньої течії річки Горинь, межиріччя річки Случ та верхів'їв Південного Бугу. На сході вони охоплювали частину Лівобережжя. Київ контролював також гирло Дніпра, де розміщувався важливий торговельний порт Олешшя. У 30-х роках 12 ст. на її території виникло Київське князівство.

Економіка Київська земля займала частково зони лісу й лісостепу, що позитивно відбивалося на її економічному розвиткові. Родючі чорноземи лісостепової зони сприяли розвитку землеробства, а багате на корисні копалини і будівельний матеріал Полісся забезпечувало сировиною ремісниче виробництво. Численні річки зв'язували Київську землю з найвіддаленішими місцевостями Русі, а також з міжнародними торговельними ринками.

Політичний устрій Київська земля впродовж усього давньоруського періоду так і не перетворилася на спадкову вотчину якогось одного князівського роду й не виділилася в окреме незалежне князівство. До ординського нашестя 40-х років XIII ст. київський стіл залишався об'єктом колективного сюзеренітету найсильніших руських князів, їхньою загальнодинастичною спадщиною.

Історія

Русь та Руська земля

У 882 році князь Олег захопив Київ та заснував державу Русь. Смерть Ярослава Мудрого в 1054 році та поділ руських земель між його синами вважається початком доби феодальної роздробленості. Володимир Мономах (1113—1125) зробив спробу зберегти Київську державу, але після смерті його сина Мстислава Великого] (1125—1132) Русь остаточно розпалася на удільні князівства одним з яких було Київське князівство.

Монгольський період Після монгольської навали на Русь (1237—1241) і катастрофічного зруйнування ними Києва (1240) безпосереднє князівське правління у Києві припиняється. Правителі Золотої Орди прагнули не допустити відродження Київської Русі як єдиного політичного державного утворення і тому не хотіли відродження столиці у Києві. Відтак, спочатку Київська земля підпорядковувалася улусу (у руських літописах його називають «Могучій»), а потім Великим князем Київським монголи призначили Ярослава ІІІ Всеволодовича, якому не дозволили сидіти в колишній столиці і тому він здійснював управління Києвом через свого намісника . Після смерті Ярослава (†1246) монголи поділили його титул і землі між його синами: старшим князем з титулом «Великий князь Владимирський» монголи призначили Андрія Ярославича, а ярлик на володіння Києвом отримав новгородський князь Олександр Невський, який ще деякий час продовжував управління містом і землею через намісників, але підпорядковувався брату як старшому.

Дослідники відзначають, що вже в кін. XIII ст. Київська земля знаходилася в орбіті князів Галицько-Волинської держави, васалами яких визнавали себе правителі Овруча і пороський князь Юрій.

Бл. 1300 хан Токта передав Київ путивльському князеві і відновив удільне Київське князівство, васальне Золотій Орді. Історики переконані, що нащадки путивльського князя під зверхністю татаро-монголів правили у Києві до приходу литовців у 1362.

Деякі науковці (Наталя Яковенко, Леонтій Войтович) вважають за можливе, що у 1324 прийшов литовський князь Гедимін і зайняв Київ, посадивши там свого васала Ольгимонта Гольшанського, який міг сидіти на київському столі до 1331 року, а потім правління путивльської династії було відновлене. Інші (наприклад, Олена Русина) заперечують таку можливість.

Вважається, що Київські землі остаточно перейшли до складу ВКЛ у 1362 — 1363 роках після битви на Синіх Водах, хоча аж у 1397—1398 роках Тохтамиш формально видав Вітовту ярлик на Київську тьму.

Згідно з Русиною, «термін „Руська земля“ в його первинному, вузькому значенні (як найменування Київщини, Переяславщини та Чернігівщини) зник. Натомість постали нові, незнані за давньоруських часів поняття „Київська земля“ та „Сіверська земля“».

Литовський період

Після Острівської угоди Вітовт призначає намісників до багатьох руських князівст. Скиргайла позбавили посади намісника польського короля Ягайло в Литві та дали йому Київське князівство. У той час Володимир Ольгердович був київським князем і не хотів залишати Київ. Поки Скиргайло чекав як вирішиться ситуація, він помер, а намісником у Києві став Іван Гольшанський.

На Городельській унії територія ВКЛ була розділена на палатинати та з'являються посади палатинів і каштелянів, які могли займати лише католицькі шляхтичі. Землі ВКЛ — колишні князівства — зберегли статус окремих територіально-адміністративних одиниць по входженню до складу Литовської держави, зберегли свою територіальну цілісність та свою політико-соціальну та судово-адміністративну індивідуальність навіть після того як удільні князі були замінені намісниками.

Після смерті Вітовіта у ВКЛ починається громадянська війна одним із наслідків якої було відновлення князівської влади у Києві в 1440 році.

Після смерті Семена Олельковича, наприкінці 1470 року, великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик наступного року скасував Київське князівство, перетворивши його воєводство. Власне назва «Київське воєводство» вперше згадується в 1533 році, а поряд з ним аж до початку XVII ст. використовується термін «Київська земля».

Примітки

Джерела

П. П. Толочко. Київська земля //

Література Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000. Рад. енциклопедія історії України.- К., 1970.- Т. 2.

Посилання