Ге́нріх IV Великий (; 13 грудня 1553 — 14 травня 1610) — король Франції у 1589—1610 роках, король Наварри (як Генріх III) у 1572—1610 роках. Перший представник династії Бурбонів на престолі Франції. Французи пов'язували з його ім'ям кінець релігійних воєн 1562-1594 років і набуття права на свободу віросповідання завдяки підписанню ним Нантського едикту.
Біографія
Ранні роки
Генріх IV народився 13 грудня 1553 року в містечку По (Беарн) у фамільному замку. Батько дитини — перший принц крові Антуан де Бурбон, герцог де Вандом. Мати Генріха, що дала йому титул короля Наварри, — Іоанна д'Альбре, дочка Маргарити I Беррійської і Генріха д'Альбре. По материнській лінії Генріх був онучатим племінником короля Франциска I. Дитячі роки Генріха пройшли в рідному замку. З волі діда хлопчик ріс у аскетичному середовищі, не знаючи ні придворної вишуканості, ні умовностей вищого світу. Разом з тим, вже у віці п'яти років при дворі французького короля Генріха II його зустрічали як спадкоємця першого принца крові Антуана Бурбона і короля Наварри. У семирічному віці Генріх був навернений матір'ю в нову віру. Іоанна д'Альбре знайшла для сина вихователя і вчителя з числа ревних протестантів.
1561 року родина Антуана Бурбона — його дружина Йоанна і двоє дітей Генріх і Катерина опинилися в Парижі. Вже в 1557 році, в момент приїзду юного Бурбона до французького двору, виник план одруження спадкоємця Наварри з принцесою Маргаритою Валуа, якому судилося здійснитися через 15 років.
Перший принц крові 1562 року на початку громадянських воєн, смерть батька дозволила Генріху стати першим принцом крові. Дев'ятирічного спадкоємця удостоїли всіх почесних титулів. Беарнський принц був призначений губернатором і адміралом Гієні. У 13 років він був визнаний спадкоємцем всіх володінь своєї матері Іоанни. Королева Наварри возила його на зустріч з місцевими протестантами. Своє перше бойове хрещення 15-літній Генріх Бурбон прийняв у Ла-Рошелі в 1568-1569 роках, знаходячись поряд з головою протестантської партії принцом Конде і адміралом Коліньї. Юнак виявив неабиякі військові здібності в зіткненні з армією католиків і по праву розділив перемогу з протестантами.
18 серпня 1572 року Генріх Наваррський одружився з Маргаритою Валуа, дочкою короля Франції Генріха II, завдяки чому мав настати кінець ворожнечі між двома партіями. Однак довгоочікуване одруження не виправдало покладених на нього надій. Подружнє життя не відбулося, попри те, що Маргарита Валуа і Генріх Наваррський 28 років офіційно вважалися подружжям. Дружину він ніколи не любив, особливо не приховуючи своїх зв'язків з коханками з числа придворних дам. Марго відповідала йому тим же.
Не встигли відлунати весільні привітання, як двір був вражений звісткою про замах на адмірала Коліньї, одного з вождів протестантів, а слідом за цим почалася розправа над протестантами Парижа. Через шість днів після весілля католики підступно напали на гугенотів, які довірливо з'їхалися в Париж на весільні урочистості, і вчинили їм у ніч святого Варфоломія жорстоку бійню. Вся свита Генріха, яка розташовувалася в Луврі, була перебита, але сам він, давши обіцянку перейти в католицтво, уникнув загальної долі. Наступні чотири роки Генріх прожив у Парижі на положенні бранця. Відмову від протестантизму і повернення в лоно католицтва Генріха використали для утихомирення осередка опору — Ла-Рошелі. Його змусили підписати указ про відновлення католицизму і заборону протестантського культу в Беарні. Але прозелітизм міг бути й тактичним ходом Генріха Наваррського. У роки вимушеного полону при дворі Карла IX і Генріха III майбутній король Франції навчився політичній грі, якою майстерно володіло його оточення. Його ніколи не залишала думка про повернення в Беарн.
Король Наварри У лютому 1576 року, під приводом поїздки на полювання в Санліс, разом з невеликою свитою Генріх втік спочатку в Алансон, який перейшов на бік гугенотів Франциска, молодшого брата короля, а звідти в Анжу. До цього часу протестанти Південної Франції створили політичну організацію — «Сполучені провінції півдня» — конфедерацію південно-французьких міст. Генріх Наваррський підтримував своїх колишніх однодумців. Але для участі у спільній боротьбі він повинен був відректися від католицизму. Асамблея станів Монтобані оголосила його королем Наварри і покровителем союзу протестантів і помірних католиків. Здобувши владу над південно-західною частиною Франції, яка поширилася між Тулузою і Бордо, Піренеями і Пуату, 24-літній король зробив рішучі кроки для зміцнення протестантського об'єднання. Мирний період у житті Генріха Наваррського був перерваний у зв'язку зі смертю молодшого Валуа герцога Алансонського, що означало згасання правлячої династії: 33-літній король Генріх III не мав потомства. Єдиним законним спадкоємцем престолу залишався принц крові Генріх Наваррський — представник нової династії Бурбонів. Опозиція в особі Католицької ліги висувала на престол свого кандидата — старого Карла Бурбона. Ситуація ускладнювалася тим, що не дрімали зовнішні сили. Іспанський король Філіп II підтримував католицьку опозицію і Карла Бурбона, розраховуючи у випадку удачі на визнання іспанської інфанти Ізабелли першою претенденткою при виборі дружини французького короля. Католицька опозиція допускала іноземне втручання в справи Франції. Проте французи зробили вибір на користь короля, вільного від іноземного тиску.
У цей відповідальний час армія Генріха Наваррського почала військові дії. У жовтні 1587 року вона отримала блискучу перемогу над опозицією при Кутра. Але це був тільки початок. Сім років Генріх Наваррський боровся за престол і незалежну Францію. Всі ці роки на його шляху стояла католицька опозиція, підтримувана церквою і Папою.
У цей час громадянська війна досягла найвищого рівня жорстокості. Непримиренні католики об'єдналися в Лігу, очолювану Генріхом Гізом і його братами. Під прикриттям релігійної боротьби лігісти почали плести інтриги проти Генріха III, намагаючись повалити його з престолу. З кожним місяцем король відчував себе в Парижі дедалі незатишніше. Нарешті, в травні 1588 року король Франці втік у Шартр, а в листопаді його охоронці раптово напали на Генріха Гіза і зарізали його прямо перед кабінетом короля. Після цього відчайдушного вчинку між Генріхом III і парижанами вже не могло бути примирення. Головою Ліги став молодший брат убитого Гіза, герцог Маєнський. Генріх став шукати підтримки у короля Наварського і, оскільки не мав своїх дітей, офіційно визнав його у квітні 1589 року своїм спадкоємцем. Обидва Генріхи поєднали свої війська і підступили до Парижа. Облога була в самому розпалі, коли 1 серпня релігійний фанатик Жак Клеман заколов Генріха III кинджалом. 2 серпня гугеноти проголосили Генріха IV королем Франції. Але ватажки католицької частини армії не відважувалися визнати його. Вони оголосили короля Наваррського законним спадкоємцем Генріха III лише за умови прийняття католицтва. Парижани обрали королем дядька Генріха IV, старого кардинала Карла Бурбона, але фактично бунтівниками продовжував керувати Карл Маєнський.
Боротьба за французьку корону
Будучи смертельно пораненим, Генріх III, останній представник правлячої династії, наказав своїм прихильникам присягнути на вірність Генріху IV Бурбону, наваррському монархові. Проте стати королем Франції той зміг тільки після тривалої боротьби. Генріх Наваррський дедалі більше переконувався, що ключ до умиротворення не у використанні сили, а в дипломатії — переговорах і взаємних поступках. Відхід з політичної арени Генріха III відкривав перед законним спадкоємцем французького престолу дорогу до влади, хоча і досить нелегку. Єретикові з невеликою армією відданих людей протистояла Католицька ліга, підтримувана Папою Римським і Іспанією.
У серпні 1589 року на правах законного спадкоємця французького престолу протестант Генріх Наваррський виступив з декларацією, в якій обіцяв підтримати у Франції католицьку релігію в її цілісності. Декларація не передбачала порушення соціального статусу ні католиків, протестантів, однак обіцяла повернути католикам відібране у них майно. Дворянство в загальній масі було невдоволено заявою претендента на престол. Крім того, до кінця 1589 року майже всі великі міста виступали за Католицьку лігу. На стороні Генріха Наваррського залишалися лише південні та західні міста. На противагу Іспанії і Папі Римському король Наварри міг розраховувати на допомогу англійської королеви, німецьких протестантських князів, Нідерландів і Венеції. Але союзники ставили свої умови. Положення складалося не просте. Крах плану мирних переговорів і національного собору прийти до згоди змусило Генріха прийняти виклик опозиції і готуватися до війни, вдавшись до нової тактики. Він розділив армію на три частини: одну направив до Шампані, іншу до Пікардії, третю — до Нормандії. Північне узбережжя відкривало зв'язок із союзником королівством Англії. З армією меншою чисельністю і з незначною допомогою іноземних найманців Генріх Наваррський осадив Париж. Тривалість облоги змусила його почати переговори з міською владою, яка ні до чого не привела і змусила його дати бій на підступах до Парижа. Генріх Наваррський робив все нові й нові спроби, одночасно підтверджуючи свою декларацію від 4 серпня 1589 року про готовність до примирення. Однак його заклики не знаходили відгуку: страх відлучення від церкви, заявлений Папою Римським, виявився сильнішим.
Власних сил для облоги Парижа у Генріха не було. Тому він відступив у Нормандії і чотири роки вів війну між берегами Сени і Луари. Герцог Майенский переслідував його на чолі численнішої армії. Генріх зайняв міцну позицію між трьох річок біля Аркського замку. Протягом двох тижнів відбувалися безперервні сутички, а 21 вересня зав'язався гарячий бій, в якому король показав себе відважним воїном і змусив герцога відступити, хоча той і мав втричі більше сил. Генріх рушив на Париж. 21 жовтня гугеноти заволоділи п'ятьма пасовиськами на лівому березі Сени і розграбували їх. Цим успіхи Генріха поки обмежилися. Він відступив у Тур, який став для нього тимчасовою резиденцією.
Наступні місяці були дуже важливими для короля. Ще раніше він оголосив, що гугеноти не отримають від нього жодних нових прав, крім тих, які були визначені за договором з колишнім королем, і що він готовий віддати всі релігійні суперечки на суд церковного собору. Як для гугенотів, так і для католиків це були прийнятні умови. Новий король мав привабливу зовнішність і приємний характер. На полі бою він відзначився своєю хоробрістю, а в мирний час залучав своєю дотепністю і добродушністю, іноді удаваною, але завжди люб'язною. Державні люди обох партій все більш переконувалися з його листування і з його способу дій, що Генріх обдарований далекоглядністю і ясним розумом, ненавидить партійні інтриги і вміє «однією рукою завдавати ударів, у той час як інша роздає милостині», відрізняється благородством ідей і твердістю характеру. Французькому народові, стомленому довгими десятиліттями міжусобиць, він уявлявся саме тією людиною, який зуміє відновити внутрішній спокій.